3. Дві орієнтації
Значна частина цієї купки серйозно вірить у те, що оті “зовнішні сили” та вони, керівники цієї купки, можуть без українського народу принести йому (на ґанках і бомбах) державність і самостійність. Це все та сама нещасна “орієнтація на зовнішні сили”, яка так дошкульно била нас за всю нашу давню і недавню історію боротьби за самостійність. Била і не навчила.
А так, здавалось би, легко можна навчитись, коли придивиться до тої історії не з погляду свого групового чи особистого інтересу, а об’єктивним пильним оком. Взяти найвидатніший момент з давньої історії, Хмельниччину. Поки Хмельницький мав “орієнтацію” на внутрішні сили, на народ, поки зв’язував козацьке національно-державне визволення з визволенням соціяльним і політичним всього народу, поки спирався на всебічні інтереси нації, поки голосно і вільно лунав клич “Україна без хлопа і пана”, доти він мав перемоги над Польщею та над усіма зовнішніми силами, які вона кликала собі на поміч. Коли ж тільки в самому проводі всенародного повстання сталось розходження, коли почали розвиватися нахили до панування в ньому самому, коли гасло “Без хлопа і пана” стало звучати не так дружно, коли вигнані польські пани почали замінятися панами українськими, вилупленими з козацьких полковників,— так колишній ентузіазм народу, який творив перемоги, почав опадати і Хмельницький почав мати поразки за поразками.
Частина штабу Хмельницького (Нечай, Кривонос, Богун та ін.) розуміли причину цього і намагались знищити її, намагались далі реалізувати гасло “без хлопа і пана”, але друга більша командна частина (Хмельницький, Виговський та їн.), вкусивши панування, не мали сили й охоти відмовитись од нього і, щоб зберегти його, взяли орієнтацію переважно на зовнішню силу, закликавши на поміч проти Польщі Москву. Що дала Україні та поміч, ми, ой як добре знаємо, але полковникам і отаманам вона, дійсно, помогла, вона закріпила за ними “вольності, й “маєтності”, себто дала змогу “вольно” на землях-маєтностях, захоплених козацькою старшиною, “закріпляти” “хлопів”, які хотіли бути вільними, і панувати над ними. І за право мати своїх українських “хлопів” козацькі отамани стали “холопами” московських царів, а продана ними Україна на триста років загубила свою державність.
Другий, не такий видатний, але теж повчальний приклад: повстання гетьмана Мазепи проти Москви.
Скористувавшись слушним моментом, війною Москви з Швецією, він захотів скинути панування царів й відновити самостійність Української Держави. Але намір його не здійснився. Чому? Тому, що Мазепа в своїй акції, так само взяв орієнтацію тільки на зовнішні сили, а не на внутрішні. Він вступив у змову з шведським королем, а не з своїм народом, він мав на увазі за допомогою шведського короля і його війська здобути в визволеній Українській Самостійній Державі собі й свойому військові “вольності й маєтності”, а про “хлопа” й мови не було. І Мазепа, і його прихильники, тодішні й подальші, скаржились, що народ український не підтримав Мазепу, лишився байдужим до повстанських національно-державних гасел, “зрадив Неньку-Україну”, а через те, мовляв, і війна з Москвою була програна.
Цілком справедливо, дійсно, була програна через байдужжя народу. Але через що було те байдужжя? Байдужжя через національну несвідомість народу? Через його любов до Росії? до царів, до руських панів? Ні, через те саме, через що була програна Хмельницьким війна з Польщею, все через те саме байдужжя і навіть ворожість керівних елементів тогдішнього українства до соціяльно-економічних і політичних інтересів “хлопа” — народу. Народ отим своїм байдужжям відповів, “Чи чужий, чи свій пан, чи чужий чи “свій” канчук, батіг, ярмо, один чорт. За що я маю віддавати своє здоров’я і життя? За зміну назви ярма і батога?” Розуміється, самою зміною назви зла викликати ентузіазм і саможертвеність дуже трудно.
Тепер візьмемо приклади з недавньої історії нашого визволення, з часів Центральної Ради. Я в інших місцях не раз казав уже про ці приклади, але думаю, що не пошкодить повторювати їх безліч разів. За Центральної Ради так само висувалось питання орієнтації. Так само керівництво визвольного руху нашого під час революції 1917 року стояло перед вибором: де шукати помочі проти ворога нашого національного визволення (Росії)? І так само думка поділилась: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, щоб піти назустріч вічним соціально-економічним прагненням його, щоб із гасла “Вільна Україна” зробити гасло “Вільна Україна без хлопа і пана”, щоб з’єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. Але друга частина Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона великою більшістю голосів висловилась за орієнтацію на зовнішні сили, за покликання на поміч проти більшовицької навали німецьке військо.
Різниця в орієнтації цих двох груп зрозуміла. Одна з них, ота керівна, складалась переважно з людей не трудового походження, урядовців царських установ, дітей поміщиків, фабрикантів, священиків та адвокатів, журналістів, учителів, із людей, які не стояли близько до трудових мас української нації, які до революції не брали ніякої участи в підпільній, підготовчій до неї роботі, але які своєю освідченістю, своєю національною свідомістю робили вплив на більшість депутатів Центральної Ради, вели їх за собою. Вони майже всі називали себе соціялістами, бо тоді ця назва була синонімом визволення, бо то соціялісти своїми жертвами, своїм життям готували переворот в Росії й на Україні. Але по суті своїй, чи то соціяльній, чи психологічній вони не були соціялістами, сміливими революційними борцями. Та досить сказати, що мало хто з цієї течії був арештований коли-небудь царською жандармерією. Це були люди спокійні, звиклі до свого більш-менш привілейованого соціального становища, вони боялись “ексцесів черні”, вони хотіли посуватись повільно, помаленьку. А крім того, вони не були дуже чесні з собою: вони обдурювали себе вірою в те, що український народ пройметься самою ідеєю соціяльних “ексцесів”, а, обдуривши себе, вони з запалом дурили й інших і вели їх за собою.
Друга група складалась із представників суто трудових кляс української нації, селян і робітників. Вона була плоть од плоті народу і знала його потреби, прагнення, вірування. Вона знала, що національна свідомість його, забита сторіччям неволі, була не така велика, щоб заглушити соціяльні болі й інтереси, що небезпечно було віддавати ворогові, руському імперіалізмові, одягненому в більшовицьку форму, керівництво отими болями та інтересами, що треба було, щоб українське ім’я було проводом у русі за соціяльно-економічне визволення нації.
Я належав до цієї другої групи. Я був сином робітничо-селянської родини, я з дитинства на собі самому знав гніт, приниження, визиск як соціяльного, так і національного характеру. Я з юних літ провадив боротьбу з цим віковічним злом нашої нації. Я прийшов до Центральної Ради не від царських “канцелярій”, не від тихих посад, не від спокійного улаштованого життя, а від плугів, майстерень, підпілля, тюрмів, від життя непокійного, тяжкого, життя солдата підпільної революційної армії. І тому зрозуміло, що моя психологія була відмінна від психології моїх співробітників у Центральній Раді, що я інакше розумів український народ і його прагнення. Але я в той же час був головою Уряду і на мене спадав обов’язок виконати постанову більшості проводу Центральної Ради про заклик на поміч зовнішньої сили, німецької армії. Я не міг і не хотів брати на себе відповідальність за цей акт, який, на мою думку, мав принести Україні велике зло, і подав до демісії. Я був глибоко переконаний, що кайзерська німецька армія неодмінно мусить убити нашу революцію, мусить принести нам і політичну, і соціяльну, і навіть і національну реакцію… І, будучи так переконаним, я не поїхав разом з усією Центральною Радою і новим урядом її (з Голубовичем, с-р) на чолі назустріч закликаним німцям, а під чужим паспортом з дружиною своєю лишився з народом. Я хотів бути послідовним у погодженні з собою: я волів бути визнаним більшовиками й розстріляним ними, ніж іти назустріч реакції й самою присутністю своєю бути співучасником того заклику і всіх його наслідків.
На жаль, мої переконання справдились з цілковитою точністю. Кайзерські реакційні генерали, вигнавши більшовиків з України, не схотіли терпіти й демократію й швидко розігнали Центральну Раду, арештували проводирів її, наставили руського генерала П. Скоропадського за “гетьмана” й почали “пасифікацію” українського народу: засіяли Україну карними загонами, складеними з руських офіцерів, переважно синів поміщиків на Україні, які масово пороли селян, розстрілювали невдоволених, накладали на села й міста люті контрибуції. Будучи в гущі народу, я на свої очі бачив, що дала нашій нації “орієнтація на зовнішні сили”. Я на свої вуха чув, як українські маси кляли Центральну Раду, а з нею й Україну, як відрекались од самого імені українця. Мені в лице казали робітники й селяни про мене найтяжчі лайки (не знавши, розуміється, що “отой проклятий буржуй Винниченко, отой німецький запроданець” був їхнім співрозмовником, товаришем у партизанській боротьбі проти німецької реакції). А ще болючіше, що наші маси всею душою стояли за нашого національного ворога, за такого самого ката нашої держави, як і руські білогвардійці, що їх пороли, за більшовизм.
Це — одна фаза цього прикладу. Друга — не менш повчальна. Вернувшись до Києва з підпілля, заставши розгром Центральної Ради і проголошену руським генералом Скоропадським “федерацію” з Росією, підперту формованою ним армією з руських офіцерів, утіклих на Україну від більшовизму, будучи весь пройнятий люттю від “пасифікації”, соромом за нас, болем за українське ім’я, я почав організовувати повстання проти німецької армії та її “гетьмана”. Але, мавши такий болючий досвід, я виставив своїм співробітникам умову: об’єднати гасло національне з соціяльним, стати в оборону не тільки національно-державних прагнень, але й економічно-соціяльного визволення. Цю умову прийняли всі партії. Про деякі деталі з цього історичного моменту я буду говорити далі. Тепер тільки скажу: ті самі маси, які лаяли і проклинали при мені “Україну”, тепер, коли вона звернулась до них, як захисниця їхніх насущних інтересів, коли виявила себе не “панською”, а своєю революційною, трудовою, рідною всьому народові, тепер вони з ентузіазмом кинули свої плуги, майстерні, родини, дітей, жінок і тисячами посунули в армію Директорії. І через кілька місяців запеклої боротьби німецька армія, захопивши з собою свого “гетьмана”, втікла з України. Український трудовий народ, в образі свого представництва, Трудового Конгресу, одноголосно висловився за цілковиту Самостійність і Незалежність Української Держави. І з того часу, терплячи всі наступи руського імперіалізму, витримуючи всі його катування, він усім єством тримає прапор української державности і тримає так, що сам ворог поштиво схиляє голову перед нею.
І яку саме орієнтацію він вибрав і провадить, це найкраще показує його найактивніша частина, його бойова еліта, Повстанська Армія, яка і словом, і чином доводить її на Україні, а не в еміграції. Слово її є в її декларації, викладеній в книзі “Позиції визвольного руху”, всебічно визвольного. А чин його є безперестанний бій з гнобителями нашого народу, бій, який, відповідно до обставин, то стихає, то розгортається, але ніколи не перестає.
Оце треба знати всім борцям за визволення України. Та не тільки борцям, а й простим, щирим членам української нації, які насамперед їй хочуть добра. їм треба перестати входити із твердженнями про “прапор української державности” та про “Державні Центри” за межами України, перестати зневажати український народ і його тамошні бойові сили “орієнтацією на зовнішні сили”, які немовби дадуть Україні визволення. Без орієнтації на свій народ, без його участі в боротьбі, без його всебічного зацікавлення і ентузіазму зовнішні сили нас роздеруть і задушать ще на сотні років.
4. Національна Рада
А з цього з необхідністю випливає питання про Національну Раду та її так званий “Виконний Орган” — “Уряд”.
Стара еміграція, а за нею й велика частина Нової еміграції, як сказано вже, називають Національну Раду “Державним Центром”, “Передпарламентом”, а деякі, поспішаючи, просто “Парламентом”, а її “Виконний Орган” — “Урядом”. Так,— коли визнати, що на Україні ніякої держави немає, що вона є тільки в еміграції, то тут, розуміється, повинен бути й Національно-Державний Центр її та Уряд.
Коли ж визнати, що Українська Держава була і є тільки на Україні, то претензії купки людей на ролю Національно-Державного Центру є цілком безпідставні, а, крім того, дуже шкідливі. Українська еміграція є тільки невеличка частина української нації. Українська Національна Рада може бути представництвом тільки цієї частини нації, і ніяким чином не всього народу.
На ці такі цілком логічні зауваження захисники “Державного Центру” України в Німеччині наводять такі аргументи. Українська Нація, мовляв, не має змоги виявити свою волю, тому свідома частина її, еміграція, бере на себе цю ролю. А коли так, то вона має право звати себе Національним Центром. Крім того, вона носить у собі всі традиції української революції, вона зберігає законний (“легітимний”, як вони для поважності кажуть) Уряд, вона стоїть на сторожі української державности, вона представляє собою перед іншими державами Україну.
Але на це є так само дуже просте й логічне зауваження: якщо українська нація за даного моменту не має змоги виявляти свою волю, то звідки ж ви знаєте, що вона доручила саме вам, оцій саме купці людей представляти її волю? Де ваші уповноваження? Хто вас вибирав на такий надзвичайно важний і відповідальний пост? Хто вас контролює, перед ким ви здаєте відчит за свою діяльність і за ті акти, які ви іменем всієї нації заключаєте і можете заключити? Коли у вас таких уповноважень немає, коли ви дієте самі від себе, то чи не чините ви державного злочинства?
Захисники таких дій спираються на спадщину, на “легітимність”, на “приємственість” влади, на традиції української революції, Скрижалі якої вони, мовляв, вірно бережуть. Морально-національно вони, мовляв, мають цілковите право, хоч юридичного уповноваження не мають, воно є у них од духу української революції. На цій підставі вони й беруть на себе весь провід як над еміграцією, так і над усією нацією.
Отже, виходить, найважніша підстава їхньої “влади”— передані їм у спадщину традиції, принцип, дух української революції, дух її “Скрижалів”, хранителями яких вони себе називають? Моральна легітимність? Так,— ця підстава особливо підперла претензії групи старої еміграції, дала їй перевагу перед претензіями інших груп. Нова еміграція, яка майже в усіх своїх розгалуженнях називає себе “революційною”, розуміється, не хотіла виступати яким-небудь чином ні против Скрижалів, ні так само проти їхніх хранителів і носіїв. Навпаки, вона хотіла й хоче щиросердно, гаряче, самовіддано хоче іти за тими Скрижалями, вірно виконувати їхні заповіді, продовжувати далі їхні традиції й накази. І тому вона уступила ролю проводу представникам тих груп, які колись творили оті Скрижалі. Але, правда, тут же вони самі кажуть, що ці групи в краю вже не мають сили, а на еміграції за ними стоїть малесенька меншість, а через те склад Національної Ради неправильний, несправедливий, він не відповідає реальному співвідношенню сил української еміграції. І на цьому грунті точиться непогодження в ній, через те паралізується її активність, ініціятивність, через те компрометується вся справа української еміграції. Тому представницький орган її, Українська Національна Рада подібна до воза, в який запряжено коней головами в різні напрями. Коли один кінь тягне в один бік, а другий у другий, а третій у третій, то віз мусить або стояти на місці, або безсило шарпатись. І мимоволі у багатьох членів еміграції виникає питання: що зробити, щоб віз ішов в одному напрямі, щоб справа посувалась наперед, а не шарпалась?
З цим самим питанням звертаються і до мене по мою думку. Я знаю: люди, які зацікавлені в тому, щоб бути “урядом”, скажуть, що, заперечуючи право еміграції представляти всю націю і звати себе Державним Центром і Урядом, поставляться до мене особисто з такою самою ворожістю, як вони поставились з самого початку їхнього “урядування” на еміграції, в двадцятих роках цього сторіччя. В 1923 році я в статті “Єдиний революційно-демократичний фронт” писав: “Ідея української державности й визволення має найкращого носія в самому народі, в його національній свідомості. Вона живе там, на Україні, за неї весь час, щодня, на кожному місці борються українські працюючі маси, українська трудова інтелігенція… Коли десь на території Польщі зникне купка людей, що безвідповідально називає себе “урядом” і “носієм” ідеї української державности, то від цього ні ідея державности, ні боротьба за неї не зникнуть, а навпаки, тільки значно виграють…” За це “носії ідеї української державности” проголосили мене зрадником, большевиком, запроданцем і протягом десятків років провадили проти мене де могли в цьому дусі акцію, яка ще й тепер позначається. Отже, я не буду здивований, коли ці самі люди за цю саму мою критику поставляться з тим самим запалом ворожнечі. Але, можливо, тепер ситуація трохи інша на еміграції, можливо справді, знаходяться такі члени української нації, для яких істина стоїть вище за інтереси тої чи іншої групи людей, які поставляться з обіцяною мені увагою й гідністю на мою відповідь на їхні запитання.
А запитання їхнє, що торкається Національної Ради, таке: чим пояснити оте розходження в Національній Раді та в еміграції й як його знищити?
Я довго і посильно, стараючись бути якомога об’єктивнішим, придивлявся до цього явища. Національно-державні розходження? Ні, всі без виімку течії й групи української еміграції стоять на грунті цілковитої самостійности і Соборности Української Держави.
Політичні різниці? Ні, майже всі, за виімкою спадкоємців руського генерала Скоропадського (які називають себе гетьманцями, не маючи в своїй соціяльно-політичній програмі нічого від колишньої зразкової гетьманської демократії) вважають себе за демократів, за противників всякого тоталітаризму.
Непогодження в соціяльно-економічних питаннях? Ні, усі групи майже без виімку підписались під декларацією Національної Ради, в якій висловлюється певна соціяльно-економічна програма. Отже, в головному, в сутньому, немовби всі згодні між собою. А згоди, а дії, а дружньої праці немає. В чому ж причина? Наскільки я міг вияснити для себе, причина полягає в двох моментах: в психологічно-моральному та в схованому (усвідомлено чи неусвідомлено) соціяльно-політичному.
Розгляньмо момент психологічний. Особливою його рисою є недовір’я груп і осіб одних до одного. Вони зійшлись під тиском вищої ідеї, під примусом необхідності захищати її спільними силами. Так — абстрактно, розумом вони всі визнали цю необхідність, але конкретно та ще в почуттях, в оцінках одних одними вони не можуть прийти до погодження і порозуміння.
Говорімо конкретніше. Певна частина еміграції (і то досить численна), так звана націоналістична, як сказав вище, вважає за несправедливий, невідповідний до фактичного стану речей розподіл представництва і керівних функцій в Національній Раді. Крім того, вони кажуть, теперішній провід у ній і в “уряді” не користується довір’ям великої частини еміграції через свої національно-політичні якості, це, мовляв, люди, які не викликають певности, що й в майбутньому не зрадять. Тому цей склад Національної Ради, а так само провід у ній треба змінити. А до того ще виникає сумнів, чи дійсно ж теперішній провід УНР є законний спадкоємець, хранитель і носій “Скрижалів Революції”?
І то не тільки серед так званих націоналістів, але й серед так званих демократів виникає цей сумнів і часом навіть у пресі пробивається. Члени тих і тих угруповань вже не раз зверталися до мене з проханням і, повторюю, навіть з вимогами взяти слово в цьому питанні. Я довго утримувався, сподіваючись, що відносини якось направляться і українська еміграція матиме якусь єдність і погодженість. Але бачу, що, незважаючи на офіційний оптимізм “урядових чиновників” щодо цього, того погодження нема, а розходження стає все гострішим. Отже згоджуюсь, що мовчання моє не може бути далі виправданим і я забираю слово в цьому питанні. І з цілковитою свідомістю своєї відповідальносте перед національним колективом як тут на еміграції, так особливо там, на Україні, я мушу заявити:
Так,— ті сумніви та недовір’я цілком справедливі. Ті люди, які звуть себе Національно-Державним Центром, “легітимними” спадкоємцями традицій української Революції і носіями її “Скрижалів”, не мають на те ніякого права, ні національно-політичного, ні юридичного, ні морального. Та підстава, через яку їм довірено еміграцією провід у її представницькому органі, є фальшива. Еміграцію введено в блуд, а надто Нову, а надто ту, яка зве себе революційною і демократичною.
Ось докази цього твердження.
