Прищуватий весело насунув картуза на лоба, штовхнув якогось дядька, крикнув:
— Ану, мурло, з дороги! — і пропав серед натовпу. “Нема Ілька, обманув, — майнула в Андрія думка. — Дурень… А!! Може, він у Мотрі? Он що! А я думаю… О, хвойда проклята! Тож-то вона ще хотіла подумать… Та ні, навіщо б говорить, що піде за мене?.. Так он що! Ну, добре, добре!.. Се батька нема, так вона прямо в хаті обнімає… Якби знав, якби я догадався раніше, я б… Упустю ж таку рибку… Чи, може, плюнуть? Ні, нехай… не треба думать… От якби застать, тихенько підійти й накрить… Чи вони в горниці, чи в кухні? Мабуть, у кухні, обідать варить!.. Ні, сьогодня неділя… А може, вона пішла до церкви?.. Ну, да… гм… Я думаю, що пішла до церкви… Гм… от не подумав! Той, може, тепер десь на роботі, когось уже облапошив, а я казюсь… Ще проґавлю сього діда. Чи не проґавив?.. Ні ще, стоять; давав дев’яносто один… карбованців з сотню має… Ще, чого доброго, купить воли… А тут ще, чи найде того Остапа… Ну, да, мабуть, до церкви, хм… так я й знав… Ну, да. Неділя… хм…”
Біля Андрія зупинилась купка людей. Посередині, то прискакуючи до молодого парубка, то одскакуючи, шарпаючи за собою малесеньку конячинку, гарячився високий гарний циган. Парубок, спершись на буланого, молодого, стрункого коника, спокійно, навіть насмішкувато всміхаючись, хитав тільки головою й іноді поривався йти. Між ними в розхристаній сорочці, без шапки, ледве дивлячись, заточувався якийсь п’яний земляк.
— Бий! бий!! Не хочеш? Не хочеш? Жаліть будеш!
Парубок всміхнувся і, подивившись на конячину, іронічно спитав:
— Вона ж хоч вітер повезе?
— Ха! — стрибнув циган. — Диви! Вона справиться за трьох таких, як твій. Ти диви, о! І не вгнеться! — і, стрибнувши, він вмить опинився на шкапинці, що, не сподівавшись такого, перелякалась, хитнулась і ледве не впала.
— Ну й лошадь!
— Вогонь!
— Ти нею ладан вози!
— Міняйсь, Сидоре, діти кататимуться!
— Та що ви смієтесь, що ви смієтесь?! — не зважаючи на регіт, підбіг циган до купки. — А давай на що, що випередить хоч яку! Давай! Ага! Боїтесь! Та по її видно… Ти дивишся, що вона мала? Ха-ха-ха! Та се ж киргизка, сама чистокровна киргизка! Що ж би то й була за киргизка, якби вона не мала була… Ну, береш п’ять додачі? Ні? Шість береш? А сім?.. Ну, то йди к чорту! Но!.. — Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнів із п’ять і, хутко повернувшись, підбіг до парубка, схопив за руку і, наче пускаючись на одчай, крикнув: — Ну, чорт його бери! На вісім, давай буланого. Хай моє пропада. Бий!
— Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!
— І вісім не хочеш? Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають! Говорю тобі, золото береш, а не коня!
— Ні.
— Ех! Пропадать — так пропадать! Держи руку, держи руку.
— Та не хочу!
— Держи! Даю дев’ять! Бий!
— Бий, Данило, б-б-бий, — заговорив вмить земляк, що доти мовчки хитався і слухав, ледве поводячи очима.
— Та то, дядьку, не Данило.
— Ну, то… Іван…
— І не Іван.
— Ну, то… йди під три чорти! Не з тобою говорю! Свиня!.. Ти, Гаврило, б-б-бий… Або знаєш що? Не б-б-бий…
— Не мішайте, дядьку! — одіпхнув його циган. Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусах і, мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь у другий бік і зупинив свій важкий, затуманений погляд на циганові.
— Держи руку! Держи! Дев’ять!
— Ні.
— Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать!.. Но!.. Береш дев’ять?
— Ні.
— Но!
Але, одійшовши трохи; вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в очі, всміхнувсь і, зітхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купки:
— Прийдеться дать, нічого не вдієш… Бачу, десятку хоче…
— Та не виймайте, — сказав парубок, — я не поміняюсь… Комедія, їй-богу!
Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця й почав лічить.
— Та не давайте, не візьму!
— Сорок п’ять… До пари мені буланий… шістдесят…
— Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну, й…
— Дев’яносто п’ять… Осе вісім… Вісімдесят… десять! На, бери! — махнувши рукою, скінчив циган.
— Та я ж вам говорю, що не міняюсь… Но! Гайда, Микито!
Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.
Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.
— Тьху, чорт! — схаменувся Андрій. — Заслухався чортового цигана і, мабуть, проґавив діла… Ну, да… Ні, слава Богу, стоїть… Що ж Гришка?.. Ні, й той уже лежить.
Гришка дійсно лежав вже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.
“Ну, пора!” — рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближатися до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волів.
— Їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед Господом милосердним, сам торік дав дев’яносто п’ять. Воли, говорю вам, такі, що… а-а! Тут же і робота, і сила і подивиться є на що… Роги, гляньте, які… Христом-Богом завіряю, що сам дав дев’яносто п’ять.
— Та воно та-а-ак, — схилив голову набік і розвів руками пристаркуватий чоловічок із сивенькою ріденькою борідкою, — коли ж… дорого.
— Не дорого, земляк, їй же Богу, не дорого!
— Драстуйте, мужички, — привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій.
Декотрі познімали картузи, декотрі тільки потягнули за козирки й одказали разом:
— Доброго здоровля.
— Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь… Волики хорошиї. Да, дєйствітельно, волики не плохиї… Да, да… Скільки просять?
— Не дорого, господін… дев’яносто п’ять!
— Ну да, оно… собственно… А дають?
— А даю дев’яносто два, — промовив чоловічок.
— Гм… Волики нічево сибі… Тольки, хе-хе-хе, знаєте, усякому своє. Той, значить, любить такоє, а іной уже сякоє… От, скажем, приміром, за мене. Люблю волики, їй-богу, люблю!.. Я сам помещик, імєю землю… Да… А вот, как повідю волики, так прямо і бірьоть охота… Виділ я тольки што волики. А-а-а, ть-ть! Прямо золото… І от же, преобразіть сибі, не дорого, їй-богу, не дорого. Так будь дєньги, так і купив би. І немного: дев’яносто рублєй… Тольки ж і волики… І ето волики хорошиї, но тєї будуть как будто полєпше… Тольки ж опять скажу, хто што любить… От скажем, приміром, етот мужичок. Он по видімості больше любить… не такиї, как ето воли. Так, мужичок?
— Та, знаєте, — усміхнувся мужичок, — не так любиш, як треба.
— Е, ні! — добродушно підхопив Андрій. — Не скажіть, не скажіть… То таки, значить, нада — што нада, то нада! А то таки і… Как би вам по-простому із’яснить?.. І охота, чи што. Охота, знаєте, большоє дєло.
— Ну да, звісно, що охота…
— О! О! Хе-хе-хе! Я вже знаю! Ето і по науках звєсно. Охота, пишеться в кнігє, пособниця на работу. Хе-хе-хе-хе!
— Авжеж, без охоти за роботу не берись, — згодився один з купи, зітхнувши.
— Ну, купуйте, купуйте, не буду мішать, — наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти. — Волики хорошиї, купуйте, дядьку… А я пойду посмотрю на тії волики… Люблю, хе-хе-хе… Прощайте! Ходю сибі, знаєте, та всьо разсматрюю. Натомишся за недєлю в економії, ну — і… хе-хе-хе… дозволиш сибі погулять у воскресеніє. До свіданія!
— Щасливо… прощавайте… — потягнули дядьки за козирки, і Андрій зараз же почув:
— Так берете дев’яносто два?
— Чоловіче добрий! Якби можна було, хіба б я торгувався!
— Ну, то як хочете… Піду. Прощавайте.
— Куди ж ти, Тарасе?
Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, що ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.
— О! І ви! — наче тільки що побачивши, трохи згодом промовив Андрій. — Не сторгувались?
— Дорого! Волики б і нічого, та…
— Волики… да… Тольки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: імєю воли; воли не скажу, щоб плохиї, но… не нравляться… прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой, — мені не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з простих. Ти мені дай, щоб челаєк бил хароший і… словом, хароший… Мені все одно, чи ти мужик, чи пан… аби в тобі душа била, аби ти не обиділ ближнього. Сказано: “Люби ближнього, как самого себе”.
— По Євангелю, значить, живи… А далеко ті волики, що ви говорили?
— Да, да! Не обмани і не украдь!.. А он-о-но і волики тєї. А, волики, золото! От пройдьом от тут між возами, оно вийдьоть ближче… А от ето і мої воли… Що, Гришка, напував воли?
— Напував, пане! — схопився Гришка і зняв картуза.
— Пили добре?
— Добре, пане.
— Підкинь же сінця… Ну, що, — повернувся Андрій до Тараса, — нічево волики. Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих… Ви посмотріть… От отседа лучче видно… Мордочки какії… Ах, ви ж мої!.. Ех! Знаєте, єслі б хто дал січас мені за мої восімдесять, доложил би десять і купил би… Накажи мене Бог, купил би… Тольки што ж? Не дадуть за мої восімдесять… А тут з дому не взял… Узял на всякиї покупки, та што ж? За п’ятнадцять рублей не купиш їх! Пойдьом, посмотрите…
— Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? — розглядаючи воли, промовив Тарас.
— Ха-ха-ха! А бодай вас! — наче розуміючи жарти, добродушно ударив Андрій по плечу дядька, але зараз же поважніш додав: — Хоча, положить, волики нічево сибі… Тольки ж по-смотріть на ті, куди ж етим!
А сі волики були здорові, ситі, круторогі воли, з міцними, здоровими ногами, з дужими, широкими грудями; “золоті” ж воли були здоровенькі, звичайні волики. Тарас подивився на ті, на сі, пильно глянув на добродушну і навіть дурненьку посмішку Андрієву, постьогав трохи замислено батогом по колесах і промовив:
— А все-таки я думаю, що й за ваші можна дать вісімдесят… Підождіть, що ви смієтесь! То воли хороші, вони таки й лучче сих, — що правда, то правда! Але ж і ціна за їх лучча! Що луччі вони, то луччі, що й говорить, але ж і сі нічого. Ось ви знаєте що? Не смійтесь, а оддавайте мені ваші волики… Вам ті прийшлись до душі, а мені сі… Га?
— Та що ви?!
— А от же їй-богу!
— За мої даєте вісімдесять?
— Даю.
— І зараз гроші?!
— І зараз гроші!.. — “Та й дурні ж сі панки, прости господи!” — мовив собі в думці Тарас.
— Значить, я можу зараз і ті волики купить? — радісно скрикнув Андрій. — Господи! Та ні, ви… шуткуєте.
— Ну, от!..
— Гришка, чуєш? Зараз купим ті волики. Ну, спасибі вам, спасибі велике, Тарас… Тарас… звиніть, не знаю, как по батюшке…
— Семенович.
— Тарас Семенович. Спасибі, їй-богу, виручили. На радощах вип’ю прямо, хоч вже місяця два, як не пив… Зараз же могорича вам, Тарас Семенович… Гришка, біжи в монопольку і таскай сюди півкварти… Підожди… гроші ж на… Купиш дві чвертки, — вже пошепки і з виду грізно додав Андрій, — і в одну виллєш з сього слоїка… Чуєш? Не бійсь, се — сонні каплі… На. Та бери так, щоб той не бачив. Та гляди, як будеш наливать нам, не налий мені з тої чвертки… Назначи її як-небудь, надірви бумажку, що наліплена, чи що… Іди!.. Та не барись, Гришко! — се вже вголос говорив Андрій. — Купиш там і ковбаски, й палянички… Підожди! Принесеш ето всьо туди на берег за очеретом, ми будем під вербою… Знаєте, усьо-таки кактось неприлічно під возом, чи знакомиї какиї помєщики, чи штось такоє… А там нікада нікого не буваєть, не повидять, і не так душно — травичка, ставочок, вербичка, хе-хе-хе!
— Ну да, під вербою, як той казав, й їсться смачніше.
