14. Створення миру й Світової Федерації без бомб і кривавих революцій
Головним портпаролем цієї концепції в моїй праці виступає французький соціяліст Жан Рульо. Він починає викладать її перед своїм давнім товаришем Жаком Ле-нуаром, з яким розійшовся двадцять років тому на грунті непогодження в питанні большевизму. (Жак із соція-лістичної партії перейшов до комуністичної). Жан говорить:
…”Пам’ятаєш нашу милу віру: соціялізм це свобода, рівність, радість, щастя. Пам’ятаєш, як ми в’являли, як воно конкретно буде в кожній країні за соціялізму. Пригадуєш, як ми навіть дощової погоди, холоду, осінньої слякоті не припускали,— за соціялізму повинно бути раз у раз сонце, теплість, ясність, сміх, веселість, молодість навіть у старих людей. З того часу минуло, Жаке, більше ЗО років. На планеті вже то тут, то там заводиться соціялізм. Але, Боже мій, що це за соціялізм, який він далекий від того, який ми творили у своїй мансарді, ЖакеІ Жан посміхнувся і знову приклав шклянку до вуст. Витерши їх серветкою, він, немов заряжений наново тим ковтком, не голосно і з тим самим гірким усміхом у голосі заговорив:
— Від паршивих батьків він родиться, цей соціялізм дорослих людей. То він хирлявий, зачісаний, буржуаз-ненький, пристройненький. То слинявий, опортуністичний, готовий на уступочки, на всякі дрібненькі ляпаси від дужчих, аби нічим не ризикувати. То він тупий, дикий, повний терору, крові, насильства, неймовірного страждання…
Жак припинив крутити гульку на столі й підвів лице. Він, видно, хотів щось сказати й не одважився. Жан про себе посміхнувся: “От що значить московська дисципліна!”
—…Та й який він може бути, Жаке, коли творці його не про соціялізм думають, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади. Та от тобі маленький приклад: от, ми двоє, товариші з дитячих літ. Ми довгі роки жили зрощені на всіх шкільних лавах. Ми — діти отих самих поневолених, експлуатованих, які повинні, за нашою вірою, творити соціялізм. Ми роками з тобою творили отой бідний соціялізм. А от на тобі: коли настав час такого-сякого реалізування його, ми вчепились один одному в волосся і на все життя розійшлись. І ось тепер, коли зійшлись, ми боїмось один одного, не довіряємо, підозріваємо. А ми є символ усього, так званого і обожнюваного нами “працюючого люду”. Він так само розбитий на дві половини. Ми всі знаємо, що коли б ми об’єднались, то всі питання на землі були б розв’язані й настала б доба справжнього соціялізму, соці-ялізму свободи, веселості, радості. Але ми не сміємо об’єднатись. Ми хитруємо. Ми тактикуємо. Ми думаємо все про ту саме владу, престиж, амбіцію. І ми віримо тільки в свою непомильність, бо тільки нашими устами глаголить істина, тільки в нашій церкві є святість і спасіння. А хто вірить не нашою вірою, той або дурень, або бандит, або зрадник, або злочинець і, розуміється, заслуговує відповідного ставлення до нього.
— А як же цього уникнути? — дивлячись у стіл, рівним, немов безживим голосом кинув Жак. Але Жан од цієї “безживості” аж здригнувся всередині себе радістю: отака “безживність” бувала у Жака раз у раз під час великого зворушення.
— Як? Та спробувати творити соціялізм іншим способом! Як тобі добре відомо, тепер є два способи здійснення соціялізму, за них ми собі з тобою здорово поскубли чуби.
Ми, соціялісти, думаємо, що його можна здійснити тільки помаленьку, еволюційно, реформами, легенькими надушуваннями на шкарлупу капіталізму, одламуючи від нього клаптик за клаптиком. Ви, комуністи, вважаєте, що ми — захисники капіталізму, опортуністи, що капіталізм треба не ножичком одколупувати, а трощити одним махом сокирою, ломакою, динамітом, себто збройно, кривавою революцією. В цьому сутня різниця між нами. Правда ж?
Жак невиразно посміхнувся і нічого не сказав.
— А я тобі скажу, Жаке, що обидва способи вже негодяться для нашої епохи, що вони обидва вже перестарілись. Ми, соціялісти всіх країн — Франції, Англії,
Швеції й так далі, імітуючи советський соціялізм, заміняємо приватний капіталізм державним, себто перефарбовуємо шматки капіталістичної шкарлупи в соціялістичний кольор, називаємо це “націоналізацією” і пишаємось: ми творим соціялізм. А те, що під перефарбованою шкарлупою лишаються всі сутні риси капіталізму — робітнича надвартість, визиск, нерівність, панування, неекономність, нерентабельність, марнотратство і таке інше, що ніякої радості, веселості, соняшності такого “соціялізму” немає, це нас не примушує почувати сорому за себе. Та й то така повільність не задовольняє маси й вони йдуть за вами, комуністами, бо ви їм обіцяєте динамітом зірвати скелю капіталізму й зразу переправити їх у країну радості і щастя, як то є, вибач, в СССР. Але і ваш спосіб, Жаке, вже не годиться. Світ уже так спаявся весь, що як тільки в якійсь країні робиться якийсь струс, так він моментально відбивається в інших частинах планети. Спробуйте динамітом зірвати капіталізм у Франції чи в Італії, ви побачите, як він зараз же струситься у всіх державах, як Америка наїжиться, як кинеться на нас. Революція, Жаке, збройна, динамітна революція це є війна, світова, планетарна війна. А планетарна війна, ти ж сам знаєш, це загибель усіх нас. Переможців у цій війні не буде, будуть самі переможені. І як переможені! Сотні мільйонів людей, пошматованих атомними бомбами, задушених газами, затруєних бактеріями. Сотні мільйонів трупів будуть валятися серед руїн планети. Після такої війни на сторіччя не тільки ніякого соціялізму на землі не може бути, а просто елементарної цівілізації. Ні, Жаке, люди вже виросли з динамітної, збройної революції, воно повинно переходити вже до третього способу створення моціялізму, до іншої революції…Ти ждеш, що за чудодійний спосіб? Він — простий, Жаке: об’єднати два способи, себто: негайно але без зброї почати переводити приватну власність та засоби продукції на колективну. Не державну, а колективну, це різниця, Жаке. Не націоналізація, а соціялізація. Краще сказати: колекторатія, себто влада колектива. Ще простіше, Жаке: організація кооперативів, продукційних, торговельних, фінансових, аграрних і таких інших, колектократизація всього національного господарства. Ти повинен пам’ятати, що Ленін сказав: “Соціялізм — це кооперація плюс електрифікація”. На жаль замість кооперації большевики завели націоналізацію плюс бюрократизацію і вийшов не соціялізм, а сталінізм. Ти вибач, я не для полеміки це кажу, я тільки констатую. Ти скажеж: але ж коперація — це не нове, вона у нас є, це — банальне, маленьке. Я не претендую на новість, Жаке, я претендую тільки на те, щоб ми, соціялісти, виконували на ділі те, що кажемо на словах. Ми хочемо соціялізму?! Соціялізм є кооперація? Так робімо кооперацію без ніяких мудрацій. Вона у нас уже є? Ні, її немає. Подекуди в торгівлі є якісь зачатки. Але це не те, що думав Ленін і, ще раніше за нього, європейські синдикати. Та не тільки в торгівлі, а в усьому національному господарстві треба вводити коперацію. І то не з накау начальства, не примусом, не терором, а доброю волею, свідомістю, радістю. Оце й буде соціялізація, Жаке, або, коли хочеш, колектократія.
Жак з усміхом сказав:
— І ти гадаєш, що це — реальний спосіб?
Жан теж посміхнувся:
— Як тобі відомо, соціялізм противники його раз у раз називали нереальним способом організації життя. Тим часом це не спиняло тих, що звали себе соціялістами, вірити в нього і хотіти його.
— Скільки ж сторіч буде тягтися ця колектократизація?
— Мені думається, що коли б ми, соціялісти, і ви, комуністи, плюс радикали, погодились на ідеї інтенсивної кооперації господарства, то ми б законодавчим, безкровним шляхом за кілька років перейшли б на колектокра-тію. (Розуміється, коли б на нас не наступила війна своїм чоботом і не розтерла б нас, як і все людство).
— І це був би раціональний, рентабельний спосіб господарства? Бо це ж насамперед загинули б противники колектократії.
Жан про себе занотував: уже не від себе заперечення, а від противників колектократії.
Ех, Жаке, та ніякий американізм, тейлоризм, совет-ський стахановизм не зможуть зрівнятися з нею продуктивністю! Ти подумай, робітник знатиме, що він працює не на хазяїна, приватного, чи державного, а на самого себе, що ця фабрика є дійсно його власність, що вся його надвартість іде не на розкошування паразитів, а на нього самого та на його родину. Як же він не виявить себе інакше, ніж у роботі на хазяїна? В цьому способі буде з’єднано всі сили працівника, а не частини їх, воля, розум, почуття, інтерес. Отже, продуктивність праці в колектократії повинна бути на стільки більша, на скільки більшеє ціле за частини. Це — арифметично просто і ясно.
Жак уже не посміхався.
— Як же ти собі в’являєш цей мирний, законодавчий
шлях? — тихо спитав він.
— Насамперед, я уявляю собі, що асамблея повинна прийняти той принцип, що для підняття національного господарства треба розвинути максимум продуктивності праці всього населення. Правда, це весь час декларується всіма урядами нашими. Але, на жаль, уряди не мали достатніх засобів реалізувати ці декларації. Уявімо собі, що ми, соціялісти, комуністи та інші прихильники колектократії, визнаємо, що колектократичний спосіб праці є найпродуктивнішим за всі інші. Тому ми пропонуємо Асамблеї прийняти ряд законів, які сприяли б цьому засобові. Я не буду тобі тут викладати проекти тих законів, скажу тільки, що коли більшість Асамблеї виявить оту віру в колектократію і волю до здійснення своєї віри, то вона створить необхідні закони, за це можна не бо
ятись. А на піддержку отій більшості буде стояти армія синдикатів усіх напрямів. Ти ж не будеш сумніватися в тому, що робітництво з ентузіазмом прийме ці закони? Я для перевірки самого себе говорив на цю тему з деякими робітниками — соціалістами й комуністами. Коли б ти бачив той захват, який викликали в них мої слова, ти не питав би мене, чи буде рентабельна їхня праця. Але Жак усе ж таки не піддавався.
— Добре, припустімо. Але які ж усе таки конкретні
закони, на твою думку, могли б гарантувати успіх.
Жан хитнув головою.
— Справедливе питання. Ну, наприклад, закон про обкладання великих приватних підприємств спеціальним податком на розвиток коопераційних майстерень і фабрик. Закон про передачу в колектократичну власність деяких націоналізованих підприємств. Закон про сприяння всім зачаткам кооперативних підприємств всіма державними засобами, субсидіями, кредитами. Закон про постачання в першу чергу колектократизовані господарств
сировиною, вугіллям, машинами, кредитами. Закон про участь робітників у прибутках підприємств. І так далі, і так далі. Розуміється, колектократія повинна, з перших кроків, доказати на ділі свою господарську вищість, повинна витримати іспит, який їй поставить нація. Повинна витримати боротьбу з приватними підприємствами, з їхніми вільними конкуренціями, ініціативами й т. і. Я запитував робітників: а чи не думають вони, що на колектократичних фабриках почався б хаос, разлад, сварки, корупція. Вони правильно мені відповіли: а чому в добре поставлених торговельних кооперативах нема ні безладу, ні сварок, ні корупції? І невже ви думаєте, казав один, що ми настільки дикі люди, що не зможемо зрозуміти свого власного добра і добра нації від того? Спробуйте, сказав він, дайте нам на рік-два кілька підприємств, поставте нас у рівні умови праці й боротьби з конкурентами-приватниками і ми вам покажемо, що ми зможемо зробити. А коли не зможемо, коли заведемо хаос, гризню, коли маленький, особистий, вузенький егоїзм переможе всі інтереси, ну, значить, ми ні к чорту не годні, тоді нам кулака треба, а не колектократії, тоді на нас треба Гітлера або Сталіна. Але вперед, сказав він, ви самі собі зробіть іспит, ви самі, депутати, проведіть у Парламенті такі закони, і ви побачите, чи ми зрадимо ваше довір’я.
Жак вийняв нову цигарку й простягнув портсигар Жанові. І Жан зараз же заговорив знову:
— Збройна революція, Жаке, я повторяю, є самогубство. Зривання скелі капіталізму динамітом є небезпечне для нас самих і для всього людства. Це повинно бути ясним тепер навіть політичним дітям. Але чому не можна ау скелю знищити іншим способом? Чому не можна підкопати її з усіх боків і звалити в прірву минулого? Колектократія є отой підкоп. Ніякий найбільший ворог со-ціялізму не смітиме сказати, що кооперація є річ шкідлива для нації, ненормальна, незаконна. Це — не насильство, не барикади, не кров. О, Жаке, коли є гаряче бажання свободи й непохитна воля до реалізації того ба-зкання, то можна цвяхом проколупати стіни тюрми і вийти на волю. А ми колупали б не цвяхом, а таким могутнім кайлом, як синдикати, як велетенська армія працюючих. В усякому конфлікті колектократії з капіталом І вона була б на нашому боці. Чого ж нам боятися, коли б зробити референдум серед робітництва, поставити питання: чи ви хочете збройною силою відняти в капіталістів їхні підприємства, то невідомо, чи висловились би більшість за такий спосіб розв’язання питання. Але коли поставити питання: чи хочете ви, щоб національне господарство Франції перейшло на кооперативний спосіб господарювання, то немає сумніву, що величезна більшість голосів була б за такий спосіб.
— А що сказала б Америка, інтернаціональний капіталізм на такий спосіб? — посміхнувся Жак. А Жан клацнув пальцями.
— А, отут є розвиток цієї концепції в інтернаціональному масштабі. Світ стоїть перед катастрофою. Всі це знають, всі бояться її і всі всією душею хотіли б уникнути її. Але як? Як не дати вибухнути війні між Америкою і СССР,— між приватним і державним капіталізмом? Всі дотеперішні заходи не дали певності людству.
Напруження, страх і готування до війни тягнуться далі. Отут, Жаке, мала б заграти свою роль колектократія. Вона могла б стати тим мостом, на якому обидва противники могли б зійтись і подати один одному руки для створення миру, не “довгого і справедливого”, а просто миру, вічного миру на землі. При тій умові, коли вони обидва щиро хочуть миру, а не свого панування над світом. Коли Москва дійсно хоче створення соціялізму на землі, у що ви, комуністи, безумовно глибоко вірите, то ви повинні запропонувати їй, щоб вона поставила умовою заключення миру, а з ним, розуміється, роззброєння, встановлення Світової Федерації і прийняття Об’єднаними Націями зобов’язання переводити по всіх країнах Землі господарство на колектократїю. Звичайно, не раптово, а повільно, поступово, не динамітно, але неухильно і імперативно скрізь. Розуміється, закони і способи реалізації такої постанови Об’єднані Нації виробили б краще, ніж ми тут з тобою.
Жак не міг більше витримати.
— І ти думаєш, що Уолл Стріт прийняв би цю умову?
— Коли він не хоче війни, знищення людства, без виїмку самого себе і коли він в Америці має не абсолютну диктаторську владу, то він мусів би згодитись. До цього його примусили б народні маси Сполучених Держав. А вони там усе ж таки мають деяку силу, а надто тоді, коли виникає питання їхнього життя і смерті. Та коли б представник СССР раптом виступив на Об’єднаних Націях з такою пропозицією, то ти думаєш, вона не здійня
ла б цілу бурю захвату в Америці й по всій планеті? І американський пролетаріят не взяв би за горло Уолл Стріт і не примусив би його згодитись? Але Кремль мусів би дати серйозні, реальні докази того, що він щиро, без задніх намірів зробив цю пропозицію! І мусів би прийняти всі постанови Об’єднаних Націй щодо своєї власної пропозиції й виконувати їх, хоч би це коштувало йому своєї диктатури. Тут питання для обох противників
стало б так: або колектократія і мир, або диктатура чи то Уолл Стріта, чи Кремля, і війна. І тут уже не могло б бути сумніву, що весь світ, усі маси народів, навіть комуністичні, стали б на бік того противника, який таку умову миру прийняв би, і проти того, який її відкинув би. І хто його зна, чи зміг би, наприклад, Кремль при всій своїй колосальній техніці диктатури й терору, стримати маси від вибухів обурення, а надто в країнах сателітів. Ні, Жаке, обидва суперники мусіли б здорово задуматись перше ніж одмовлятись. А Москва…
Жан обхопив голову руками й закачав нею.
— Ох, Жаке, яку величезну ролю могла б зіграти Москва в цій резолюції, коли б вона її щиро прийняла. Яким могутнім сторожем і охоронцем колектократії вона могла б бути. Народи, Жаке, перетомились од цієї вічної гризні, кривавості, ненависті, вони теж усією душею прагнуть отого миру в собі, погодження з собою, що й окремі індивіди. Це є закон життя. І треба нам, Жаке, нам, тим, які мають змогу думати, аналізувати ці великі вселюдські проблеми, треба довести наші висновки до відому тих, хто не має такої змоги, себто широких мас, зайнятих роботою. Це — наш обов’язок. Ми повинні кричати про страшну небезпеку, що нависла над людством, ми повинні кричати про неї всім, що ховають голову в пісок і заспокоюють себе ілюзіями. Ми повинні пропонувати їм наш спосіб уникнення катастрофи. Треба пропаганди, широкої, безупинної, інтенсивної пропаганди!..”
Досягши згоди з своїм старим товаришем Жаком, Жан Рульо викладає свою концепцію своїм теперішнім товаришам по партії, соціялістам, на маленькому дружньому зібранні. Вона викликає у них деякі заперечення, і Жан Рульо на них відповідає:
— Націоналізація засобів продукції, товариші, не є соціялізм. Це не є рентабельний спосіб господарювання. Практика націоналізованих підприємств як у нас, так і по інших країнах показує, що цей спосіб господарювання дуже дорогий, збиточний. Націоналізація це є той самий капіталізм, той самий визиск, це та сама відсутність у майбутнє соціялізму.
— А в СССР? — спитав Берже.— Там націоналізація стала соціялізмом? Там маси нею задоволені?
— В СССР маси не мають права бути незадоволеними. Але зараз мова йде не про СССР, а про нас і долю всього світу. Коли ми вирішимо питання у нас і по всьому світі так, що наші маси будуть задоволені, то тим самим це вирішення буде і для трудящих СССР. А для задоволення наших мас їм треба дати, хоч і повільність, але негайність і помітність нищення соціяльного зла. їм треба негайно усувати хазяїна. їм треба негайно і помітно ставати хазяїнами своєї праці. Іншими словами: їм потрібна негайність і помітність творення того, що ми їм обіцяємо в майбутньому, себто творення соціялізму.
— І на чому спекулюють комуністи? — вставив Дюваль…
— Так, товаришу, тільки вони спекулюють, роблять пропаганду, а ми повинні реалізувати ту пропаганду. І не їхнім способом, а своїм. І не тільки ми, а й вони самі. Та більше: це завдання всього нашого сучасного суспільства, якщо воно хоче існувати далі. Це є єдиний реальний, практичний засіб саморятування його. І це повинні зрозуміти не тільки ми, соціялісти та комуністи, а всі течії суспільства. Навіть найзапекліші капіталісти. Так, так, товариші, не посміхайтесь. Всі, хто може чесно, об’єктивно думати, всі повинні серйозно подумати над питанням колектократії, як єдиного способу уникнення самогубства людства. Багато капіталістів уже розуміють, що доба капіталізму кінчається. Він зіграв свою історичну ролю і повинен уступитись перед новою фазою суспільного розвитку. Отже, який кінець його вони воліють: світову воєнну катастрофу, в якій вони загинуть разом з усіма, чи мирну, поступову передачу засобів продукції колективові трудящих? Так само й ми, соціялісти, повинні подумати над цим. Ми весь час, товариші, я мушу сказати це цілком щиро, ховаємо голову в пісок. Та не тільки ми, а всі так звані демократичні політики. Ми не хочемо, свідомо, чи підсвідомо, проаналізувати перед, нами самими питання: через що саме ми ніяк не можемо договоритись з Москвою? Деякі кажуть: через те, що Москва ніяк не хоче йти ні на які порозуміння, що вона, хоче завоювати світ, щоб провадити в ньому своє панування, або, як думають інші, щоб завести в ньому свій соціялізм. Це, мовляв, є мета і сенс існування комунізму на Землі. Добре. А чого ми хочемо? Ми хочемо, щоб комунізм од цієї мети відмовився, себто, щоб убив сенс і мету свого існування, щоб покінчив самогубством. І для цього ми вигадуємо різні способи: і договори з ним пишемо, і конференції без кінця вчиняємо, і федерації-греблі будуємо, і оточувати його з усіх боків хочемо, щоб він задихнувся або повісився.
От і сьогодні деякі товариші казали, що підняття і добробуту в Європі, створення Європейської Федерації спинить большевизм. Що значить цей вираз, товариші: , “спинить”? Що большевизм застигне на своїх позиціях, ! або що почне потихеньку самоліквідуватись? Невже ви ; можете серйозно повірити, що він покірно сприйме цю ; перспективу, що не буде прагнути розірвати всі загати й досягти своєї мети силою? Чи не є це ховання голови в пісок, товариші? Чи не хочете ви просто на якийсь час не дивитись страшній правді в очі? І чи не є це тільки затягання війни, а тим самим і посилювання її? Бо ясно, що чим довше буде відтягатися катастрофа, тим дужче будуть озброюватись противники і тим страшніше буде вибух війни. Та більше: коли б Москва захотіла спинитися, то вона не могла б уже цього зробити. Вона викликала до життя такі сили, які її саму примушують іти далі, до кінця. Москва сама є жертва своїх нерозсудних маніпуляцій.
— Бідна! — меланхолічно зітхнув П’єр Савон.— Треба нам, соціялістам, швидше рятувати її.
— Маєте рацію, Савон! — охоче згодився Жан.— Але не тільки її, а й нас самих і весь світ. І то, справді, на нас, соціялістів, спадає це велике завдання. Це не патріотизм партійний говорить у мені, а реалістичний аналіз світової кон’юнктури, товариші. Як вам прекрасно відомо, світ є тепер під владою двох сил: советського і американського імперіалізмів. Кожний з них вважає себе за Юрія Переможця, викликаного для знищення страшного Дракона,— советський Юрій американського Дракона, а американський Юрій — Дракона советського. Але в тойже час обидва Юрії — Дракона бояться, що їхня перемога була б їхньою поразкою. А ще трагічніше, що розуміючи це, обидва не можуть од своєї ролі відмовитись, хочуть вони чи не хочуть виконувати їх. І тому ми бачи
мо, як вони самі відтягають розвиток драми, скільки можуть. Але як довго вони можуть відтягти? І чи не залежать вони самі від сил, уже не підлеглих їм? З другогобоку: оце відтягання, чи не свідчить воно, що й вони готові сховати голову в пісок і ждати від якоїсь сили спасіння від самих себе? Я маю нахил, товариші, думати, щодо деякої міри так воно є. Але де та сила?
Жан Рульо підняв трошки догори свою пишну бороду і обвів усіх поглядом. Та, не ждучи відповіді, зараз же сам одповів собі з деяким пафосом:
— Ця сила, товариші, є інтернаціональний соціялізм і демократія. Вам здається банальним таке твердження? Ні, товариші, це залежить од характеру тої ролі, в яку демократичний соціялізм мав би вступити. Коли б він був і далі в цьому конфлікті таким самим слинтяєм і опортуністом, яким він себе досить часто виявляє тепер, то, розуміється, мої слова будуть простою банальністю. Але коли він зрозумів свою історичну і світову ролю, коли виявить своє розуміння у твердій, дієвій волі, тоді він стане дійсно великою Третьою Силою, яка вирішить долю нашої планети.
Обличчя стали трохи уважнішими, а деякі навіть зацікавленими. Жан Рульо помітив це і посміхнувся всередині себе, ще з більшою силою продовжував:
— Але, товариші, не досить розуміння і волі. Треба, щоб вона виявила і мудрість, щоб знайшла спосіб задовольнити обох Драконів-Юріїв, треба, щоб кожний із них відчував, що він рятує світ. Розуміється, вони спочатку будуть опинатися, але їх треба гарненько підпихнути. А підпихнути їх може і повинна Третя Сила. Коли вона твердо й рішуче скаже обом Драконам Юріям, що вона вимагає від них всесвітнього роззброєння, а в компенсацію їм пропонує з одного боку знищення опудала кривавої революції, а з другого — опудала приватного капіталізму, то вони мусітимуть обидва згодитись.
По-перше, через те, що через їхню згоду станеться мир на Землі, по-друге, що вони зоставлять по собі в людстві славу Юріїв Переможців, а по-третє, що вони просто не зможуть одмовитись. Американський Юрій не зможе через те, що він усе таки залежить од своєї громадської опінії, бо в Америці все ж таки є якесь право і змога у народних мас натискувати на своїх правителів. А маси війни ніколи не хочуть і, коли їм за відмову від неї обіцяють колектокра-тію, звільнення від хазяїна, право на продукт своєї праці, то не треба бути великим політиком, щоб передбачати, як’американське робітництво натисне на свого президента та на конгрес, як примусить їх прийняти такі умови миру. А советський Дракон-Юрій так само мусітиме згодитись. Бо, як розумієте, коли він одмовиться, то цим покаже перед усім світом своє обличчя не Юрія, а просто Дракона. Він розумітиме, що весь світ стане на бік його противника, що навіть його п’яті колони по різних країнах захвилюються і захитаються: як?! Одкинути такі умови миру?! Ради чого ж, значить: не ради соціяліз-му, не ради соціяльного визволення працюючих, а ради свого панування над усім світом?! Отже, комунізм це є Дракон, який ради цієї влади засуджує весь світ на страшні страждання і масову смерть! І йому помагати, йому служити?! О, ні!!! І ясно, що Москва теж кінець кінцем волітиме вступити в ролі Юрія Переможця, якого будуть носити на руках, аніж в ролі Дракона, якого світ зненавидить на тисячоріччя. Але, повторюю, товариші, Третя Сила повинна виявити справжню силу і рішучість. ї то негайно, не дожидаючись, поки Дракони озброяться так, що самі атомні бомби почнуть вибухати. Третя Сила повинна виступити з цією пропозицією перед усім світом…
