5. С. Петлюра
Головними претендентами на ролю проводу “Уряду” є так звані петлюрівці, політичні спадкоємці Симона Петлюри, а з них особливо Андрій Лівицький та Ісак Мазепа, що прибрали собі нові назви, один “Президента”, а другий “прем’єр-міністра”. Ім’я Петлюри петлюрівці намагаються зробити національною святинею, іконою, символом усієї України (“Україна — це Петлюра, а Петлюра — це Україна”). Петлюра в їхній пропаганді—це святе ім’я, це — великий національний герой, це — святий мученик за ідею української державносте, що впав од руки ворогів її.
Я знаю: церковно-релігійні люди, звичайно, ставляться з ненавистю до людей, які сумніваються в святості їхніх ікон. Так само знаю, що молоді нації, які борються за свою свободу і незалежність, мусять творити собі героїв та кумирів, що мають підтримувати в них дух боротьби, героїзму, самовідданосте. І коли ці кумири, дійсно, є високоцінні, творчі, заслужені своїми якостями, своїми твореними цінностями, члени нації, обурення проти “святотатців” є нормальне, виправдане. Але чи є так у випадку Петлюри?
Я знаю, що в багатьох щирих і відданих справі нашого національного визволення людей я викличу проти себе обурення і, може, навіть ненависть за те, що я маю сказати. Але якраз у інтересах отої самої справи нашого визволення я мушу його сказати. Через цілий ряд обставин ім’я С. Петлюри зайняло помітне місце в процесі нашої боротьби, воно символізує певний сош’яльно-політичний напрям в українстві. Тому треба довше зупинити нашу увагу на ньому.
До Революції 1917 року С. Петлюра ніякими своїми якостями ні в політиці, ні в культурній чи громадській галузі не був помітний.
У підпільній революційній роботі він не брав майже ніякої участи. Один короткий момент після революції 1905 року він належав до Української Соціял-Демократичної Партії і писав у її органах малопомітні статті на біжучі теми. Кілька місяців він був навіть моїм співробітником у проводі нелегального органу партії, який Центральним Комітетом було доручено мені провадити в Галичині. Коли настала поразка тої революції й реакція, Петлюра від усякої участи в партії та взагалі в революційній боротьбі відійшов і жив обивателем, займаючи останнім часом посаду бухгалтера в якомусь підприємстві. Під час війни 1914—1917 pp. він жив у Москві й на якісь кошти видавав на руській мові місячник “Украинская Жизнь”, весь тон якого був спрямований на пропаганду серед українців “бороться за Россию до победного конца”, як тоді стояло гасло в усій дозволеній царським урядом пресі.
А в цей час уряд тої самої Росії нищив ті невеличкі легальні культурні досягнення, які вибороло було поступове українство (газети на українській мові, книги, театр). Всяке друковане українське слово було не дозволене. Найкращого представника і вождя українського легального руху Михайла Грушевського було заслано на північ Росії. І тільки один український голос на Україні пробивався до нації, голос не дозволений царським урядом, голос революційної партії, який у нелегальних відозвах і книжках кликав українців “до победного конца” над Росією, над тюрмою народів, до національно-державного і соціяльного визволення України. Будучи головою Центрального Комітету Соц.-Демократичної партії, я мав честь і радість тим голосом диригувати. Царський уряд це знав і його жандармерія ганялась за мною по всій Україні, і я мусив майже щотижня міняти фальшиві паспорти й місце проживання, навіть час од часу переїздити з України в Росію. Те саме робили й мої товариші по роботі.
І цілком зрозуміло, що вони палали гнівом і плювались од огиди, читаючи петлюрівську “Українську жизнь”. Розуміється, приклонники Петлюри не матимуть змоги сказати, що такого факту не було, що Петлюра не видавав на російській мові журнал, бо це б була така смілива неправда, яка б сильно пошкодила їм самим. Але вони, можливо, будуть пробувать казати, що С. Петлюра не кликав до “победного конца Россії”. Та на це є одне просте заперечення: не то що на українській, а навіть на руській мові не дозволялось видання, в якому не було б російського “победного” патріотизму. За що б і для чого русский уряд дозволив якомусь бухгалтерові видавати журнал про якусь там “украинскую жизнь”? Тільки за те і для того, щоб кликав він і “малоросів” до того самого “конца”. А крім того, ще з одною метою: щоб ствердити, що української мови ніколи не було, що “малороси” “прекрасно понимают по-русски”, що “никакой Украиньї не бьіло, нет и бьіть не может”, що Росія і Україна це є одне. Товариші мої запевняли, що гроші на видання тої “Украинской жизни” давав Петлюрі російський уряд. Я це подаю не як факт, а як ілюстрацію тої опінії, яка була в українстві про С. Петлюру. І так само, як цілком зрозуміло, що українське громадянство, коли вибухла революція і настав час одвертої боротьби України за своє визволення, довірило керівництво нею тим людям, які цієї боротьби ніколи не лишали: Грушевському і моїй скромній особі, поставивши першого на чолі Центральної Ради, а мене головою першого Уряду України, Генерального Секретаріату; Центральної Ради. Ні Симона Петлюри, ні Андрія Лівицького, ні Ісака Мазепи не було тоді в революційному проводі.
Але як же і через що С. Петлюра, цей захисник Росії, став Генеральним Секретарем військових справ і “Головним Отаманом” революційного уряду України?
Я твердо вирішив казати правду і, яка б вона не була прикра та навіть понизлива для нашої національної гордости, я мушу її не ховати. Симон Петлюра дістав цей пост через нашу тодішню національну бідність. Українська нація на той час (1917 р.) була до такої міри винищена руським імперіялізмом, її інтелігенція була до такої міри з одного боку русифікована, а з другого задушена царською жандармерією, що перший момент Центральна Рада не могла сформувати уряду просто через брак відповідних людей і то… смішно сказати, через брак дорослих осіб. Найчисленніша на той мент українська партія (партія соціялістів-революціонерів) не могла виставити кандидатів на міністрів старше віком 25 років. А партія соціял-демократів була настільки розбита передреволюційними арештами, тюрмами, засланнями, що під той мент мала велику обмаль людей. І мені, як голові Уряду й Центрального Комітету Партії, для престижу її треба було хапатись за всякого, хто виявляв себе прихильником, або членом соціял-демократії. Тому, коли пізніше приїхав до Києва з фронту Петлюра, як делегат якоїсь військової частини руської армії, і коли заявив, що він хоче вернутись в соціял-демократичну партію, я… “забув”, “простив” йому його ренегатство, його “победньїй конец”, і ввів його в Центральну Раду, а Центральний Комітет с-д партії за моєю порадою виставив його кандидатуру на незайнятий (через той самий брак людей) пост Генерального Секретаря військових справ (поки знайдеться кращий кандидат). Не через те, що С. Петлюра розумівся на військових справах, не через те, що він виявляв коли-небудь нахил до війн, ні (знову сором сказати), просто через те, що він носив військовий одяг і був делегатом з фронту. Він не був навіть ні офіцером, ні солдатом, а якимсь “чиновником”— урядовцем російського “Союза Земств и Городов”, одягненим у солдатську форму.
(Мій “прощальний” стан легше зрозуміти, коли знати, який тоді, за перших часів революції, був загальний психічний стан, стан захвату, ентузіазму, віри в викликані сили нації, стан, у якому прощались всі минулі помилки, гріхи, злочинства, коли всіх кликалось на працю, на боротьбу).
Розвиток подій залишив Петлюру на цій посаді. Він, розуміється, ніякого ні знання, ні уміння, ні талантів у військових справах не виявив, але пройнявся великою честолюбністю. Прибравши собі титул “Головного Отамана”, він дбав за зверхній бік своєї функції, весь свій час уживав на наради та на “накази по армії”, якої не було, правив урочисті служби божі й кінець кінцем так занедбав справу реального формування українського війська, що Центральна Рада мусіла висловити йому догану й позбавити його за нездатність і недбальство поста Генерального Секретаря військових справ.
Тут я дозволяю собі сказати кілька слів з приводу тих закидів, які робляться соціялістами за немовби їхнє нехотіння чи невміння організувати українську армію. Люди, які роблять такі закиди, очевидно, ще зовсім молоді, або ж коли старші віком, то такі, які не були тоді на Україні й не брали участи в революції. Формувати армію тоді, коли вся російська армія кидала зброю й з ненавистю ставилася до всякого, хто закликав чи примушував її продовжувати війну, хто не пускав додому, божевілля? Большевизм тільки на цьому й зумів захопити владу, що руйнував армію, що обіцяв негайний мир, негайну землю, негайний поворот солдатів додому. Як же можна було спокусити українських селян і робітників іти знову в армію? Чим їх привабити? Національними гаслами, яких вони ще не розуміли й не відчували? Тут знову виступає старе питання: погодження національного інтересу народу з соціяльним. Центральна Рада, покладаючись тільки на національний момент, почала організовувати не регулярну армію, яка була огидна масам, а так зване “Вільне Козацтво”, військо суто українське, творене на базі національного почуття. Ці заходи дали слабенькі результати, на Вільне Козацтво не можна було покладати захист наших національних позицій. Я вніс проект організації української армії, збазованої на погодженому інтересі (соціяльно-економічному і національному), себто формування української селянської армії для захисту української землі. Я пропонував гасло: “Українська земля для українських селян”. Більшість у проводі Центральної Ради злякалась радикалізму цього голосу, яке могло посунути селян на негайне вигнання поміщиків і чужоземних власників, навіть селян (руських, німецьких, польських). Але це була єдина база, на якій ми могли б за того менту творити справжню армію, а не аматорів у шапках з червоними шликами, які, не маючи ні знання, ні дисципліни, або гинули без потреби, або розбігались. Спокійні статечні елементи Центральної Ради хотіли творити армію і державу в бурі революції під парасолем.
Коли вважати С. Петлюру та більшість отих “спокійних людей” за соціялістів, то, розуміється, частина вини за неудачу в творенні української армії лягає на них. Але не вся і не більша навіть. Національна армія якогось народу робиться не в кілька тижнів і не відозвами та запальними промовами. Це — продукт всього державного організму. А того організму у нас ще не було, ми тільки викликали до життя ті сили, які мали творити його, які його й творили, але скільки тяжких років, скільки жертв пішло на створення його!
Одначе, ті міркування не закидають Центральній Раді несправедливості щодо С. Петлюри. Центральна Рада сама добре знала всі трудноті, що стояли на перешкоді в творенні армії, і коли вона робила все ж таки догану й скидала С. Петлюру з посади Генерального Секретаря, то, значить, було за що, значить, та шкода, яка робилась ним, була кричуща.
Але така оцінка його особи Вищим Органом Нації, не знищила в цій людині її специфічні риси: тої “саморекламності”, яка йому закидалась в догані. Коли німецька армія, закликана Центральною Радою, окупувала Україну, С. Петлюра під тою самою назвою “Головного Отамана” на чолі малесенького загону, що він його зібрав, в’їхав (за німцями, розуміється) до Києва “на білому коні”, як завойовник і визволитель України. Та коли б тільки такими вчинками обмежувалась його честолюбність, йому можна було б їх простити з маленьким усміхом. Але були інші вияви її, на які легеньким усміхом не можна було реагувати.
Як сказано було вище, коли кайзерська армія, вигнавши більшовиків з України, схопила за горло українську демократію руками поставленого нею гетьмана, руського генерала Скоропадського і зробила замах на нашу самостійність, дозволивши отому руському генералові в порозумінні з іншими своїми руськими колегами оголосити так звану “федерацію” з Росією, я розпочав організацію повстання проти німців і Скоропадського.
(Я пишу “я”, бо навіть Центральний Комітет Соціял-Демократичної Партії, якої я був головою, більшістю голосів висловився проти моєї “авантюри”, як він назвав мій проект). С. Петлюра і в цьому організаційному акті Української Революції не брав ніякої участі, він навіть не був якимсь помітним членом Національного Союзу, який мав грати велику роль в цій акції. Коли говорити про якихось національних героїв на цьому етапі української революції, то перше місце належить Є. Коновальцеві, голові полку Січових Стрільців, який стояв у Білій Церкві, та його штабові, які не вагаючись прийняли мою пропозицію підняти повстання проти німецької і руської офіцерської армії, сформованої Скоропадським. І Є. Коновалець, і його товариші, і я, розуміється, та мої товариші з Національного Союзу, втаємничені в змову (надто Микита Шаповал), всі ми прекрасно знали, що акція наша була майже безнадійна, що виступати нам з одним полком регулярного війська проти окупаційної німецької армії в кілька сот тисяч чоловік плюс русько-офіцерська армія, була з мілітарного штандпункту цілковитим божевіллям. Але з національного штандпункту це була необхідність, це був акт, який мав очистити тему “Україна” в очах народу, плюндрованого, катованого панами-гетьманцями, поміщиками та німцями, закликаними українським урядом. Ми йшли на самогубство, яким хотіли вернути зганьблену українську честь.
І тут же додам: коли полк Січових Стрільців виявив воістину героїзм, виступаючи на такий одчайдушний, нерівний бій, то не менший героїзм виявив Національний Союз, члени всіх українських партій, які свідомо, самовіддано йшли на риск смерті. І то смерті без зброї в руках, як січові товариші, а беззбройні, беззахисні. А риск цей був цілком явний. Німецько-гетьманський уряд уже знав про готування повстання. Йому було відомо навіть про день останніх Загальних Зборів Національного Союзу, на яких мав бути вибраний Вищий Орган Влади Революції, Директорія. І того вечора гетьманські руські офіцери у бліндованих автомобілях гасали з кулеметами і бомбами по всьому Києву, шукаючи той будинок, де відбувалось те надзвичайне засідання. Коли б вони його знайшли, ми не були б живими вже з того самого вечора, ми знали, що гетьманською “Охранкою” було постановлено розстріляти нас усіх на місці без усякого суду. (Як серед нас не знайшлось зрадника, я й досі не можу зрозуміти).
Але нас не було знайдено, і Національний Союз під грохіт руських бліндованих автомобілів, що пролітали повз нас, провів своє останнє перед повстанням зібрання і вибрав Директорію, на чолі якої поставив голову Національного Союзу Володимира Винниченка. Вибір інших членів її в тій обстановці був поспішний, деякі кандидатури, намічені заздалегідь, або не були присутні, або відмовлялись, нові не обговорювались, тим пояснюється той “чудний” склад Директорії, який потім їй закидався. Так, з деяких поглядів цей склад був чудний. Але з погляду того менту, це був склад людей мужніх, самовідданих, воістину героїчних. Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андрієвський знали, що членів Директорії буде в першу чергу розстріляно руською офіцерньою німецького “гетьмана”, яка гасала по Києву, шукаючи нас. І вони не відмовились взяти на себе запропонований пост у керівному органі революції, як те зробили інші.
Але головна мета, якої ми прагнули, затвердити ідею демократичності Вищої Влади, колективності, а не персональності її (в опозицію призначеному німцями маленькому комедіянту-гетьманові) була досягнена, ідея державної всеукраїнської політичної акції була зафіксована: повстання проти німецької реакції, проти поневолення національного і соціяльного заявлялось акцією всіх течій української нації, а не одною якоюсь групою, чи ще більше одною якоюсь особою на зразок “гетьмана”.
Та на великий жаль, її було з самого початку забито якраз отою персональністю, з першого виступу повстання було нею зафарбовано весь рух. Ким?
Симоном Петлюрою.
Велика частина вини за це, каюсь, лягає на мене. Бажаючи зібрати якомога більше сил для справи, не нехтуючи найменшою можливістю збільшення їх, одсуваючи на бік усякі особисті оцінки, я перед самим днем Останнього Зібрання Національного Союзу запропонував С. Петлюрі, який нічого про акцію повстання не знав, взяти в ній участь, навіть виставити свою кандидатуру в члени Директорії,— я хотів використувати для загальної справи ту його саморекламність, яку він так старанно провадив. Він довго вагався, виявляв ознаки страху, недовір’я. Я заспокоював його, скільки міг і нарешті він згодився. Тоді я відкрив йому день, місце і годину Загального Зібрання Національного Союзу, на який він мав прибути для спільного, товариського обміркування необхідних заходів і для захисту своєї кандидатури в члени Директорії, як колективного органу влади, як вираз акції всього організованого демократичного українства, а не якоїсь одної особи. Але чесно попередив, що всім нам загрожує велика небезпека. С. Петлюра на це нічого не відповів і пообіцяв неодмінно бути на тому засіданні.
Він на ньому не був. Думаючи, що йому завадила якась непоборна перешкода, я сам виставив його кандидатуру в члени Директорії й захистив її. Тільки йому не сталась ніяка перешкода. Замість того, щоб іти на риск, він вибрав інше: знаючи від мене в загальних рисах про план усієї акції, він поспішив поїхати до Білої Церкви, до полку Січових Стрільців. Заявивши їм, що він приїхав од Національного Союзу з дорученням почати акцію повстання, від свого імені видав відозву до українського народу з закликом здіймати те повстання. Січові Стрільці, не мавши змоги перевірити в Національному Союзі подані С. Петлюрою дані й не припускаючи, що він міг учинити такий акт без ухвали всіх партій і Вищого Органу Влади, дисципліновано виконали його домагання.
А коли Директорія і члени Національного Союзу поодинці змогли пробратися через німецько-гетьманські кордони, що оточували Київ, то відозва, підписана “Головним Отаманом С. Петлюрою” про повстання вже ширилась по Україні. І вся акція зразу набрала отого характеру персональності, якого так боялися ініціатори й організатори повстання, почався рух не український, не державно-національний і соціяльний, а Петлюрівський, не Національний Союз і його вибраний Вищий Орган керували ним, а якийсь Петлюра, якийсь головний отаман, такий самий, як були вже різні бандитські отамани на Україні за того часу,— Махно, Тютюнник, Григоріїв та інші.
Народ поставився з недовір’ям до заклику Петлюри і перший час повстання успіху не мало. Але коли з’їхалась Директорія та члени партій і Національного Союзу, коли стали перед довершеним фактом і перед питанням, що робити, коли вирішили виправляти шкоду й від свого імені кликати народні маси до революції, тоді рух одразу набрав сили. Але тим було немовби санкціоновано тавро петлюрівщини, покладене спочатку. В інтересі всієї акції Директорія мусила замовчати злочин Петлюри, і тим знов таки немовби узаконити весь рух як петлюрівський… Маси, так мало виховані тоді в національно-державному сенсі, діставши немовби підтвердження заклику Петлюри, досить легко сприйняли це тавро і звали себе не українцями, не членами української революційної армії, а петлюрівцями, “петлюрчиками”.
Всі свідомі елементи революції, члени Національного Союзу, партій і Директорії (за виімком, розуміється, Петлюри) намагались усякими способами зменшити шкоду від тавра петлюрівщини, підкреслювати національний, республіканський, демократичний характер нашого руху, але вороги українського національно-державного відродження, спочатку руські білогвардійські реакціонери, а потім навмисне весь час підтримували це тавро, навмисне не називали українську революційну армію армією українською, навмисне називали всіх національно свідомих борців за українську державність петлюрівцями, себто немовби бандитами, на кшталт махнівців, григоріївців та інших бандитів. Цим своїм виявом честолюбності С. Петлюра спричинився до затемнення і гальмування національно-державної свідомості народних мас, до великої шкоди всій боротьбі нашій.
До цього додалась іще одна риса цієї людини: її органічна безпринциповість. С. Петлюра не мав ніяких виразних, твердих ні соціяльних, ні політичних, ні моральних, ні навіть національних принципів. Останнє підкреслення повинно особливо вразити його приклонників, й викликати проти мене особливе обурення. “Як, національний герой, визволитель України не мав національних твердих принципів?!” Так,— не мав, з великим сумом мушу повторити це твердження. А доказом тому є насамперед безперечний факт видавання на руській мові журналу, який мав тільки шкодити українській справі. Коли б людина мала тверді національні принципи, вона не могла б робити цього навіть під примусом. Коли в еміграції є люди, які були в проводу Центральної Ради, вони повинні пам’ятати одне питання, яке розглядалось у початку урядування Генерального Секретаріяту, яке підняв перед Грушевським і мною С. Петлюра, а саме: вимагати від Временного правительства Росії, щоб воно прийняло С. Петлюру в свій склад як товариша прем’єр-міністра Керенського. Це домагання Петлюри видалось нам настільки диким, що ми навіть його не розглядали. Але воно дало підставу судити про його національну твердість. Так само учасники керівних органів революції повинні пам’ятати, що С. Петлюра ніколи нічим себе не виявив у них, ні одної ідеї, ні одної резолюції, ні одного законопроекту він не вніс на розгляд уряду чи Центральної Ради, навіть у галузі його власного “ресорту”. Це була людина з хворим інстинктом оцінки. Для кращого вияснення цієї особливості С. Петлюри я наведу один уступ із моєї згаданої уже праці “Конкордизм”, який розглядає цей інстинкт.
