Їй здається, що робітники догадуються, чого вони одмовляються, і їй стає ніяково — і жаль їх, і соромно-соромно. Але вона хутко біжить до брички, вилізає й хапа в руки віжки, Іван теж вистрибує за нею. Гликерія озирається й бачить, що другі екіпажі вже рушили й повертають чогось до лісу, а на тому місці стоять заробітчани з одіжжю в руках і, очевидячки, балакають між собою.
— Прощайте! — повертаючи коней до лісу, кидає Гликерія до робітників.
— Щасливо… Прощавайте… Спасибі вам… Хай вам… од бога… Спасителі наші… — чується від них, але Гликерії чогось вчувається серед цих подяк не то докір якийсь, не то образа…
— Ех, свинство! — бурчить якось злісно Іван.
Гликерія б’є віжками коней, і екіпаж легко-нечутно котиться до лісу. Вітер дме їм у спину, рве капелюхи, які вони мусять придержувати руками; ліс шумить і з погрозою хитає їм назустріч настовбурченим віттям, мов остерігаючи їх.
В лісі не так віє вітер, але темніше, більше шуму й страшніше. Під високими густими дубами стоять вже передні екіпажі, а з-під них чується жіночий і чоловічий сміх, гомін, крики.
Гликерія вибирає густий дуб і зупиняється.
— І ми під бричку? — питає вона у Івана.
— А як коні злякаються й понесуть?
— Семен!! — кричить вона.
— Семен!! Десь глухо обзивається Семен, і не дуже-то хутко чорніє його постать серед дерев.
— Сюди, сюди!.. Та скоріше!.. Держи коней, бо ми заліземо під бричку.
Семен у свойому чекмені уже тут. Він бере коней за поводдя і мовчки (видко, незадоволено) застигає біля них. Гликерія поспішно, нервово бере з брички килим, який був на сидінні, свою кофту, зонтик, пальто і подає Іванові, який вже сидить під бричкою. Умощуються.
— Цілі барикади, — тихо говорить Іван, виставляючи поперед себе зонтик. Гликерія мовчить і слухає. Десь над ними вгорі щось гуркотить, і їй здається, що вона сидить під мостом, а над головою у неї по дошках мосту котяться великі важкі вози. Сидіти трохи незручно, тісно, але зате як гарно, як затишно. Вона чує, як Іванова рука ніжно, тихо обніма її за стан, злегка притулює до себе й замирає.
— Хороша моя… — чується ласкавий, милий, ледве чутний голос, і рука на стані щільніше пригорта її до свого теплого любого тіла.
— Тобі не холодно?.. — питає вона, щоб сказати що-небудь, і голос у неї виходить теж ласкавий і м’який. Іван сміється, потім бере її руку, підносить до губ і застигає. А губи йому такі гарячі, що Гликерії аж холодно-солодко якось замирає у грудях і стає чогось страшно.
“Р-р-рак-рак-рак-рак!..” — раптом тріщить над головою.
“В-ву-у!.. фр-р!.. фі-і-і!” — лютує щось круг них у вітах, на землі, за бричкою.
— Як гарно! — шепче Гликерія, стискаючи Іванову руку, потім трохи мовчить і ще тихше питається: — Ти не сердишся?.. Я така дурна, божевільна…
Іван знов тихо цілує руку, і Гликерії здається, що від його гарячих губ і м’яких вусів через руку проходить до неї в серце щось мирне, спокійне, ніжне. Воно розходиться там, гріє груди і так солодко стоїть по всій істоті.
— Тпру!.. Стій… Бодай ти каменем стала! — чується Семенів голос, а за ним: “Вж-ж-ж… Фр-р… ру-у-у!..”
Над головою щось з страшенним тріском лускає і розкочується по небі, мов хто покотив великі гирі по мосту. Гликерія й Іван аж здригуються і притулюються ще щільніше одне до одного. Потім стихає і чути, як по лісі проходить якийсь масивний, поважний, рівний шум.
— Дощ… — шепоче Гликерія. — Змоче нас…
— “Вітер висуше…” — заспокоює Іван словами робітника і змовкає.
“А у тих нема бричок”, — думається Гликерії, але жалю в грудях нема вже, тільки стає якось ніяково й важко, як у чоловіка, котрий десь або набрехав багато, або вкрав щось і щасливо утік звідти.
— Філософія… — іронічно й трохи сумно говорить Іван. — Що можуть сказати тут Канти, Лейбніци, Гегелі для цих людей… Яка тут філософія, коли тебе пече сонце, мочить дощ, мучить голод, кривдять люди… Яка тут, спитатись, може бути філософія, коли твоє життя складається з одних неприємних переживань?.. Який тут може бути категоричний імператив, абсолют, коли в тебе категорично вимагає черево їсти?.. Філософія життя, філософія моралі, краси… Ні, ти дай таку філософію, щоб я міг навчити цих людей бути щасливими… А їх мільйони, тисячі мільйонів!..
Раптом по лісі проходить велетенський шум, тріск, виття, скрип дерев, зонтик з-під їх ніг зривається і вмент щезає десь, і в лице їм і на руки холодно б’є дощ. Іван поспішно вгортає Гликерію у своє пальто, допомага їй щільніше до себе сісти й укриває ноги килимом. Гликерії стає ще затишніше, ще краще й хочеться радісно сміятись дрижачим сміхом.
А ліс стогне, виє, як роздратований, страшний звір. При світлі блискавки, яка нагадує Гликерії трамвай, їй видно кудлаті молоді берестки, які сердито настовбурчили листя і грізно тріпочуть ним. Стає темно. Потім знов блискавка і видно, як ті ж берестки з розмахом нахиляються до землі, мов бажаючи щось з неї підняти, й, не діставши, одкидаються назад, злісно, безсило тріпочуть кучерявими вітами і знов розхитуються… А старі дуби стоять, стогнуть і неначе з жалем і тугою хитають головами на силкування молодіжі. А там, на мосту, над головою, здається, злетілись дві величезні армії й скажено б’ються. Грюкіт гармат, тупотіння коней, несамовите ревіння, все мішається в страшенний, дужий концерт, де можна чути й шепотіння пекельної злості, й грюкіт гніву, й виття болю й ненависті, і страх, і дужий, радісний поклик до бою, і повне одчаю й муки знесилля. Бій не змовкає, і кров потоками дощу ллється на ліс, прориває листя, стікає на бричку й починає капати за шию й на голову Гликерії.
— Чудово!.. Пекельно чудово! — давить їй холодними пальцями руки Іван. — Хочеться битись, кричати… Ух!
Він скажено пригорта її до себе, дрижить весь і починає цілувати щоки, очі, ніс, губи. Гликерія сміється, але замирає вся під напливом чуття й почуває якусь вагу, приємну вагу і безсилість в руках і ногах…
— Годі, любий, годі, — шепоче вона. “Вж-ж… фр-р… фі-і-і!”
— Ліко!.. Я живу! — важко дихає Іван. — Ах, як я зараз живу!.. Могуче, дуже… Тепер би я на ввесь світ пішов сам-один!.. Битись, боротись, мучитись… Ліко!
Гликерії ще більша, ще солодша вага налягає на всю істоту, і зовсім не хочеться ні битись, ні страждати.
— А я ні… — прихиляється вона рукою до його плеча. — От так сиділа б, слухала бурю і… може б, плакала..
Щасливо тільки плакала!.. Хай собі там буря, а у мене так тихо, так мирно… Справжній контраст!.. І з тобою… Вмить її згадується “вередування”, і сором гостро коле в серце.
— Ваню! — з усиллям каже вона.
— Я.
— Хочу прохати в тебе вибачення…
— О, прошу, — жартівливо говорить він.
— Ні, Ваню, не смійся… Я знаю, що я образила всіх… і тебе… Я знаю. Але мені було тяжко. Мені здавалось, що ти не вважаєш на мене, що мене ніхто не любить, що сміються з мене. Ця Катя… Потім, потім я думала, що ти сватаєш мене… так… Ні, не треба… Я дурна, скажена… Прости, Ваню… Я більше не буду… така… Прощаєш?
Замість одповіді він знов хапа її в обійми і між поцілунками говорить:
— Прощаю… Прощаю… Люблю… Чуєш?
— Любиш? — встигає вона спитати. — За що?
— За те, що ти… жива, що ти не вимуштрована істота, а людина… За силу твою, за все!.. Правда, дика трохи, але, знаєш, я тобі скажу…
І він говорить їй. Буря потроху меншає. На мосту стихає, вітер втомився й не крутить деревом, тільки дощ ще з більшим шумом пада на ліс. Іван теж помалу заспокоюється і, поклавши голову Гликерії собі на плече, м’яко проводить їй теплою рукою по щоці. А їй і неприємно від цього, бо знає, що він повинен своїми чуткими, ніжними пальцями почувати її рідке ряботиння, і якось душно, й солодко, й досадно чогось. Вона притуляє його голову до себе й, закривши очі, почина палко цілувати. Скільки проходить часу так, вона не знає.
— Годі, кицю, годі вже!.. Пора вилізати… Дощу вже немає… — чує вона Іванів голос і наче прокидається. Знявши з його шиї руку, вона глибоко, з дрижанням зітхає й проводить рукою по лиці. А воно таке гаряче, ніби вона не проти вітру сиділа, а проти якого полум’я.
Дощу вже справді немає, і в лісі видніше трохи. Десь за дубами чути знову сміх, балачки, перегукування.
— Іван Васильович! — чується Катин голос. — Де ви? Го-го!.. Додому!
— Холодно, Ліко, надінь моє пальто, — говорить Іван, сидячи біля неї. — Вогко, застудишся…
— Ні… — в’яло бовкає вона й бере в руки віжки. Вона зовсім не почуває ні холоду, ні вогкості, — їй душно, чогось тяжко, чогось сумно, хочеться плакать.
Знов рушають, тільки попереду їде Семен, який показує всім дорогу. Берестки знов чіпляються за одіж, за бричку і наче плачуть, прощаючись з гостями й обсипаючи їх краплями дощу. Повітря легке, свіже, бадьоре.
— А тих вже немає… — ліниво промовляє Гликерія, виїжджаючи на шлях і дивлячись на те місце, де стояли робітники. Там тихо. І тихо скрізь навкруги. Сірий шлях зробивсь чорним і виразно темніє довгою смугою серед хлібів, що здаються тепер сірими. Небо наче поширшало, піднялося далі вгору і сміється своїми зорями.
Коні задоволене пирхають, клацають упряжжю й копитами; попереду чується легкий сміх і гомін з екіпажів; дме ледве помітний вітер від прудкої їзди. Все спочиває від лютого бою. Степ, як притомлений велетень, дихає рівно і спокійно і віє безмежною силою. Ледве помітні, покриті хлібами могили пливуть і ховаються позаду; тихо, вільно.
— Який контраст з бурею… — ледве чутно каже Іван. — Здається, або то був тільки сон, або це… Але як гарно від цих снів!.. Не дай боже все життя жити цим покоєм або тією бурею…
Гликерія раптом притуляє з віжками руку до лиця й починає, сама не знаючи чого, гірко плакати. Іван змовкає й якийсь мент здивовано мовчить.
— От тобі й маєш! — нарешті говорить він. — Чого це? Що з тобою, Ліко, голубко?
— Так… не знаю… Нічого… Я зараз… — схлипує вона.
— Ну, годі ж, годі…
Він бере її за руки й, ніжно втішаючи, хоче одірвати їх од лиця. І голос його такий стурбований, ніжний, добрий, нагадує покійницю-матір, і їй ще більш хочеться плакать від нього.
З боків шляху темніють якісь постаті. Вони зупиняються і стоять, очевидячки, поки проїдуть. Коли екіпаж рівняється з ними, вони скидають капелюхи й уклоняються.
— А от і полтавці наші… — каже Іван, — Ну, буде вже… Знервувалась ти дуже… Вони уклоняються нам.
Постаті щось говорять навіть, але не чути добре, бо вони ніби одстрибують за екіпаж, а замість тих вже стоять нові, теж з клунками і якимись палицями на плечах і, теж уклонившись, зникають за бричкою. І так довго, довго… Вони стоять по одному й групами, з клунками й без клунків, змочені, з присталою до тіла сорочкою, голодні, зморені й низько вклоняються екіпажам і коням, які мов тікають від їх.
— Який глум… — сумно говорить Іван.
— Ах, дай ти мені спокій з ними! — вмить якось злісно скрикує Гликерія. —”Глум, глум”! Наче я винна або можу зробить що… А, дай спокій!
Вона б’є коней, наганяє передні екіпажі, випереджа їх і… натикається на “них”. “Вони” рухаються, але, зачувши стукіт, зупиняються, одступаються набік і, впізнавши “благодітелів”, скидають капелюхи й уклоняються. Але Гликерія не бачить, не хоче бачити їх.
— З дороги там!! — кричить вона різким голосом і ще дужче б’є коней.
Постаті ніби біжать назустріч, миготять, зникають позаду, але краю, здається, немає їм. Чи від прудкої їзди, чи від цих людей, чи від чого другого — Гликерії починає рости в грудях щось дике, гостре, скажене. Вона раптом по-кучерськи підводиться, змахує рукою, дико скрикує, й коні, як вихор, підхоплюють бричку, витягають спини й скажено несуться вперед.
“Вж-ж-ж…” — свище їй в ухах.
— Ліко!! Ліко!! — чує вона зляканий Іванів голос; але дике ще більш розростається в грудях, розпира їх і рветься з них буйним криком на волю. Й вона чує, що коли вона крикне, то це буде такий крик, що не тільки коней, але й людей перелякає. Постатей вже не видно на шляху, але Гликерія знов підводиться, знов змахує рукою і, регочучи, одкидається на спинку сидіння. Іван щось говорить, кричить, але шум і свист такий в вухах, що нічого не можна розібрати. А коні летять, а гриви їм мають по вітру й через це надають вигляд поскаженілих; бричка здригується, підстрибує на вибоїнах, в лице летять з колес і копит грудки мокрої землі, дух захоплює, і тільки чути страшенний вітер в ушах, стукіт копит та торохтіння брички. Іван уже мовчить і, міцно здавивши за лікоть Гликерію, сидить без капелюха, і чуб у його так смішно літа на всі боки.
Десь далеко починають миготіти вогні. Спершу два, потім ще один, далі цілий ряд їх, нарешті, вони вже вкривають всю долину; сині, як засвічені сірники, зелені, жовті, червоні, вони то спокійно горять, то моргають, то ховаються, то знов виникають. Гликерія починає здержувати коней.
— Що, гарно? — весело повертається вона до Івана.
— Страшенно гарно… Тільки я спершу думав, що нас коні понесли…
— Ого! — з гордістю сміється вона. — Мене не понесуть… Тш-ш-ш… Вони мене люблять… і слухаються. Тш-ш, Соколе… Сокіл і Орел… Я їх скажено люблю… Тш-ш-ш…
Вогні наближаються; деякі ховаються, деякі більшають, видно вже високі димарі фабрик і заводів.
— А наші десь позаду зостались… — говорить Гликерія. — Ну, треба бути паїньками: місто вже… Дай мені мій капелюх…
Іван підніма з дна брички, куди вона кинула, ще виїхавши з лісу, капелюх і подає їй.
Починаються якісь тини, пустирі, проїжджають повз якісь землянки і мало не переїжджають свиню з поросятами; гавкають собаки, десь грають на гармонії, хтось лається; в повітрі стоїть запах спаленого пір’я, гною й ще чогось печеного.
— От і місто… — говорить зітхаючи Іван. — Землянки, міщанські хатки, поросята, поліцейські, плата за кватирю, кумасі, пересуди, — дрібно, поганенько… — і який контраст з тим покоєм степу, природи, тої бурі, повний, суцільний!.. Контрасти, контрасти, контрасти!..
