IV
Скоро повставали пани (а це було не раніш, як у робітничий обід), зараз же по економії пройшла дивна, страшна чутка: у одного панського гостя, вчителя з города, вкрадено… “миндаль”! Ту саму “миндаль”, що так красувалась на гордих грудях у вчителя, за яку з ним “ручкались і поздравляли”, за яку можна б у городі “трахтир з катеринкою” завести, — ту саму “миндаль” тепер вкрадено… Хто, як, коли — невідомо; одно слово — вкрадено. Спершу думали, що хтось з гостей пожартував, щоб налякати пана Луценкова, але коли розміркували, що хто ж таки жартуватиме з “миндал-лю”, то постановлено було в один голос, що “миндаль” не інакше як украдено. Оповідали, що по всіх “кімнатах” у всеї “білої” челяді було зроблено великий трус, поперекидано всякі скриньки, познаходжено такого, що нікому й не снилось, а “миндалі” не знайдено. У буфетника витягли з-під матраца на ліжку шість срібних панських ложок, які він туди заховав, щоб вичистить, та забувся; у Маруськи, що з косим оком, знайшли золотий перстень, що колись був закотивсь кудись;
“довготелеса Устина” сама вийняла, як прийшли до неї, паннині довгі панчохи і “баночку з помадною мастю”, які вона знайшла за кухнею; перетрусили все і всіх, а “миндалі” все-таки не було. Дехто з гостей поїхав, дехто зостався; і “панич Олександр”, який мав сьогодні від’їздити у полк, мусив лишитися, щоб якось залагодити справу вчителеві. А сам учитель, оповідали, як не плакав за “миндалею”. Старий пан дуже сердився, панни підсміювалися, паничі жартували, старші жалкували. Одно слово, по всіх закутках економії пана Гаврильчука тільки й мови було, що про “миндаль”.
А на “чорній” кухні нема вже що й казати: розмова про страшну подію не змовкала весь час. Перебирали, догадувались, міркували і на той бік, і на цей, вказували на одного, потім на другого, лаялись, сміялись. Спершу Гриць постановив, що то вкрала Санька, бо навіть він їй учора радив це зробити, але, коли та страшенно обурилась на його, він згодився, що помилився. Потім, подумавши, вмить з веселим реготом догадався, що то не хто взяв “миндаль”, як Маринка. Маринка, що і так увесь ранок була якась інша, ніж перше, яка і так хутко, з напруженням бігала по всіх очима, дуже почервоніла і злякано зупинила свій неспокійний погляд на Грицеві.
Але за неї вступилась Килина, й розмова перейшла на інше. Тільки Трохим та Андрій мало мішались до балачки, а більше сиділи мовчки, один — з своєю звичайною сухою усмішкою, а другий — з похмурим, задумливим обличчям, яке іноді з якимсь несмілим і винуватим виразом поверталось до спокійної, тільки блідої сьогодня Килини. Савка теж не дуже балакав: сонний, він незадоволено дивився на всіх рідко розставленими очима і тільки дивувався, що вони знайшли дивного, що вкрали “миндаль”. Украли то й украли, так через це вже і не їсти нікому. Коли ж на столі з’явився борщ і каша, він і зовсім замовк. По обіді, не встиг ще дід Юхим запалити люльки, а хлопці скрутити цигарок, як до кухні вступила панська няня, баба Устина. В одній кох-ті, в одній ситцевій хустці на голові, маленька, з гострим, зморщеним личком, з якого м’яко дивилась пара невеличких оченят, з запалим ротом, до якого і від якого розбігались на всі боки глибокі зморшки, звичайно балакуча, вона тепер мовчки ввійшла в хату, пройшла до лави і, не кажучи ні слова нікому, сіла і стала дивитись перед себе. Дехто ззирнувся, дехто всміхнувся, дехто пильно, здивовано дивився на неї, чекаючи, що далі буде. Устина ж як закам’яніла.
— От се і все? — усміхнувся дід Юхим, зиркнувши на бабу і знов звертаючись до люльки. Няня кинула на його очима й нічого не промовила.
Знов дехто ззирнувся, дехто усміхнувся.
— Мало, бабо, мало, — покрутив головою Юхим. — Це ми давно вже чули.
— Чули? — знов подивилась на його Устина. — Ой ні! Цього ще зроду-віку нігде не чувано.
Вона безнадійно, сумно похитала головою і знов стала дивитись якось мутно поперед себе.
— Що миндаль вкрадено? — стиснув плечима Юхим. — Так то, бабо, не новина. Крадуть не то що миндалі, а й ціле життя… Волю, бабо, крадуть, сили, щастя… Е-ге-ге-е! Дай, боже, мені стільки здоров’я, а тим злодіям хороби, скільки-то воно крадеться на білому світі…
— Не миндаль, — тихо перебила його Устина.
— А що ж?
Устина помовчала, потім повернулась до діда, випнула вперед все лице і роздільно промовила:
— Ви-га-няють мене!
І, поклавши лікоть правої руки в долоню лівої, сперла лице на руку, втягнула якось в себе і так тонкі губи і знову стала дивитись перед себе.
— Хто виганяє? За віщо? Як? — посипались питання. Няня тільки позирала на кожного, хто питав, мов дивуючись питанням цим, і знов дивилась вперед, нічого не кажучи.
— Та хто ж виганяє? Пани, бабо? — скрикнула Софійка.
— А хто ж більше? — подивилась на неї Устина. — Хто ж більше, як не пани? Ох, пани, пани, — покрутила вона головою.
— …Хто вас тільки на світ породив? — напівсерйозно, напів з усмішкою додав Юхим, налагоджуючи на кремінь шматок прозоленої ганчірки, що мала бути за губку. Устина мовчки сумно похитала головою.
— Та за що ж? — широко розплющила очі Софійка. Няня трохи помовчала, потім знов витягнула вперед лице і таємниче заговорила:
— Через оту прокляту миндаль… Хай мене бог тільки простить, — вона перехрестилась, — а я б її, хоч вона і хрестом зроблена, але не то що на груди не почепила, я б її собакам викинула… Вона мені потрібна… Потрібна, як тій сироті трясця… “А може, — каже, — ти, няню, думала, що вона дорога та забагатіти на старість захотіла”. Ой, не дай, боже, нікому так багатіти… Забагатіла коло вас…
— То ж хто так казав? — спитав Юхим, схиливши голову трохи на ліве плече і цокаючи кресалом об кремінь.
— Та хто ж? Наша ж пані Зіна, та, що на руках її виносила, своїм молоком її вигодувала… Впадала коло їх, як коло своїх, убивалася, щоб воно і в теплому, і в чистому було… І от тобі… “За що ж, — кажу, — мені сором такий? Чи ж я таки, — кажу, — не заслужила того, щоб мене хоч за злодійку не мали? Нащо ж мене трусити?” — “А хто його зна, — це вже панич Олександр каже, — а хто його зна, — каже, — няню, може, такий гріх і на тебе впав”. Та й давай перекидати… Халабуда старався… Бодай з його лиха доля вже старалась… Узяла я, знялася та й пішла… Живіть собі, як знаєте, а я дожилась вже, злодійкою стала…
Мутні очі її ще більше помутнішали, заблищали, і з куточків їх тихо викотились і поповзли по лиці, як восени по шклу краплі дощу, дрібні сльози. Вона взяла краєчок хустки, якою пов’язана була голова, витерла очі, висякалась і заговорила знов:
— Іду вже я, а пані Зіна і питається: “Що ж це ти, — каже, — няню, вже, може, одходиш від нас?” Мовчу я…
“Ну що ж, — каже, — не хочеш служити, то й не треба… Все одно від тебе тої роботи, тільки слава одна…” От вам! — хитнула вона головою і подивилась на всіх.
— Ну
— “Ох, — кажу, — пані, пані!.. А кому ж я літа свої оддала, на кого ж життя все робила?” — “Як робила, — каже, — то й годували тебе…” — “А тепер, — кажу, — як сили не стало, то вже й вигнати можна? Ну, — кажу, — коли вже так, то дайте ж мені хоч те, що заробила у вас, може, — кажу, — хоч не під тином десь здохну…” А вона: “Що ж ти, — каже, — заробила? Що заробила, то й зносила або з’їла. Пощитаємо, — каже, — та й дамо, скільки тобі там приходиться”. Плюнула я, заплакала та й пішла. Не треба мені нічого…
Сльози знов закапали у неї з очей; поморщене жовте підборіддя задрижало, але вона не витиралась. Всі сиділи тихо, сумно.
— Ну, і куди ж тепер? — спитав Юхим.
— А я знаю? — рівно якось одмовила Устина. — До дочки пішла б, так сама у наймах.
— Да-а… Погана припорція, — спльовуючи, сказав Юхим, — Як стара стала, то вже й на смітник бабу, а як молодою була, то десь і паничам люба була. Так воно, брате, все…
— Ну, а про миндаль — не знати, хто взяв? — перебила його Санька, цікаво-пильно дивлячись на няню.
Няня заплющила очі, втягла губи і, одвернувши трохи голову, махнула зневажливо рукою. Потім утерла очі краєчком хустки і промовила:
— Там такого клопоту, наче й справді що путнє пропало… Аж язики повисолоплювали…
— А вчитель що?
— Що ж йому? Відкується… Просить уже: “Пожалуста, — каже, — оддайте назад. Я благодарить вас буду”. Хто ж йому оддасть? Коли брало, то вже не для того, щоб оддать, а щоб самому поживиться…
Потроху вона ніби заспокоїлась, оживилась і навіть розбалакалась. Часто озираючись з таким виглядом, чи не підслухає хто, вона оповіла, скільки пішло грошей на вчорашній бенкет; потім, похитуючи безнадійно і з зневагою головою, вона “не побоялась гріха і просто-таки заприсяглась, що хай вони (цебто пани) ще років зо два от так пофиськають грішми, то й самі з’їдуть на старцівську лінію”; потім знов зійшла на “миндаль” і постановила, що не інакше вкрадено, як уночі, коли всі спали. Бо світлиця, де спав учитель, виходить дверима у сіни. Хтось зайшов уночі, прокрався та й узяв. А миндаль лежала біля ліжка на столику разом з грішми. Та грошей не взяло, а тільки миндаль. А миндаль ту дано вчителеві за те, що школярів добре вчив. А панна Наташа заслабла, бо вчора батько застав її в темній кімнаті з офіцером. Та ще яка чутка ходить, ніби чоловік Зіни зійшовся там десь, у Києві, з якоюсь повією і хоче розвід брати…
Сонце весело грало на чорній долівці, але під його блискучим світлом хата здавалась ще сумнішою, ще більш незатишною… Потріскані стіни, пузатий комин, під з розкиданою соломою, голі лави, довгий голий стіл з недоїдками обіду — все, здавалось, виставляло як напоказ все своє негарне, погане. — Халабуда, панич Олександр і ще якийсь панок з ними… ідуть сюди… — не повертаючись і не підіймаючи голосу, холодно і рівно промовив Трохим, що сидів біля вікна і весь час дивився у його. Дехто кинувся до вікна, дехто одійшов до полу, дехто зостався на місці. Няня підперла голову рукою і одвернулась від дверей. Незабаром рипнули двері і в кухню один за одним увійшли: попереду панич Олександр в картузі з червоним верхом, в синьому офіцерському жупані, який гарно обхоплював його дужий стан, в вузьких, у чоботи, штанях, які так щільно обтягали ноги, що видно було, як здригувались на них мускули, і з хлистом у руках. За ним прудко всунувся “панок” у чорному картузі з синьою оксамитовою околицею і з кокардою, в довгому сюртуці і з такими високими комірчиками, що, здавалось, вони йому ось-ось поодрізують вуха. Ускочивши дрібним поступцем у хату, він ніби вклонився, ніби нахилився всім тілом уперед, мов бажаючи стрибнути, і, скинувши картуза правою рукою, лівою почав зараз пригладжувати свій підстрижений чуб, що дуже був схожий на білу щітку, якою чистять одіж. За ними просунувся Халабуда в свойому кожаному піджаці і в глибоких калошах, які були мало не доверху замазані грязюкою, Не обтираючи ніг, не скидаючи шапок, Олександр і Халабуда підійшли до столу і, озираючи всіх, зупинились. Всі, крім Трохима, Устини та Панаса, що зрання ще лежав на полу зовсім хорий, не встававши навіть до обіду, зараз повставали, і видко було, як кожному хотілось якмога менше місця на той час займати.
— А то что за барин такой? — хитнувши головою на Трохима і кидаючи мимохідь оком на Устину, що сиділа побіля його, спитався в Халабуди Олександр. Трохим не рушився, мов не чув, тільки очі його якось гостро дивились в віконце й мідяне, порите віспою лице його стало ніби темніше.
— Почему не встаешь? Слышь, ты! Рябая морда! Я кому говорю?!
Гарне випещене лице офіцера з чисто виголеними, трохи синіми в тих місцях щоками і пушистими, з підвусниками, вусами почервоніло, а великі довгі очі під темними і трохи широкими бровами загорілись вогнем. Трохим спідлоба похмуро подивився на його.
— Встать!
Трохим, не спускаючи з його очей, тихо підвівся і став на ноги. Панич Олександр ще трохи подивився на його і, мов заспокоївшись, одвернувся. Червоне з лиця йому зійшло, і воно спершу пожовкло, а потім знов укрилось своїм звичайним ніжно-рожевим кольором.
Халабуда почав незвичайно тихим, делікатним голоском оповідати про крадіж і допитувати, чи не зна хто чого. Певно, що ніхто нічого не міг йому сказати. Але Халабуда, не дивлячись на всі “я нічого не знаю”, навіть не зміняв інтонації голосу і з одного, мов по черзі, переходив до другого. Але і на друге одповідали “не знаємо”. Тоді він переходив до третього і знов виясняв, що “миндаль” та нічого не варта, що за неї багато грошей не дадуть, що той, хто признається, тому нічого не буде, аби тільки вернув.
І весь час скоса поглядав то на офіцера, то на панка, який і був сам учитель “господин Луценков”, як делікатно висловився Халабуда. При панах він не погладжував кінчик носа, бо вважав це за надто вільне поводження, а пустивши руки “по швам”, іноді тільки поводив од себе в повітря правою рукою, мов щось одгортаючи від свого піджака. Як колишній вояка, та ще унтер-офіцер, він добре “понімал обращеніє з благородними”.
Панок слухав допитування напружено-пильно, і невеличке личко його, з білявим пухом на щоках, з білявими вусиками, віями, бровами, з гострим носиком, наче курча, що вилупилось з яйця, хутко дивилось то на одного, то на другого. Картуза він також надів.
Офіцер не мішався до допиту; подригуючи литками то правої, то лівої ноги, він або крутив свої довгі, темні вуса, надуваючи щоки і дивлячись тоді на них, або, позіхаючи, водив оком по стінах, по стелі, по застиглих постатях і хльоскав себе хлистом по блискучій халяві. Іноді він зупиняв на хвилину погляд на Устині, всміхався собі під вусом і знов, позіхаючи, блукав очима. Потім, мов це надокучило йому, він раптом звернувся до неї й, усміхаючись одними очима, спитався:
— А правда, здесь лучше, чем у нас, няня? А?.. А в поле еще лучше, наверно…
Няня пильно й суворо подивилась на його й нічого не одмовила. Йому, очевидячки, стало трохи ніяково.
— Оскорбилась старушенция… — засміявся він до Луценкова. — Служила, понимаете, чуть ли не всю жизнь й вдруг как укусило ее, бросать хочет. Что ж… — розвів він жартовливо-сумно руками. — Приневолить нельзя… Счастливой дороги…
Халабуда, що делікатно замовк був, підождав трохи і почав знов:
— Потому, которая узяла, то хай без сомнєнія признаєця, бо раз, що всьо рамно знайдьом, а друге — грєх бальшой… Когда ж признаєця, так нікаково притєснєнія не будєт їй, бо без сомнєнія сама призналась…
— Тем более, господа, — поспішно, з ніяковою усмішкою вмішався Луценков, — что ата вещь, ата медаль, что ли, она никакой ценности сама по себе не имеет… За нее никто ничего не даст… Видите ли… А я бы тому даже вознаграждение дал бы…
Йому ніхто нічого не одмовив. Дід Юхим мовчки бігав по всіх очима, Санька й Софійка були стурбовані, Килина поралась біля казанів, миючи їх великою ганчіркою, і тільки іноді випрямляла спину, повертала до столу голову і, викручуючи над казаном ганчірку, дивилась на панів. Біля мисника на лаві вовтузилась з мисками Маринка і з якимсь новим виразом в очах і в лиці поглядала на допитувачів. В неї виявлялось щось уперто-завзяте й злісне, як у молодого вовчати, захопленого псами, навіть страху менше видко було. Хлопці спідлоба позирали на гостей і іноді тільки несміло озивались між собою словом, другим.
— О боже, боже! — зітхнув офіцер. — Ведь ато же смешно, наконец! Искать орден где-то на “черной” кухне…
Учитель живо повернувся до його.
— Нет, почему же? — з тою ж ніяковою і ввічливою усмішкою хутко заговорив він. — Ведь они могли как-нибудь… а… а… ну, пожалуй, найти как-нибудь или же… даже похитить… Почему же?.. Конечно, ато похоже на водевиль… Мне самому ужасно… неприятно… Но что же делать? Ведь я, право, знаєте… Ведь вообразите:
так сказать, в первый раз получил орден, внимание в некотором смысле… й вдруг украли. Оно бы еще ничего… Но ведь все могут подумать: напился, потерял… одним словом… небрежность… а… неуважение, что ли, если хотите… Я понимаю, конечно… с вашей стороны…
— Д-да… конечно… — ліниво процідив крізь зуби Олександр. — Но я думаю все-таки, что можно бы здесь й прекратить расспросы… Ведь их тут… Один, два, три… — Він почав для чогось рахувати всіх очима. Дійшовши до Килини, він глянув на неї й раптом зупинився. Напівздивовано, напів з захопленням обдивившись на її поважну, струнку постать з пишними грудьми і гордою головою, він зустрівся з її спокійним, глибоким поглядом і наче замер на яку хвилину. Не рухаючись, не одводячи одне від одного очей, вони так стояли з якийсь мент, потім Олександр ще раз озирнув її з голови до ніг, ще раз подивився в її променясті очі, які дивились на його твердо і разом з тим приваблюючи, і, наче нічого не було, почав рахувати далі. Але хоча це було всього якийсь мент, хоча Килина ледве-ледве посміхнулася й зараз же також одвернулась до свого казана, але дехто помітив-таки їх погляд, а надто Андрій, який спершу зблід, а потім почервонів до самого чуба.
Олександр, перелічивши, повернувся до вчителя, що з чеканням дивився на його, і, показуючи одними очима назад, до Килини, тихо промовив:
— Посмотрите туда, к печке… Видите… девочку?.. Только смотрите так, чтобы не очень заметно было… Видите?
— Вижу, вижу… — пильно й з надією зиркнув на Килину панок.
— Как вам нравится ата… миндаль, а? — захоплено проговорив Олександр. — Ведь… Юнона… Настоящая Юнона… А?.. Смотрите, фигура какая!.. Грудь… глаза… Черт возьми!
— Да, да… — пробурмотів розчаровано Луценков. — Очень красивая… Но я думал, что вы мне… о пропаже…
— А, что пропажа! — весело перебив його офіцер. — Находка єсть! Ну, что же, Халабуда? — раптом голосно і серйозно-діловито звернувся він до прикажчика, що пильно слідкував за всім своїми розтягнутими тихими очима і робив такий вигляд, ніби він нічого не помічав. — Нужно ж найти пропажу! Так ведь нельзя.
— Так точно, ваше благородіє, — трохи випрямився й наче ожив Халабуда. — Дєстлітєльно так нєльзя…
— Так вот! Нужно обыскать всех хорошенько… ос-мотреть все вещи… Кто нужен — того оставить… Кто не нужен — отослать… Ведь у каждого работа, наверно, єсть?
— Так точно!.. Так ви всі… можете уйтіть… — звернувся Халабуда до парубків. — А то хто лежить?
— То — Панас… слабий, — прогудів Гриць, шукаючи свою шапку на полу.
— Чого ж він слабий?
— Так… заслаб…
— Ага! — задовольнився Халабуда. — Так по какой же надобності он тут лежить? Разлі тут больниця? Заслабєл — бери без сомнєнія рощот і йди собі, слабуй на постороннєм мєсці… А економія — не больниця… Панас! — гукнув він, підходячи до полу, але Панас тільки підвів трохи голову й знову безсило поклав її назад.
— Слушай, а… з… Халабуда! — спинив прикажчика офіцер. — Это можно будет потом… Пусть лежит… Потом ты его отправишь на село или в волость… что ли… А теперь пусть лишние выйдут… Пусть останутся только те, кто был в комнатах… Или у кого работа здесь єсть, — додав він, глянувши на Килину.
