IV
Гучно було в пивній у Мошка, як увійшов туди Ілько. Долі валялись лушпайки з огірків, кісточки з риби, стояли калюжі пива; круг столів сиділи п’яні, спітнілі, червоні лиця; смерділо потом, чобітьми, махоркою.
— А! Ілько! — почулось із-за одного столу, зайнятого якимись парубками в піджаках і червоних сорочках. — Іди до нас!
Ілько обдивився навкруги й сів коло якогось дядька, що вже був п’яний і щось співав разом із другим дядьком; той сидів проти його і щохвилини перепиняв пісню гикавкою. Між ними сиділа якась жінка, твереза, гарно одягнена, й сумно, безнадійно поглядала на дядьків.
— Мошку! — гукнув Ілько.
Від стойки одскочив жвавий, маленький жидок і, шльопаючи калошами, підбіг до столу.
— Пару пива!
— І больше нічево?
— Нічого.
Через хвилину холодне пиво стояло перед Ільком. Випивши жадібно підряд три склянки, Ілько утерся, сумно схилив голову на руку і задумався.
— “За-а-аблістє-є-е-ела зорька-а-а-а…” — почув він коло себе і повернув голову до дядька.
— Семене! Та побійся ж Бога! — благаючи, заговорила жінка. — Підем додому… Коні ж морені стоять… Куме! Хоч ви вже згляньтеся!..
Кум тільки гикнув, замовк і безсило схилив голову на стіл.
— Жінко! — миролюбно заговорив Семен, ловлячи руками пляшку. — І ти… і… я… свині… Випий!..
— Та Бог з тобою! Не хочу… Підем… Коні ж морені.
— Коні? І ко-о-ні постоять. “За-а-блістє-е-е-ла зо-о-рька-а-а”.
— За-а… — гикнув кум і підняв голову.
— Ну, що ти в світі божому будеш робити? — трохи не плачучи, здвигнула плечима жінка.
Ілько одвернувся й налив у шклянку пива.
— Господін! — торкнув його Семен. — Как… З недєльою вас!
— І вас, — знехотя всміхаючись, відповів Ілько.
— Спасибі, спасибі… От спасибі, так спасибі!.. Куме, дай пляшку, вип’ю… от з господіном.
Кум мацнув рукою по пляшці, ледве не звалив її, та так і застиг.
— Семене! — благала жінка, підхоплюючи пляшку.
— Дай сюди пиво! — безсило простягнув руку Семен.
— Підем додому.
— Дай сюди пиво…
— От наказаніє Господнє! — зітхнула жінка і подала пиво.
Семен узяв, поважно налив у шклянки, підніс, розхлюпуючи, одну Ількові, другу взяв сам і промовив:
— Доброго здоровля…
Ілько випив. Семен поставив свою шклянку, взяв Ілька за руку, довго дивився йому в очі, обняв, поцілував і зараз же випив своє пиво.
— Бо… люблю! — повернувся він до жінки. — І не мішайсь… Уторгував, продав воли і буду гулять… Так, господін?
— Так, так! — усміхнувся Ілько. — А за багато продали?
— За сто та ще й двадцять!.. О!.. — вийняв він червону хустку, помахав якимсь вузлом на ній і став пильно запихать знов у кишеню з того боку, де сидів Ілько. Ілько подививсь, одвернувсь і почав покволом пить пиво. Через десять хвилин вони були вже щирими приятелями, обнімались, випивали, цілувались і сміялись із благання жінки.
— Мошку, пива! — гукнув Ілько.
— Мошку!..
Жиде!.. Пива! — стукнув кулаком Семен і поліз у кишеню за хусткою.
— Та не треба, не треба! — затурбувався Ілько. — Я сам заплатю, я сам… Нехай… нехай…
— Ні!.. Ого! Семен Торба не може пива купить… Фю-фю! Ого!.. Де ж се гроші?.. Ого! Я не можу… Де ж се?..
— Та ти ж у ту кишеню поклав, — промовила жінка. Семен став шукать і в другій кишені, але й там не було нічого.
— Чи не випали? — поблідши, встала жінка і почала дивитися під стіл, під лави. Встав і Семен, мацаючи по кишенях, встав і Ілько, зазираючи теж і під стіл, і під лаву; сидів тільки кум, навіть крізь сон погикуючи.
— Нема! Ой Господи! — скрикнула жінка.
Дехто повернувся, коло сусід замовкло, підбіг Мошко.
— Та я ж у сю кишеню поклав, — розумніше трохи промовив Семен і глянув на Ілька, що пильно заглядав під стіл, піднімав пляшки на столі і озиравсь навкруги.
— Се ж от сей витягнув у його! — обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жінка й показала на Ілька. Ілько блиснув очима, встав і взяв зі стола картуз.
— Ні, господін, підождіть трохи, — схопив його за руку Семен, — я той…
— Іди під три чорти, мурло! Не бачив я твоїх грошей.
В пивній стихло, і коло Семена поставало вже декілька дядьків.
— Люди добрі! — скрикнула жінка. — Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всі гроші… Тепер і за пиво нема чим заплатити.
— Ви, Ілько, послушайте, — затурбувався Мошко, — може, єжелі ви взялі… Мінє какое дело, нехай мінє за пиво… Я в паліция…
— Та якого вам чорта! — повертаючись іти, крикнув Ілько. — Не бачив я ніяких грошей. У його їх і не було.
— Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив їх, сей йолоп тобі ж і показував! — закричала жінка.
— Оддай гроші! — тихо, але виразно промовив Семен.
Ілько здвигнув плечима, всміхнувся, глянув на дядьків, що мовчки і суворо дивились на се, і повернувся.
— Нет, позвольте, — викрикнув Мошко і ухвативсь за Ілька, — так нідзя… Дай мінє за пиво… Хає, бігай за паліцейським!
— Оддай гроші! — зробивши кілька ступнів до Ілька, процідив Семен і зціпив зуби.
— Авжеж, оддай… Що ж се! — почулось між дядьками. Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком й ступив до дверей.
— Оддай гроші!! — заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком. Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір, наскочив на Семена й повалив його на стіл, зі страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кров’ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякі полетіли на лави, а деякі самі поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах Ілька.
— Повбиваю!! — хрипло крикнув він, блискаючи очима й хапаючи рукою зі стола пляшку. Але не встиг він й вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем.
— Тепер бийте його!! — крикнув Мошко, вискакуючи з-за Ілька й держачи його за ноги. З криком кинулись усі на Ілька, насіли і… піднялись разом з ним.
— Держітє, держітє! Я одберу у його дєньгі!.. Вот, вот оні! — вискакуючи з гурту, крикнув Мошко і помахав червоною хусткою. Жінка з обмазаним кров’ю лицем і синій, побитий Семен зараз же кинулись до його. Ілько скажено заревів, крутнувсь, когось вкусив, когось пацнув, рвонувся й, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю.
V
Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо; не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер, купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звощика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі, тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом жидівська балагула та звощик розіб’є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер наче казиться — то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче, й сипне, і сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно; безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду.
Ледве блищить лампочка в камері “слєдствєнних” сонгородського “арестнаго помєщенія”. Тхне потом, парашею, махоркою і кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти арештанти. Чути: “Краля зверху!”, “сімка хвалить”, “запиши хвальону”, “вино — козир”; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.
По темних кутках сплять.
Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів: “Без мене грайте”, — і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.
— Ти, Мотре? — одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.
Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.
— Я. На…
Андрій простягнув руку крізь грати і взяв невеличкий клуночок.
— Там десяток пиріжків і курка, — додала Мотря.
— Добре… Чого вчора не прийшла?
— Ти сердишся?
— Я питаю, чого вчора не прийшла, — сухо прошепотів Андрій.
— Не можна було.
— Не бреши!
— Ну, от, “не бреши”! Батька не було до півночі, дитина сама, а я от се побігла б до тебе.
— Де ж батько був?
— На “роботі”.
— Де?
— Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?
— Знаю. Багато?
— Рублів на п’ятдесят, казали. Ілько насилу виніс лантух.
— А! Он що!.. Хм… — злісно всміхнувся Андрій. — Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю…
Мотря мовчки нахилила голову.
— Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом’яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! — грізно прошепотів Андрій. — Похвались же!
Мотря мовчала.
— Говори ж!.. Може, вже рушники подавала?
— Ну от ще! — підняла голову Мотря і знов нахилилась.
— Гляди, гадино! — зціпив зуби Андрій. — Обманула, обіцялась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, уб’ю. Чуєш? Уб’ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!
Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистав, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.
— Не змерзла? — помовчавши, буркнув Андрій.
— Ні.
— Що? Та підніми голову, чого нахилилась?
— Не змерзла, — промовила Мотря й несміло подивилась йому в очі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт, “вино світить” і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.
— Не бачила Никодима?
— Бачила.
— Що, не говорив нічого?
— Про тебе?
— Ну, да.
— Лається… Нащо ти його так?.. Бідує страшно.
— А так паршивому й треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! — зі злістю прошепотів Андрій.
— Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.
— Бреше, гад! Ти знаєш, як усе се було?
— Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…
— От то, нехай не задається і знає, кого зачіпає!
— Як же се вийшло?
— Так він каже, що й не лаяв?
— І не думав, каже.
— Гм… Іш, мурло прокляте!
— А лаяв?
— Та того мало, а ще захотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І от то раз причепився до мене, щоб у камору йшов. “Ще рано, — кажу, — не піду!” — “Ну, не розказувать!” Я й вилаяв його… Він зо всеї сили — трах! — у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: “Гляди, Никодиме, се даром не минеться тобі. Знай, кого бить!” — “Плювать, — каже, — я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах — тьху!” Ну, добре, нехай так, побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А от то в той понеділок кажу йому: “Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню, — мене тут пускають, — поставлю, кажу, півкварти”. Попросив він, — пішли. Прийшли до Васьки, — знаєш? Я тому зараз морг! Той туди, сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п’яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться… Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: “Так і так, ваше благородіє, надзиратель Никодим, котрий мене водил у цилюрню, напился п’яний і не сполняєть своєй служби. Я мог би утікти…” Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодимом — і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!
— І ти не втік? — похопила Мотря. — От то! Чого ж ти?
— Тікать не треба.
— Як?
— А так: якби я втік, його не вигнали б зі служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так — я сам прийшов без його, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…
— Діти ж маленькі у його… жінка.
— А друге те, що мені нема для чого й тікать: все одно оправдають. Се, що я не втік, буде ще один доказ, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?
— Ну да, але ж…
— “Але ж!” — перебив Андрій. — У суді, аби щось представив такого, як се, то й оправдають.
— А як засудять?
— Плювать я на їх хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може, хто схожий зі мною?.. А ще ж ти будеш говорить, що я у тебе був тоді, та й герехт.
— А як Ілько покаже, що тебе не було… Він тепер ненавидить тебе, то, може…
— Хм… як зробився женихом, так і ненавидіть став, — саркастично всміхнувся Андрій. — Ну, так я ж його не боюсь.
— Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе… А його у мене бачила Хведора, — нахиливши голову, тихіше додала Мотря.
