8. Переорганізація Національної Ради
Як же саме треба змінити склад? На це відповідь є проста: відповідно до складу всієї еміграції, відповідно до ваги кожної окремої в ній групи. Цей спосіб є справедливий, чесний, демократичний і найбільш ефективний у даній ситуації.
Але як реалізувати його в цій розпорошеності членів груп по всій планеті? Так,— це справа нелегка і цього не ховаймо від себе, вона вимагає багато зусиль, часу, сили волі, а найпаче щирого, чесного, активного бажання досягти погодження й зміцнення спільних сил. Але коли б таке бажання дійсно було у проводирів головніших течій, його можна було б здійснити.
Краще витримати кілька місяців на обговорення, на дебати, на заходи і — кінець-кінцем досягти своєї мети, аніж лишатись іу постійному, безнадійному роз’єднанні.
Я трохи знайомий з деякими аргументами, які висуваються противниками такого способу реформації складу Національної Ради. Головніший з них є такий: значна частина, мовляв, еміграції, а надто з Західної України, є під впливом і проводом націоналістів. Якщо прийняти спосіб демократичний, то націоналісти можуть мати велику, якщо не переважну, більшість голосів у Нац. Раді. 1 тоді цей орган.всієї еміграції стане органом націоналізму, себто фашизму, тоталітаризму. А з цим ніякий демократ не може погодитись. Що вони, націоналісти, називають себе тепер теж демократами, то це, мовляв, не повинно зводити в блуд,— адже большевики, ці най-запекліші вороги демократії, теж називають себе демократами. І ті, й ті закамуфльовують себе під колір противника, і ті, й ті спекулюють на популярному тепер гаслі демократії й на нього ловлять легковірних людей.
Цей аргумент є сильний і, коли б він був вірний, то справу погодження сил української еміграції можна було б уважити за цілком безнадійну. Але чи є він вірний?
Насамперед: чи справді ті групи української еміграції, які мають назву “націоналістичні”, є тепер по суті антидемократичні, фашистські, тоталітаристичні? Поставимо питання ширше: чи є націоналізм фашистського типу притаманний українській національній історичній вдачі? Коли, звідки, через що він узявся у нас? Од вияснення цього питання, на мою думку, у великій мірі залежить вияснення можливості погодження сил української еміграції.
Які є сутні риси всякого тоталітаризму, чи то муссо-лінівського фашизму, чи гітлеровського нацизму, чи сталінського большевизму? Головна риса його є: заперечення суверенності народу, його здатності (а тому й права) самому вирішувати питання свого соціяльного, політичного, економічного і всякого іншого буття. Таку функцію можуть виконувати за темні маси вибрані одиниці, освічені, сильні, рішучі, вольові індивіди, так звані проводирі нації чи клясн.
Це, розуміється, все та сама концепція, яка панувала
в людстві з тих стародавніх тисячоріч, коли в ньому через цілий ряд причин (геологічної, біологічної та інших) сформувалась хвороба гіпертрофії егоїзму, коли завелось панування людини над людиною, коли людство поділилося на кляси та нації панівні й підлеглі. Панівнії кляси (чи нації) сотнями тисяч років виробляли, розвивали, удосконалювали цю концепцію буття і кінець-кінцем таки вмовили, так закоренили її в людстві, що вона стала спадщиною, немовби вродженою, притаманною людині. Та до такої міри, що вона жила не тільки в людях з гіпертрофованим егоїзмом, в так званих панах і експлуататорах усякого роду, але й багатьох так званих революціонерах. Та більше, ми всі родимось і вступаємо в життя з цілим комплексом спадкових, переданих нам як із дальніх тисячоріч, так і від ближчих родичів якостей і нахилів, а серед них і з нахилом до панування над іншими людьми. Навіть кожний експлуатований, гноблений при змінених і сприятливих умова’х охоче сам стає експлуататором і гнобителем. Це можна спостерігати на кожному кроці як у нас, так і в усякій іншій нації. Самосвідоміші, чесніші одиниці, які хотіли урівноважити в собі й у інших людей різні сили (себто встановити так звану моральну й соціяльну справедливість), помітивши несправедливість відносин між людьми, повставали проти неї, вступали в боротьбу проти панування, насили, гніту. Вони називались і називаються різними назвами: реформаторами, революціонерами, борцями за свободу, національними героями, визволителями кляси чи нації. Але не всі лишались у цій якості до кінця. Досягши визволення своєї кляси, чи нації і на усвідомивши собі загальнолюдської спадкової хвороби нахилу до панування, ці визволителі підсвідомо допускали в свою психіку оту стародавню філософію й психологію тоталітаризму, піддавались їй, непомітно робили її своєю політичною ідеологією й нею обдурювали себе й їнших.
Прикладів цього в історії людства можна знайти скільки хоч. Найцікавішими є приклади соціяльних і політичних революціонерів у різних націй. Різні Робесп’е-ри з борців проти монархічного деспотизму, досягши перемоги, самі ставали під дією цієї хвороби деспотами над тим народом, який визволяли.
Нам, українцям, і багатьом іншим народам добре знайомий новітній тоталітаризм, званий тепер большевизмом. Він був прабатьком усіх інших сучасних форм тоталітаризму і він же дав їм теорію нездатності мас до самодіяльності й необхідності для них сильних, безвідповідальних вождів, диктаторів. А внаслідок цієї теорії необхідно випливала теорія цілковитого підпорядкування мас диктаторові, підпорядкування всякими засобами, а головне страхом, терором. Що таке підпорядкування (воно зветься у них “дисципліною”) неодмінно мусить розвивати в підпорядкованих членах інший спадковий інстинкт, інстинкт підлеглості, покори, рабськості, що мусить гіпертрофувати інстинкт егоїзму страхом кари, загострювати чуття постійної небезпеки, забивати здатність до ініціативи, творчості, мусить робити маси безвольними, догодливими, тремтливими старими. Найкращий зразок такого стану ми можемо спостерігати в батьківщині всякого тоталітаризму, большевицькій диктатурі Політбюро ВКП.
Яким же є наш, так званий “націоналістичний” націоналізм? Мені здається, що емігрантські демократичні політики не проаналізували як слід це своєрідне явище. Вони оцінили його занадто поспішно, за готовою формулою. Вони взяли тільки одну рису тоталітаризму: підпорядкування примусом, хитрощами, обдуром, насилою колектива проводові й на цій підставі визначили його як український фашо-нацизм.
Так,— ця риса є спільна з рисою всякого тоталітаризму. Але є в нього і такі риси, які роблять різницю між ними і чужинними тоталітаризмами. Різниця ця така. І большевики, і фашизм, і нацизм та всі інші світові відміни їх є походження соціяльного. Всі вони мають соціяльну ціль: перебудови їхнього державного організму за своїм соціяльно-економічним клясо-вим світоглядом та інтересом. Диктатура, вождизм і терор є тільки засоби для досягнення їхньої мети.
Український тоталітаризм є іншого, я сказав би, психологічно-національного характеру, його ціль не соціяльна, а національна (не перебудова держави за своїм соціяльним світоглядом, а здобуття самої держави, якої, вони думають, немає) або українізація її. “Який саме буде соціяльний і політичний лад на Україні, для нас байдуже, аби була Україна, Українська Самостійна Держава” — так не раз можна почути від щирих націоналістів. Італійський фашизм і німецький нацизм виникли заходами й допомогою капіталістичних кляс супроти московського тоталітаризму, який руками робітництва загрожував захопити владу. Італійський фашизм (чи німецький нацизм) волів би захоплення влади чужою державою, аби в ній панував фашистський, чи нацистський соціяльний лад. Український націоналізм волів би, щоб в українській державі панував робітничий, навіть комуністичний лад, аби та держава була суто українською, самостійною державою. Різниця велика. І походження українського націоналізму є так само різне. Як я сказав вище, воно було психічно-національного характеру. Український націоналізм виник не під час української революції і не в опозиції до неї, або страху перед нею, як то було з іншими тоталітаризмами, а навпаки: з великої національної гіркості, з пекучого гніву, з обурення за те, що вона, та українська революція, на яку вони покладали стільки надій, яку так любили, не справдила своїх обіцянок.
9. Дмитро Донцов
Виник наш націоналізм у Західній Україні, яка будучи географічно й державно відділена від Східної України, так мало була поінформована в причинах поразки своєї старшої сестри. Цими психічними станами скористувались і соціяльно-політичні, й національні вороги української революції. Одним із таких ворогів був Дмитро Донцов. Оскільки цей чоловік заграв певну ролю в виникненні українського націоналізму, я мушу зупинити трохи на ньому увагу.
Мене запитують: чи справді колись Д. Донцов був соціялістом, членом соціял-демократичної партії і чи то правда, що його було виключено з неї? А коли правда, то за що саме і через що Донцов став таким ворогом українських революціонерів, демократів, соціялістів?
Так,— це правда, що Д. Донцов був у початках першого десятиріччя двадцятого віку членом Закордонної групи (в Галичині) соціял-демократичної партії, і так само правда, що його було виключено з неї Центральним Комітетом цієї партії. Виключено було за те, що він писав (під псевдонімом) руські статті до руської україножерної газети “Русские Ведомости”. Одну з таких статей ця газета відмовилась надрукувати, повернула її авторові й вона попала в руки одного з партійних товаришів. Центральний Комітет судив Д. Донцова за учість його в антиукраїнській і антисоцїялїстичній газеті й виключив його з рядів української соціялістичної партії.
До цього вважаю за свій обов’язок додати, що в пар-,.сгії оула крім того непевність щодо його особи. Хто він №був, якого походження, чого, власне, одна з місцевих партійних організацій послала його за кордон до Галичини й рекомендувала Закордонній групі за члена, ніхто докладно не знав, і дехто з товаришів висловлював гадку, чи не був він таємним агентом руської жандармерії, підісланий для шпіонажу в революційній українській партії. Не мавши певних даних про це, Закордонна група цього закиду не висунула, але він сприяв виключенню цього чоловіка з нашого товариства.
Так само вважаю за потрібне з абсолютною певністю сказати, що ніяких розходжень, чи то програмових, чи тактичних, соціяльних, чи національних розходжень у цього чоловіка з соціял-демократичною партією не було ні до його виключення, ні довго після цього. Ворожість його до українського соціялізму була не принципового, а особливого походження. Будучи людиною з перечуле-ною амбіцією, він, очевидно, затаїв глибоку ненависть до соціалістів і, коли настав слушний момент, почав активно виявляти її. Найкращим моментом був момент поразки української революції, на чолі якої стояли соція-лісти, момент захоплення Української Держави московським ворогом її.
За цю поразку люди малопоінформовані в усіх даних нашої історії й кон’юнктурі її під час боротьби з Москвою, а надто дуже емоціональні, обвинувачували керівників революційної боротьби, а надто соціялістів.
Д. Донцов підхопив цей настрій і почав його роздмухувати, почав скупчувати весь свій гнів, зневагу, обурення молодих душ на “нездарах, м’ягкотілих безвольних со-ціялістах”, які загубили українську державність. Поява на міжнародній сцені італійського фашизму дала йому “ідеологію”, що замаскувала його особисту ненависть.
Я через цілий ряд обставин ніколи ні одної статті: Д. Донцова не читав. Я тільки чув про його вплив серед галицької молоді й жалів її, бідну: яка іронія, людина, яку товариство борців за українську державність і самостійність викинуло з себе за співробітництво з ворогами її, учить молодь України, як треба любити Україну, як здобувати ту державність. Чи навчив він, як треба любити й будувати нашу державність, я прикладів цієї науки не бачив, але прикладів ненависті, руйнації, розладу національних сил — це всі могли бачити.
Прихильники Д. Донцова можуть заперечувати ті факти, про які я вище сказав. Я й тут, розуміється, не маю змоги навести нотаріально засвідченої постанови Центрального Комітету УСДРП [про] виключення Д. Донцова з партії, ні про те, що рушійною силою його фашистської “ідеології” була його особиста емоція ненависті і згага помсти, а не різність ідеологічних, чи тактичних принципів, якими він прикривав свої емоції. Одначе, і тут, як і в даних про С. Петлюру та А. Лізинь-кого, виступають історичні факти та закони логіки.
Найголовнішим і кричущим фактом є той, що Д. Донцов ніколи не брав ніякої участі в революційній боротьбі, ні в підготовчій, підривній, підпільній фазі її, ні в одвертій, конструктивній, державній. І соціялісти, і не-соціялісти і до вибуху революції 1917 р. і під час його з постійним риском для своєї свободи, здоров’я, життя брали в ній участь. Д. Донцов — ніколи.
Коли він ідеологічно не погоджувався з соціялістами, але був такий палкий, такий розумний, такий сміливий ї вольовий борець за національну самостійність, то чому він не йшов в український народ разом з іншими не-соціялістами, чому не організував душу й тіло української нації для боротьби за визволення? Чому, коли оті “м’ягкотілі нездари” сиділи по тюрмах за ту боротьбу, Д. Донцов сидів по галицьких і віденських кав’ярнях?
Це є факт.
А коли вибухла революція і українські борці всіх напрямів, соціялісти і противники соціялізму, дружно кинулись до відродження української державності, коли всяка людська українська сила була на вагу золота, й приймалася керівними організаціями з одвертими обіймами, чого Д. Донцоз не спішив як інші з-за кордону на Україну й не віддав свій розум, свою критику, своє уміння й розуміння будови держави, а все сидів по тих самих кав’ярнях? І коли ті борці й будівничі України з крихіток свідомого українства, які лишила нам історія, намагались створити опорну величезній масі руського імперіалізму силу, коли приносили криваві жертви в нерівній боротьбі, чому Д. Донцов не прийшов і не навчив, як зробити чудо, як у кілька тижнів із крихіток національно-свідомого українства перевести в мільйонну національно-несвїдому народну масу свою свідомість? запалити її, організувати, озброїти, повести на смертний бій? Чому? А це, повторяю, є факт, що Д. Донцов ні разу не з’явився на Україні ні до революції, ні під час неї. Через що?
Люди, які знають його особисто, кажуть, що вдачею своєю він є боягуз. Хай так. Хай він до революції боявся попасти в тюрму на Україні за пропаганду своїх ідей і волів їх пропагувати по галицьких кав’ярнях. Але чого йому було боятись під час революції, коли всі тюрми й жандармерії були скасовані? Тільки одне логічне може бути пояснення: очевидно, того, що він пам’ятав, за що його було викинено з організації революційних борців, ї не смів показатись на очі свідомому українству. За це говорять закони логіки, такі самі сильні, як і факти.
Я не знаю, чому навчав братів-галичан цей чоловік під час революції 1917 р. і подальшої боротьби української революційної демократії за державність України, але я знаю, що свої виступи проти неї він почав після завершення нашої поразки. Коли лев української революції лежав знесилений, скривавлений, вимучений ворогом, тоді прийшов осел і почав копитом обурено бити його й повчати Західну Україну, як треба було будувати Українську Державу.
Навчання копитом припало до душі ображеним, розчарованим, пригніченим, розлюченим. Вони жадно слухали навчителя, плескали на удари його копита і знаходили в них собі славну сатисфакцію. Так їм, паршивим нездарам, невдахам, слинявим мрійникам-соціялістам, безвольним боягузам, так їм і треба. Так їх, Дмитре, бий того нещасного лева революції і копитом, копитом його, проклятого.
Довгі роки з тріумфом, з насолодою помсти гупав копитом Дмитро і так угупав фашизм у душу розчарованих, що став їм за пророка й ікону.
Але, коли настав час поразки західноєвропейського фашизму в боротьбі з світовою демократією, коли німецький нацизм, слухатись його навчав і кликав Д. Донцов, виявив себе ворогом українського визволення, коли іконоприклонники Донцова на свойому болючому досвіді переконались, що ні фашизм, ні нацизм у досягненні їхньої мети, мети створення української самостійної держави, не можуть і не хочуть помагати, у них почалось критичне ставлення до свого навчителя, вони почали помічати, що це не ікона, не пророк, не проповідник якихось нових творчих ідей, а просто злий, помстливий осел Революції. І тоді їм почали ставати помітними і всі характерні риси цієї істоти, його боягузтво, його неуцтво, І його непогодженість слова з ділом. І в результаті дійшло 1 ‘ вже до того, що мені особисто один із проводирів ОУН (р) недавно сказав: “У нас в організації кажуть: Донцов це той дзвін, що до церкви скликає, а сам у ній не буває”.
10. Сучасні позиції українських націоналістів
А одночасно з цим почалась у націоналістів і переоцінка їхніх концепційних позицій. А надто коли передові елементи їх, активні, бойові елементи, у яких слово погоджується з дією, стикнулись з реальною і соціяльною дійсністю на Україні, коли їхня активність примусила їх стати ближче до широких мас народу і коли вони побачили, що з самим гаслом “за Україну” до тих мас підходити не можна, що конче треба визначити, за яку саме Україну кликати битися. І тут оті дієві борці за національне визволення прийшли до того самого висновку, на якому стояли дієві борці в Центральній Раді, які казали, що самим гаслом “за Україну” потягти маси на здобуття її самостійності неможливо, що конче треба масам сказати, що та Україна має бути вільна не тільки від національних, але й соціяльних панів, до якої б національності вони не належали. Революційні, дієві націоналісти самі побачили, що замовчування цього додатку пояснялось народом так, що агітатори хотіли панської України, що вони хотіли чужих панів вигнати, а на їхнє місце посадити своїх.
І от ці націоналісти чесно, одверто, виразно це заявили в своїй програмі: “Позиції Українського Визвольного Руху” формовані проводом Української Повстанської Армії (УПА). Вони в ній не кажуть: “Нам байдуже, яка Україна, нам аби Україна”, ні, вони постійно підкреслюють, що національне визволення повинно зливатися з визволенням соціяльним і політичним, що повинно бути не однобічне, всебічне визволення, те саме, за яке змагались ліві елементи Центральної Ради, Трудового Конгресу, яке було записане кров’ю на Скрижалях Революції нашої.
Голос УПА з України не лишився без відгуку й на еміграції. Сміливіші, послідовніші елементи ОУН(р) стають і тут на ті позиції.
Бажаючи ближче зазнайомитись з цією галуззю визвольного українського руху, я проштудіював головніші літературні вияви позиції її, як минулі, так і сучасні, а так само мав довгі розмови з відповідальними членами проводу Організації Українських Націоналістів-револю-ціонерів (ОУНр). Це ознайомлення дає мені підставу сказати, що багато з тих закидів, які робляться теперішнім націоналістам-революціонерам керівниками інших емігрантських угруповань, засновані або на недостатній поінформованості та аналізі, або на застарілих даних, пережитого минулого, або на особистих і не дуже добрих емоціях, що не дає змоги поставитись об’єктивно до цієї течії й її домагань.
Я не маю ніяких підстав ставитись до неї з особистою прихильністю. Вона не менше, ніж петлюрівська течія, виявляла до мене ворожість, не менше, ніж та, тримала мене в ізоляторі, бажала “виключити мене з нації” й щиро старалась шкодити мені чим тільки могла. Отже, сподіваюсь, ніхто з читачів мого “Заповіту” не буде приймати моє ставлення до цієї групи подякою за прихильність до мене.
Противники націоналістів (надто петлюрівської, “урядової” течії) застерігають мене від “ілюзій” — націоналісти, мовляв, хитрують, дурять, вони хочуть переформування Національної Ради, щоб взяти в ній провід, щоб монопартійно “захопити владу” над усією еміграцією, щоб командувати нею, визискувати, живитися її! грошима й готувати захоплення влади в свої руки й на Україні.
Ця аргументація має такий явно необдуманий вигляд, що мимоволі виникає сумнів у її об’єктивності. Як можна захопити вплив і владу над людьми у вільних країнах? Монопартійно захоплюється це звичайно примусом, об-дуром, терором. Так тепер по таборах, де можна до певної міри вживати цих засобів. Але ж еміграція виходить із таборів, роз’їздиться по країнах, де є свобода слова, критики, обмірковування, вибору. Як можна там присилувати людей слухатись якогось проводу, коли він не відповідає їхнім переконанням? Припустімо, що націоналісти в новій переформованій Національній Раді! мали б якусь більшість голосів і провід нею в значній мірі перейшов би до них. Переформація сталась би, розуміється, на якійсь програмі (і то новій), яку прийняли б і націоналісти. Припустімо, що діставши провід у свої руки, вони схотіли б “монопартійно” використувати його, “живитися грошима” еміграції, панувати, командувати ї не виконувати програмових постанов. Що з того зразу вийшло б? Те, що інші угруповання заявили б протест, К широко в пресі оголосили б його і вийшли з.Національ-р ної Ради. Вони це напевне могли б зробити, бо все ж та-ки еміграція жила б не в СССР чи в якійсь фашистській країні, де не можна висловлювати своїх думок, де “моно-партійцям” можна хапати людей за вільне слово, душити за горло, мучити й убивати.
Який же результат вийшов би? Той, що не націоналістична частина української еміграції сформула б інший свій представницький орган, і настало б іще більше розходження і ослаблення сил всієї еміграції. Я не думаю, що націоналісти такі дурні люди, щоб прагнути такого наслідку свого “хитрування”.
Я не кажу вже про те, що наші націоналісти в масі своїй не менше, ніж інші групи, люблять свою націю й не хочуть мати її забитою, заляканою, рабською юрбою, не здатною ні на яку колективну творчість. Коли вони слухали Донцова і були за владу “вождя”, то вони цього ” хотіли для того, щоб забезпечити сильну, монолітну владу, яка могла б без хитань і слабовольності здобувати державу, а зовсім не для того, щоб здобути ту владу для експлуатації мас соціяльними паразитами, хоч би з своєї власної партії. В гарячці боротьби, в запалі гніву, в вихорі надій на Гітлера, цього зразка “монолітности й вольности”, вони не ставили питань, які можуть вийти наслідки для українського народу від такої влади. Передбачивши це тоді, я певен, вони в більшості своїй Дон-цовим не повірили б. Тепер емоції загубили свій пал, прийшов болючий досвід, життя висунуло перед ними інші проблеми. І вони чесно, сміливо відкидають минулі позиції і переходять на інші. Чесно переходять, підкреслюю.
І чого б воно не могло бути так? Чого петлюрівці, соціялісти чи ще якісь інші течії можуть претендувати на те, що вони люблять свій народ безкорисно, для народу, а не для себе, і чому націоналісти, велика течія молодих, енергійних, чулих людей може мати любов тільки до себе, чому тільки ради своїх особистих інтересів, для влади, грошей хочуть мати вплив в Національній Радї, а не для добра нації, як вони його розуміють? Навіть, коли б вони ще й тепер мали таке розуміння, що український народ є темний, бездарний, дурний, безвольний, що він не має ні національної свідомості, ні розуміння своїх/ інтересів, що йому треба сильних навчителів, вождя й батога, яких би всі сліпо слухалися, навіть так розуміючи національне добро, чому вони не можуть бути щирими, чесними, самовідданими? Віривши колись так, хіба вони не йшли в повстанську армію, хіба не рискували своїми особистими інтересами, своєю свободою, а то й життям ради добра України? І коли об’єктивно, спокійно продивитись років за двадцять минуле націоналістів і зрівняти з минулим петлюрівців, то не можна поставитись без уваги до протестів націоналістів, які кажуть:
“Як, петлюрівці, оті соціялісти (вони, бідні, націоналісти, уважають петлюрівців ще й досі за соціялістів!), які наробили стільки зла українському народові, які провадили всю свою національну діяльність по передпокоях наших ворогів та по кав’ярнях, який вони мають провід над нами, які в цей час сиділи в тюрмах, які бились по всіх кутках України з окупантами, які клали своє здоров’я, сили, життя за свою батьківщину! Бо вони, мовляв, “тримали прапор державності” по тих передпокоях, бо вони є “легітимна” влада, передана їм самим богом? І це називається демократією, любов до батьківщини? І коли ми протестуємо проти такої несправедливості, то вони нас називають руїнниками Національної Ради, і нашої Державності, неначе Андрій Лівицький та Ісак Мазепа є вся наша державність і бути проти цих людей — це бути проти України? Вони нам закидають фашизм, будучи самі фашистами, підробленими на словах під демократів! І вони хочуть, щоб ми мали пошану до такого органу еміграції, щоб не сміли критикувати його і в, цьому б виявлялася наша любов до нації?! Ми не є фашисти, ми щиро заявляємо наші теперішні позиції, позиції дійсних демократів. Наші керівники так само тепер одверто, як і колись, оголошують у нашій пресі і партійній літературі наші теперішні позиції. Хто може чесно читати, той може побачити, що ми прагнемо визволення нашого народу ширше й сміливіше, ніж оті підроблені демократи!”
