Я її заховала… — І несміливо й разом з тим уперто і з надією подивилась на Юхима. Той мовчки роздивлявся на неї, мов уперше бачив її. Потім, також ні слова не кажучи, поволі скинув з себе “пальто”, зліз з полу й, шукаючи в кишенях люльку, став задумливо ходити по хаті. Волосся круг лисини йому позадиралось догори, борода накудовчилась, розтріпалась, але він навіть і рукою не провів.
— Д-д-а-а-а… — нарешті зупинився він проти Маринки, яка поволі повернулась і сіла так само на колінах лицем до його. Проти світла лице її виглядало ще блідіше, ще гостріше й синяки під очима були наче навмисне підведені симетрично й виразно.
— Це ти… дівчино, той… устругну-ула… — протягнув він гуняво. — їй-богу!.. Одважилась!..
Він знов почав ходити по хаті й колупатись у кишенях, щось шукаючи. Потім виняв з “бруків” люльку, озирнувся, сів на лаву і, “хмикнувши” про себе, почав насипати в неї тютюну.
— Да… Придумала дівчина… Придумала… Здорово… — бурмотів він з усмішкою. — “Продамо… купимо хату… Ви та я…” Хм… То це, значить, ти мене того й будила?
— Атож… — прошепотіла Маринка й сміливіше глянула на його.
— Та-ак… Хм… От тобі й Маринка… І вона зуби має… Хе-хе!.. Та-ак…
— Я й тюрми не боюсь, — раптом промовила вона якось завзято й похмуро.
— Так, та-ак… — знов промовив Юхим, глянувши на неї тим же пильним поглядом, в якому було й дивування, і якась думка, і навіть повага.
— І нікого не боюсь! — додала вона ще сміливіше. — Хай тепер… садовлять у тюрму… Купимо собі хату… Ви продасте, діду?
Дід стурбовано подивився на Панаса, хоча той так само лежав і не ворушився, і посміхнувся.
— Продасте?
— Хм… Та продать, дівчино, можна, та… хто його зна, що з того буде… Хату… хм… Не за всяку миндаль і купиш хату… Як не знать, яка миндаль, то й дадуть небагато… Усякі бувають…
— Як “небагато”? — перебила напружено, суворо Маринка. — За царську миндаль та небагато? А буфетчик казав, що трахтир поставив би!
— Хм… Хто його зна… Буфетчик… А вона де в тебе?
— У саду… закопана…
— Ну, так ти ось що… Катай, візьми та принеси, я подивлюсь на неї…
Маринка схопилась і, зстрибнувши з полу, хотіла вже бігти, коли дід зупинив її:
— Підожди! Сюди не неси, бо тут або хтось буде, або надійде саме в той час… Краще так. Я піду зараз за стайню, а ти принесеш мені туди… Та гляди, щоб ніхто не бачив… Понімаєш?
Маринка тільки слухала й хитала головою. Потім повернулась і заляпала босими ногами з хати. А дід набив люльку з тим же задумливо-заклопотаним виглядом, запалив її, насунув на голову шапку, накинув на плечі “пальто” і поволі поважно вийшов із кухні. Сонце вже давно спускалось за селянськими вітряками аж по той бік яру й золотило вершечки саду, димарі на залізній зеленій покрівлі панського будинку й старе гніздо чорногузів на вершечку високої клуні, що стояла за загонами. На подвір’ї стояв великий рух. Коло стайні і загонів, що були якраз проти кухні, біля двох великих куп гною та кізяків стояло два вози, в які Трохим, Гриць та Андрій вилками кидали гній — Андрій та Гриць удвох були біля одного воза, а Трохим сам коло другого, який стояв ступнів на сорок від їхнього, ближче до широких дверей стайні. У загоні лунало ревіння волів, Савчине гукання на когось; з розчинених дверей амбара йшов густий стовп пороху й чувся гуркіт віялки і гомін людських голосів; біля “білої” кухні бігали покоївки, ходили кучері.
Юхим, поволі ступаючи, наблизився до хлопців і зупинився, дивлячись, як гній, перемішаний з соломою, нерівними пасмами падав і звисав з полудрабків Трохимового возу.
— Це ще раз думаєте одтарабанити? — звертаючись до Трохима, хитнув дід на воза.
— Ще раз… — бовкнув той понуро і, зачепивши вилками червоно-бурого гною, шпурнув його на віз. Потім настромив знов вилка, і знов, не дивлячись на віз, нахилився, і знов шпурнув, і все з тим же похмурим, суворим виглядом.
— А куди це дід зіб-ра-ались? — зачувся Гриців голос від другого воза. — Уже з калаталкою?
— Ні! — крикнув Юхим. — Так… на проходку. Йому видко було, як Гриць щось сказав Андрієві, потім жартовливо вдарив його по плечі, й коли той хутко повернувся до його й почав щось палко-сердито говорити, він одкинувся назад, і по всьому подвір’ї голосно залунало: гу-гу-гу-гу-гу!
Юхим, не хапаючись, почовгав собі далі, підійшов до стайні, зазирнув у двері, поторгав за штабу, потім постояв, подивився на небо, позіхнув і мляво, ліниво рушив за стайню, яка задньою стінкою виходила в сад. Там, синя з холоду, вже стояла Маринка і напружено дивилася до вузенького проходу, що був між стіною загону й стайні і через який тільки й можна було пройти сюди. Від її голих забруджених ніг бігли по чорній, розмитій землі сліди аж у глиб саду. Зобачивши Юхима, вона хутко підійшла до його й, озирнувшись навкруги, подала йому щось замотане в грубу полотняну ганчірку й перев’язане брудним мотузком. Дід мовчки сховав його в кишеню і, зробивши їй знак іти назад, сам повернувся, проліз у проход і, почекавши, поки Маринка не щезла за деревами саду, вийшов знов, розмотав ганчірку й почав обережно роздивлятися на невеличкий хрест з кільцем на одному розі, через яке була протягнута штучно зложена різнокольорова стьожка. Оглядівши його зо всіх боків, дід Юхим зневажливо похитав головою і, сяк-так замотавши його, сунув у кишеню і тихо вийшов з-за стайні. На устах йому грала сумна іронічна усмішка. Порівнявшись з Трохимом, він зупинився і довго стояв, якось заклопотано замислившись, то стискуючи плечима, то глузливо всміхаючись, то знову стискуючи плечима. Нарешті подивився на Трохима, що докидав уже воза, і тихо сказав:
— Трохиме! Трохим озирнувся.
— А знаєш, хто миндаль узяв? Трохим похмуро подивився на його й коротко спитав:
— Хто?
— А вгадай…
— Хіба знайшли вже? Дід загадково всміхнувся.
— Знайти то знайшли, та не ті, кому треба… Трохим мовчки встромив вилка в купу і став полою свити витирати з лоба піт, ні слова все-таки не кажучи.
— Ніколи, брат, не вгадав би… Сказать? Га? — промовив Юхим.
— Софійка? — похмуро спитав Трохим.
— Ні…
— Ну, то не знаю.
Дід озирнувся, потім хвилини зо три дивився на Трохима, ніби вагаючись, чи говорити, чи ні, нарешті, приставив долоню до рота й тихо промовив:
— Ма-рин-ка!
Трохима ніби вкололо що. Він хутко подивився на Юхима й недовірливо промовив:
— Ну, от! Говорі-іть!
— Вєрноє слово!
— Звідки знаєте?
— Знаю вже… Я б і сам ніколи не повірив, якби мені хто сказав…
Трохим ще раз неймовірно подивився на діда, потім схопив вилка і ще з більшим завзяттям почав шпурляти гній. Потім раптом спинився й, повернувшись до Юхима, спитав з якоюсь злісно-задоволеною усмішкою:
— Як же воно, кошеня, насмілилось так? Таке паршиве, засмоктане…
— А от піди ж ти! — хитнув головою Юхим, теж задоволене всміхаючись. — Засмоктане, засмоктане, а от тобі!.. Та ще, брат, яка виходить сторія… Прямо-таки чиста припорція, та й годі! — Дід озирнувся навкруги, а Трохим, прислухаючись, поволі почав знову кидати гній. — Спав ото я після обіду… Щось таке мені десь сниться, коли чую: щось шарп!.. шарп!.. за полу. “Що за притенція?” — думаю собі. Підводжусь… Дивлюсь — вона: сидить коло мене, дивиться так якось чудно… “Чого, — кажу, — що треба?” А вона мнялась, мнялась та як вистрілить прямо так: “Я, — каже, — украла миндаль”. Що? Як?.. Не понімаю-таки просто спервоначалу… Об’яснила… “Нащо ж ти вкрала?” — “А, — каже, — утічем од панів, продамо та купимо собі хату…” Понімаєш?.. — Трохим знов мовчки задоволене посміхнувся. — Це, значить, я і вона… От тобі й засмоктане… “Я, — каже, — й тюрми не боюся, і нічого тепер не боюся…”
— Та ну?! — скрикнув Трохим.
— їй-богу!.. То воно вчора слухало собі, а тепер і той…
Трохим раптом задоволене зареготався. Він взагалі сміявся дуже рідко, але коли сміявся, то це виходило у його якось сухо, жорстко, так, що, дивлячись в той час на його дрібні білі зуби, які рівно визирали з-за тонких, розтягнених губ, не тільки не хотілось, як звичайно, сміятись і собі, а навпаки — робилось якось ніяково й важко.
— І миндаль дала вже мені…
— Дала?!
— Дала… Оченята зробились такі жваві, сама наче постарішала… їй-богу!
— Ну, й миндаль справді щось путнє? Юхим сумно, насмішкувато всміхнувся і махнув рукою:
— Я думав справді, що то миндаль як миндаль: з золота або з дорогоцінних каменів, а то так тобі — ні те ні се… Правда, хрестом зроблена, та що з того? Що за неї дадуть? А продавать треба тихо, щоб і своє вухо не почуло… Може, й кине хто яких три-п’ять рублів… Так за їх хати не купиш. От і виходить клопіт: продай — горе, не продай — біда. Продай — так не повірить, що так мало дали, подума — й свої обманюють… Не продай — теж горе. Не хочуть, мовляв, помогти свої… А кинеться до іншого, то ще й у тюрму попаде… О… Та не так тюрма, як те, що вона, брат, тепер так сподівається, так вірить, а тут на тобі, така їй припорція… От що!.. Обізлиться, зачерствіє дівчина… Буде така, як… ти…
Трохим знов похнюпивсь і мовчки, ходячи навкруги, почав прибивати вилками вивершений вже віз, який тепер дуже був схожий на маленьку хатку, тільки без димаря. Дід вийняв люльку і став задумливо набивати її.
— Ну, а ти що скажеш? — нарешті звернувся він до Трохима, який устромив вилка збоку в віз і почав упорядковувати біля дишля мотузяні шлеї.
— Я? — подивився на його Трохим. — Що я скажу?.. Вона при вас?
— При мені…
Трохим кинув востаннє наготовлені вже до упряжі шлеї і мовчки попрямував до стайні. Юхим викресав вогню, запалив люльку і собі пішов туди. Трохим возився щось біля хомута, що висів на стіні на кілку, і, трохи схиливши голову набік, гриз зубами якийсь вузол, силкуючись розв’язати його. Кров од натуги і злості прилила йому до лиця, і воно було аж синє, а на шиї так понапинались жили, ніби йому хтось під шкурою протяг тонкий дріт. Коні, які раз у раз, коли в стайню ввіходив Трохим, були мов збентежені, боязко-косо дивились на його своїми чорно-синіми блискучими очима й щільно тулились одне до одного. Вмить Трохим злісно шпурнув од себе хомут, вилаявся і, витерши губи, підійшов до коней.
— Поверни-ись! — хрипко, з ненавистю крикнув він.
Невеличка, кудлата, чала конячинка і трохи вища за неї вороненька, з рудими, витертими боками, стурбовано затупали ногами по угноєній мокрій землі і, тулячись боками, зараз же повернулись. Трохим мовчки озирнувся до діда і, хитнувши головою, похмуро поманув за собою. Дід трохи здивовано подивився на його, але зараз же пішов до ясел, де зупинився Трохим.
— Ану, покажіть! — бовкнув той, показуючи головою на його кишеню.
— Що показать? — не зрозумів Юхим.
— Та миндаль же!
— А-а!..
Дід похапцем встромив люльку в рот, кинувся до кишені, виняв ганчірку, розгорнув її і, держачи “миндаль” за стьожку, підніс її мало не до самого Трохимового носа. Той аж одхилився трохи і, взявши з рук діда невеличкий хрест, почав пильно, з злорадною усмішкою розглядати на всі боки, то мнучи його в замазаних гноєм пальцях, то держачи на вкритій мозолями долоні й не перестаючи ввесь час усміхатись. Нарешті подав його дідові, що теж, усміхаючись і пихкаючи люлькою, слідкував за ним і, здвигнувши плечима, промовив:
— Сховайте… Може, що й буде з неї… Чорт її зна, може, вона й дорога…
— Та, звісно, заховаю… — замотуючи знов у ганчірку хрест, згодився Юхим. — Це не штука… А от як з Ма-ринкою… от що!.. Що їй сказать?
Трохим нічого не одмовив йому. Підійшовши до високої кобили Рухлі, він штовхнув її кулаком у морду так, що вона аж хитнулась вгору головою, і почав одв’язувати недоуздок від ясел. Одв’язавши, шарпнув ним і мовчки пішов із стайні, ведучи за собою Рухлю. Та спершу йшла спокійно, але дедалі то все ставала неспокійнішою: то прищулить вуха, то раптом зупиниться ніби для того, щоб почухати головою ногу, і шарпне недоуздком так, що мало не вирве його з рук у Трохима, то почне хропти, наче з переляку. Це була одна з найлукавіших кобил на всю економію. Але Трохим тільки позирав на неї і, очевидячки, здержуючи себе, йшов далі. Підвівши її до воза, він зупинився, підняв з землі шлею і хотів надіти їй на голову, але вона, наче злякавшись, раптом шарпнулась, кинулась убік і мало-мало не вирвалась йому з рук.
— А-а, ти та-ак! — кинув мов про себе Трохим і, не випускаючи недоуздка, підійшов до воза, витяг з його вилка і, одвівши їх од себе, вмить зо всієї сили так ударив її по ребрах, що в животі у неї аж йокнуло щось, а сама вона спершу шарпнулась знов, але зараз же заспокоїлась і, скоса поглядаючи на вилка очима, покірливо пішла за ним.
— Поверни-ись! — крикнув він. Рухля трохи подалась задом і наступила на посторонок.
— Ножку! — ударив він її чоботом по нозі. Рухля прищулила, як заєць, вуха, підняла ногу, але знов поставила її на посторонок.
— Ножку!! — голосніше сказав Трохим і зо всієї сили вдарив її підбором трохи вище копита.
