7. “Президент” Андрій Лівицький
А ще менше “обожнювання” заслуговує так званий “президент” Андрій Лівицький. Це “президентство” вже зовсім “самочинний” фантастичний витвір петлюрівської течії. Ні одна Конституція Української Революції, ні Центральної Ради, ні Трудового Конгресу не мають у собі такого інституту, ні такої назви. Іноді голову Центральної Ради Михайла Грушевського звали президентом, але ця назва була не офіційна. Трудовий Конгрес ніякого президентства не знав. За голову Держави він вважав голову Директорії і в такій якості та назві затвердив його. Мене запитують: звідкіля, коли й чого з’явився в українців “президент”? І чого, на яких підставах цим титулом величають Андрія Лівицького?
Точно вказати час і місце появи цього цікавого явища я не берусь. Знаю тільки, що з’явилось воно зовсім неіавно, після того, як до Європи прибула Нова Еміграція. Так само знаю, що при Старій Еміграції Андрій Лі-вицький називав себе головою Директорії. Наскільки таке називання було “легітимним”, наскільки воно виявляє ставлення цієї людини й його групи до основ демократії, до законів і постанов Української Революції, про це читачі цієї книги можуть судити самі. Я на запитання до мене про інститут Директорії й її голову відповідаю: За Голову Директорії один представницький орган Української Держави Національний Союз усіх українських партій одноголосно вибрав голову його, Володимира Винниченка. На цьому пості після вигнання німців і їхнього агента П. Скоропадського з України другий Вищий Орган Української Революції, представницький орган всього трудового народу, Трудовий Конгрес затвердив персонально Володимира Винниченка, з зазначенням, що ніхто інший без ухвали сесії Трудового Конгресу не може бути Головою, навіть інституту заступника не було йому призначено. Як сказано вище, політика військових керівників на чолі з Петлюрою примусила В. Винниченка тимчасово, до скликання нової сесії Тимчасового Конгресу, усунутись од участі в діяльності уряду. С. Петлюра, всупереч виразній постанові Трудового Конгресу, перебрав на себе титул Голови Директорії і в цій якості, стягаючи на Вищий Орган влади українського народу ганьбу, заключив злочинний акт з ворогом Української Держави. Володимир Винниченко свого часу і тоді і потім заявляв свій протест, протест Голови Директорії як проти тих договорів, так і проти узурпації титулу. Але, взявши напрям на нехтування всяких постанов і законів Української Революції, С. Петлюра і його однодумці на протест Володимира Винниченка реагували тим самим напрямом.
Після смерті С. Петлюри назву Голови Директорії, на підставі тільки отого взятого нампряму, прибрав собі отой “якийсь” Андрій Лівицький. С. Петлюра для узурпації цього титулу мав хоч ту підставу, що він був членом Директорії й брав якусь участь у діяльності Центральної Ради.
А Андрій Лівицький ніякої участі ні в Центральній Раді, ні тим паче в Директорії не брав.
Так само він не брав її в усій підготовній революційній діяльності українських політичних партій. Останнім часом у емігрантській пресі з’явилась біографія Андрія Лівицького. Теперішні керівники Національної Ради, через якісь, мені невідомі причини, знайшли потрібним пояснити, через що саме цю людину названо ними “президентом”. В цій біографії її називають визначним членом революційних підпільних організацій, невтомним борцем, жертвою царату, страдником по тюрмах за свою революційну діяльність. Отже, назва “президента” українського революційного органу немовби ним цілком заслужена. (Цікаво, що ніяких інших цінностей чи заслуг, чи то політичних, чи культурних, створених цим діячем для української нації, не згадується).
Але,— леле! — і ця єдина цінність Андрія Лівицького є фальшива. Взявши на себе обов’язок довести до відому українського громадянства фактичні дані з історії нашого революційного руху, я мушу з тою самою безми-лосердністю сказати, що я ніяких фактів революційної діяльності А. Лівицького не знаю. Так, в 1902 році він брав участь у Студентській Київській Громаді і навіть дозволяв нам, членам тої Громади, друкувати в його помешканні і на гектографі відозви до студентів. Я був одним із тих товаришів і з великою симпатією згадую того А. Лівицького. З того часу я ніколи його не зустрічав і ніяких ні політичних, ні особистих відносин з ним не мав. Мені було тільки відомо, що А. Лівицький по скінченню Університету вступив “чиновником” на судову службу і став мировим суддею в одному з повітів Полтавщини. Ні одна з тих політичних революційних організацій, про які згадується в біографії А. Лівицького (РУП і УСДРП), участі його в них не зазначала. Я маю право так твердити, бо я був членом керівних органів Цих партій з самого їхнього початку, я брав участь у всіх регістраціях членів, я їздив по всіх провінціяльних відділах і знав всіх видатніших робітників її. Ніколи ні на Полтавщині, ні Київщині чи інших губерній я не то що самого А. Лівицького, а імені його не зустрічав. Я чотири роки просидів (різними порціями, в різні часи) по тюрмах столиці України. До них царська жандармерія звозила всіх політичних в’язнів з усієї України. Я ніколи в тюрмах так само не зустрічав ні самого А. Лівицького, ні його імені. Коли б він був де-небудь арештований, так як розповідається в його біографії, то бути не могло б, щоб ми, члени одної братської родини “політичних” (в’язнів) не знали про такого видатного борця і страдника. А тим паче я, що був до 1907 року майже єдиним українцем, членом єдиної нелегалпартії (со-ціял-демократичної), яка існувала тоді на Україні, що сидів у тюрмах, щоб я не знав, що на Полтавщині сидів у тюрмах мій старий товариш по студентській організації, член немовби тої самої партії, що й я! Абсолютно неможлива річ.
Але мушу сказати більше. Товариші нашої партії, знавши, що на Полтавщині мировий суддя А. Лівицький був колись за студентських часів членом Української Студентської організації й мав, очевидно, деякі симпатії до визвольного руху, кілька разів звертались до нього по допомогу (грошима, квартирою і т. і.). Але А. Лівицький ставився до цих звернень з таким страхом і так “ухильчиво”, що викликав гостре обурення у товаришів. За їхніми розповіданнями, А. Лівицький жив міщанським обивательським життям, “випивав”, грав у карти зо своїми колегами, руськими чиновниками і судив селян. І було абсурдом звертатись до цього чоловіка по якусь поміч революції.
Прихильники А. Лівицького можуть сказати, що я роблю наклеп, що я навмисне хочу зменшити заслуги А. Лівицького перед українською нацією. Я, розуміється, ніяких документів не можу навести. Але часто за документи можуть правити факти й закони логіки. В даному випадку є такий факт: Андрій Лівицький ніякої участі в діяльності Центральної Ради не брав. Через що?! Як могло статись так, що такий цінний, заслужений, діяльний член соціял-демократичної, урядової партії, такий відданий революції син її не з’явився в той момент, коли нація посилала з провінції, з усіх кутків України до центру всяку свою хоч трохи чимось видатну силу для спільної боротьби і праці?! Як могло бути, що А. Лівицький, юрист, людина з вищою освітою, не поспішив до роботи в Центральній Раді? Як могло бути, щоб старий партійний товариш не з’явився на заклик свого партійного центру для партійної і державної роботи, яка всіх нас завалювала?! Я, повторяю, був головою Центрального Комітету соц.-дем. партії й Головою Уряду Центральної Ради і я заявляю: я ні разу ніде не бачив А. Лівицького, ніколи ніякої від нього заяви не одержував, ні до якої ні партійної, ні урядової роботи його не призначав. Як це могло статися?
Я маю таке пояснення: А. Лівицький тоді не мав такої сміливости, як пізніше, тоді він добре знав, що я, як голова Центрального Комітету Партії, не міг не знати, як він ставився до звернень до нього партійних моїх товаришів по допомогу, він знав, як до нього повинні були ставитись українські революціонери за його минуле і в нього не вистачало духу нагадувати про себе.
Так само він не нагадував с.-д. партії й мені, Голові Директорії, про себе й за часів Директорії. Він був, можливо, десь при якомусь міністерстві за маленького урядовця, що не мав доступу до уряду. До мого відходу від діяльності Директорії й виїзду за кордон, він ніде в урядових колах не з’являвся. Аж коли я виїхав, він одразу став найближчим співробітником “Голови” Директорії, С. Петлюри, а по його смерті його спадкоємцем, себто теж “Головою Директорії”. З цим титулом він прожив аж до прибуття нової еміграції. Іноді він скидав його з себе і передавав іншим, таким самим колишнім царським “чиновникам”, які ні в яких революційних організаціях України участі не брали. Так, наприклад, колишній учитель руської гімназії В. Прокопович під час війни раптом став у Франції Головою Директорії. Чого? Бо Андрій Лівицький жив тоді в Німеччині й йому було “незручно” при гітлеризмові носити титул такої влади, яка колись вигнала німців з України. Коли ж війна скінчилась, він одібрав його в Прокоповича й знову надів на себе, як старий мундир.
Але чого ж раптом вилетів із того мундира “Президент”, як метелик із замотка?
Я поясню це так. Петлюрівська група, очевидно, зрозуміла, що носити титул Голови Директорії при живому, юридично-законному, справжньому Голові Директорії Володимирові Винниченкові, тепер, коли прибула нова еміграція, коли настав якийсь орган представництва, коли треба бути все ж таки трохи охайнішим в поводженні з досягненнями революції, стало “незручно”. Тому вона зняла з нього мундир “Голови Директорії”, й одягла на нього мундир “президента”, а щоб не було вже ніякого ні в кого сумніву, вона на засіданні другої сесії Національної Ради над “троном” цієї “Високої Особи” прибила напис: “Президент”. І тепер, розуміється, ні в кого не може бути сумніву в цілковитій законності й заслуженості А. Лівицьким цього титулу.
Я передбачаю: мені деякі навіть щирі патріоти можуть закинути, що я критикою “президента” А. Лівицького дискредитую українську державність, підриваю довір’я до тої інституції, яка виконує важну функцію об’єднання круг одного Державного Центру розпорошеної сили еміграції, і тим завдаю шкоди справі нашого соціяльного визволення.
На цей евентуальний закид я відповідаю так: Коли б я хотів ув ім’я погано зрозумілої справи української державности і нерозумного патріотизму сховати правду, замовчати її, піти проти свого сумління, пожертвувати своїми етичними переконаннями,— то я все одно користі українській справі не зробив би цим малодушним вчинком. Не зробив би хоч би вже через те, що ця правда, ці факти відомі не тільки мені, а багатьом іншим членам української нації, як тут на еміграції, так особливо там, на Україні, що самі вчинки петлюрівської групи, оце нехтування законами і традиціями Вищих Органів революційної влади, оце образливе для неї поводження з титулами, з симвовлами її, як з “мундирами”, як з ганчірками, які можна чіпляти на себе і скидати з себе по своїй особистій волі й коли схочеться, що саме в очах щирих патріотів, які хочуть шанувати закони й символи нашої революції, ці вчинки кричуще дискредитують не тільки осіб з тої групи, а саму ідею об’єднання сил в еміграції. Багато членів її давно вже з соромом і болем слідкували за цими комедійними, опереточними вчинками так званого “уряду УНР” і всяко намагались припинити їх. Так, наприклад, під час війни члени американських демократичних організацій звернулись до мене з дорученням зробити все можливе, щоб ліквідувати цю, негодну української революції гру в “уряди”, яка ставила українство за кордоном в жалюгідне становище. Я зробив усе залежне від мене, я пропонував “урядові УНР” передати справу на вирішення громадських національних організацій: я, як юридично-правдивий Голова Директорії, вимагав од В. Прокоповича, який тоді носив мундир “Голови Директорії”, припинити, узурпацію символу української революційної влади. Мої заходи не дали позитивних результатів, цї люди, які носили назву “демократів”, не схотіли вирішити питання демократично, їхня орієнтація була на “зовнішні антидемократичні сили”, вони від них залежали, отже, на громадські організації якоїсь там нещасної еміграції їм не треба було потреби озиратися.
Цей факт відомий не тільки мені, так само як цілий ряд інших фактів, які виявили зневагу цих людей до елементарних основ демократії, які дискредитували назву “Української Народної (Демократичної) Республіки” й викликали обурення інших членів еміграції. Отже, коли б я замовчав тепер ці факти, коли б не “критикував”, то цим я не тільки не сховав би правди, а вніс би ще більше затуманення її, ще більше обдуру і розладу в еміграції, а тим самим узяв би на себе відповідальність | за це все. Я ніколи ні в яких обставинах не хотів відповідальності за вчинки, які, на мою думку, були шкідливі мойому колективові, так тим паче тепер я цього не хочу робити.
А з цього випливає, що я не тільки не хочу критикою якоїсь одної чи кількох груп руйнувати справу об’єднання еміграції або підривати пошану до української державности.
Навпаки, моя ціль є помогти їй згуртувати свої сили, зміцнити осередок її, Національну Раду, зробити її активною, дружньою, діяльною. Як це зробити? Одним із засобів для того є відкриття й усунення тих перешкод, які стоять на шляху до об’єднання. Одною і то великою перешкодою є захоплення представництва й проводу групою людей, які не то що не мають на те ніякого права, але що повинні очистити себе від закидів їм у антидержавних, антинаціональних і антидемократичних вчинках. Ця група протягом довгих років грала на високодушних, шляхетних почуттях членів української нації на чужині, спекулювала на “прапорі української державности” і тим “прапором” примушувала багатьох тих членів замовчувати їхні вчинки, слухатись, навіть хвалити їх. На цих самих почуттях ця група заграла й у Новій Еміграції і при всіх інших сприятливих обставинах (напр., страх перед репресіями “зовнішньої сили”) досягла і в неї замовчання і навіть ухвали дорученням їй представництва і проводу. Тепер ця група має “орієнтацію” на інші “зовнішні сили”, тепер зневажання демократичних принципів не до речі, тепер вони їдуть на іншому возі, отже і стараються співати пісню того воза. Члени Нової Еміграції, повторяю, не знаючи багатьох фактів з минулого, а надто боячись прикрих для себе наслідків свого недовір’я “носіями прапору державности”, з пошаною слухають ту їхню пісню й слухняно читають написи на фотелях: “Президент”, “Прем’єр-міністр”.
Але це не дало і не може дати пошани і довір’я у інших членів і Нової, і Старої Еміграції. Я чув такі вислови про них:
“Який сором, яка ганьба українській національній революції: якийсь старий царський чиновник, що все життя стояв осторонь од боротьби за визволення укра-ської нації, який у той час, коли українські революціонери сиділи по тюрмах і засланнях, тільки улаштовував обіди, випивав, грав у карти зо своїми колегами-чинов-никами, і цей маленький міщанин і обиватель, раптом поставлений на чолі революційного руху людьми, які щиро називають себе революціонерами, і претендує на провід усією революційною державою. За що? Які цінності створив він для українського народу, які якості він де виявив, що надали йому право на таку високу оцінку? Ніде, ніяких! Єдина якість, як кажуть самі петлюрівці, є та, що він уміє робити добре — оббивати пороги міністерських передпокоїв по інших державах, навіть ворожих до України, що він уміє лестити, частувати, інтригувати, випрохувати, що він не має ніяких принципів і на всякі договори з ким хоч завсігди готовий. У цих, мовляв, обставинах ця кандидатура на провід була найкраща з усіх і тому його наставили на “президента”. Чи може ж бути ганебніший ляпас усій гідності, усім принципам, усій чесності української революції!
Такі вислови чуються в еміграції. Та більше: є цілком виразне обвинувачення Андрія Лівицького в співробітництві з лютим ворогом української нації: гітлериз-мом. Я недавно чув од одного найближчого співробітника А. Лівицького розповідання про те, як цей в початку минулої війни і перемог Гітлера, будучи “Головою Директорії”, дав наказ своїм паризьким колегам “тримати у Франції нейтралітет” у війні нацизму проти західних демократій. “Тримати нейтралітет!” — гірко посміхував-ся оповідач,— “себто, іншими словами, тайно стояти на боці гітлеризму, бо за явну прихильність до нього був би арешт і розстріл”. Цей наказ А. Лівицького був відомий у Парижі не тільки його ближчим співробітникам. В цьому наказі, в цій позиції й “орієнтації” петлю-рівщини не було нічого дивного й несподіваного: ці люди їхали вже на возі нацизму, орієнтувались на ці “зовнішні сили” і співали їхню пісню.
Але й ще більше: я чув од інших членів еміграції) розповідання про те, що А. Лівицький і його співробітники організували в Німеччині спеціальний український батальйон, який мав би бути при гітлерівській армії. Крім того: що син Андрія Лівицького був агентом і службовцем у гестапо і одержував за це велику, регулярну платню. На моє запитання, чи викликала ця служба драматичний конфлікт між батьком і сином, мені відповіли, що ніякої драми з цього приводу в родині) А. Лівицького не було. На моє друге запитання: чи ті люди, які розповідали мені про цей факт, могли б довести на суді, коли б такий стався, відповіли, що вони обіцяють стати на суд і довести все казане ними.
Я не берусь судити, чи ці факти є реальні, чи буде якийсь суд і що саме буде доведено на ньому. Але я знаю одне: сумління, гідність і честь усякого українського емігранта, який визнає себе не те, що за революціонера й демократа, а просто за чесного щирого прихильника А. Лівицького, повинні вимагати від людини, яку вони називають своїм президентом, щоб вона так чи інакше відповідала на ці поголоски. Звичайна політична етика вимагає, щоб громадський діяч, проти якого висуваються якісь тяжкі обвинувачення, негайно сам залишив той громадський пост, на якому він є, і зробив усе необхідне для зчищення з себе усіх закидів.
Чи зробить це А. Лівицький, чи згодиться на це вся петлюрівська група, я не берусь судити. Але так само знаю, що вони повинні б це зробити в інтересах і не тільки своїх особистих, але в інтересах української державности. Без огляду на поголоски, закиди, недовір’я, і на суд повинні б зробити. Чому так?! — спитають петлюрівці. А от чому.
Інтерес української державности є в тому, щоб українська нація під час майбутнього рішучого визвольного наступу виступила якомога компактнішою силою, щоб її дії були спрямовані на одну спільну більшості течії ціль, щоб не було між тими течіями гризні й братовбивчої війни. А така гризня й братовбивство неодмінно буде, коли частина української нації, що зветься еміграцією, буде виступати під проводом людей, які не мають довір’я, які мають на собі обвинувачення в учинках, шкідливих нації. Вони, ці люди, думають покрити все своє минуле прапором С. Петлюри, під яким поставили себе і всю Національну Раду. “Петлюра є Україна, а Україна є Петлюра”? Але це гасло не тільки є захистом, не тільки є символом об’єднання, а, навпаки, запорука гострого розбрату і громадянської війни на Україні з самого початку її майбутнього визволення. Коли одні члени еміграції щиро думають, що Україна вважає Петлюру за національного героя, революційного творця української держави, то інші члени української нації і в еміграції, а головне на Україні так само щиру мають цілком іншу, протилежну оцінку його, вони знають його справжню вагу і ролю в революції, вони пам’ятають його дії, усвідомлюють собі, які соціальні інтереси він представляв. Національна Рада еміграції під прапором Петлюри,— це був би для свідомого і щиро українського демократизму, як політичного, так і соціяльного, на Україні символом прихильності цієї емігрантської організації до кляс капіталістичних. На підтвердження цієВ опінії була б декларація самої Національної Ради теперішнього складу, в якій одверто заявляється, що вона, Національна Рада, буде боротись за відновлення на Україні приватної капіталістичної власності, за притягнення на Україну чужинних капіталістів (орієнтація на “зовнішні сили”). Так, за цими гаслами пішла б певна частина українського населення, та частина, яка ще не забула своєї капіталістичної власності і капіталів з усіма їхніми лакомствами і хотіла б відновити той лад, який гарантував їм їх. Але інша частина, та, яка так само ще не забула своєї підлеглості капіталістичній! власності, яка досить натерпілась од неї, напевне, з обуренням поставилась би до повороту всяких капіталістичні: них власників, чи то більших, чи то менших, однаковий; у своїй тенденції до експлуатації чужої праці. А з цього: неминуче вийшла б сутичка цих двох течій, яка так само неминуче відбилась би на молодій неусталеній державності України. Цю сутичку охоче провокували б і роз’ятрювали б своїм звичаєм вороги української Держави, роз’ятрювали б уже хоч би для того, щоб ті “зовнішні сили”, які б грали рішальну ролю в збройній боротьбі проти большевизму (коли б світовий конфлікт розв’язувався б таким способом), були змушені позбавити українську націю державної самостійности за нездатність до самоорганізації і віддати її (за якісь, розуміється, вигоди собі) на підпорядкування “старим організованим державам”. І ще раз петлюрівщина спричинилась би до загублення нашої самостійности.
Так само інтерес української еміграції, цієї маленької частинки нації, вимагає якомога більшого погодження її сил. А цього погодження нема і не може бути, поки існує цей стан речей. Хто має здатність бути хоч трохи об’єктивним, справедливим і чулим до інтересу, гідності і честі нашої нації, повинен сказати собі й іншим, що та база, на якій засновано провід української еміграції групою людей, що звуть себе “урядом” і “Державним Центром”, є, дійсно, фальшива, що ні “легітимності”, ні’ тяглості-преємственості “влади” Національної Ради в цьому її складі та з цією її програмою немає. Ні спадкоємницею, ні продовжувачкою напрямів і цілей органів Української Визвольної Революції вона не є. Ні юридичного, ні морального, ні утилітарного права звати себе “проводом”, “Президентом”, “міністрами” ці люди не мають. А тим паче керувати цілим колективом людей, які довірились їм через непоінформованість, через своє тяжке становище, через брак у них у цих обставинах рішучості і сміливості домагатись істини.
Такий стан еміграції є шкідливий і для неї, і для справи українського всебічного визволення. Його треба змінити, поки ще не пізно. Вимоги різних елементів еміграції про зміну складу Національної Ради та про встановлення її програми є цілком раціональні.
