II
Коли Семенюк увійшов у сіни сухобрієвської кватири, його прикро вразили надзвичайний гомін та світло. З трьох дверей, що йшли — одна просто до зали, ліва в кімнату його учня — Васі, права в Лідину, нісся регіт, галас, розмова й тупотіння десятків ніг, що гасали по вітальні під піаніно. Раз у раз тут було тихо, темнувато й зустрічала його інша музика: веселий сміх Галі й Ліди, довгий потиск трохи твердої ручки і погляд, який про щось говорив, до чогось вабив, щось обіцяв.
Він глянув у вітальню, але там була така метушня, що він не наважився пробиратись крізь неї й повернув у Васину кімнату.
Тут було хоча тихше, але так накурено, що, здавалось, усе було в густім синім тумані:
і люди, і вікна, і стіл, і стеля. Обличчя на два ступні важко було розпізнати, і Семенюк мусив до кожного придивлятися, вітаючись. Перездоровкавшись з усіма, він притулився біля стіни і став прислухатись до балачки, що на хвилину була замовкла. Розповідано якийсь сороміцький анекдот, “сіль” якого була в тому, що, перше, оповідачем був сам жених Ламазіді, присадкуватий, губатий, чорнявий студент, а друге — в безсоромних, стидких словах, дотепність яких містилася в їх цинічності і, разом, в серйозності фізіономії оповідача. Дехто слухав, інколи посміхаючись, дехто гриз нігті, дивлячись в стелю, дехто, розтягнувши рота в усмішку, не зводив очей з Ламазіді, дехто смаковите жмурився. Особливо ж звернули на себе Семенюкову увагу два суб’єкти: якийсь незнайомий, кучерявий, як Авесалом, руденький, з ластовинням по всім лиці студент і всім знайомий Фомушка, синок дуки-крамаря, відомого на пів-України. Авесалом, не спускаючи очей з оповідача, всею істотою брав участь в оповіданні. Здивовано підіймав брови, грізно хмурився, де гнівались в анекдоті, солодко всміхавсь, де йшла любовна сцена, реготавсь і знов пильно слухав, витягуючи губи, підіймаючи брови, дивуючись і гніваючись. Фомушка ж, навпаки, оповідача мало слухав, підхоплюючи тільки окремі слова, реготався, спочутливе повертався до всіх, бив по плечах і колінах “коллег”, хапав від задоволення іноді за поли сюртука Ламазіді і за кожним “крилатим” словом подивлявся на Семенюка. Його Фомушка чогось поважав і завше поводився серйозно і з пошаною.
— Ну й жених, вошь тебя заешь! — скрикував він за кожним гидким словом, б’ючи себе по коліні й задоволено одкидаючись назад. Широке, біляве, добродушне лице його з товстими червоними губами та м’яким, товстим носом аж сяло від задоволення.
“Яка справді мерзота!” — слухаючи з огидою анекдота, думав Семенюк, спостерігаючи Фомушку, Авесалома, якихсь добродіїв — не то крамарів, не то льокаїв, що, видно, як і Фомушка, були теж дуже задоволені товариством студентів.
“І ці люди танцюють, обнімають її, мою чисту, святу, непорочну!” — пронеслося миттю у голові в його. І він навіть з ненавистю глянув на всю групу, що роєм обсіла Ламазіді й жадно стежила за смуглим, чотирикутним лицем його.
— Таким образом, милостивые государи й… — милостивых государынь, к сожалению, нет!.. — добродетель восторжествовала, й порок наказан по заслугам… А теперь… — устав Ламазіді з серйозним лицем, — прошу пропустить меня, ибо у меня… не-ве-ста! — повчаюче додав він і, пробравшись між колінами слухачів, поважно вийшов з кімнати.
— Ну-ну! — зареготався Фомушка. — Там невеста, а он… Ну, жених, вошь тебя заешь! — радісно озирнувся на всіх.
Авесалом поворухнувся, зітхнув, видимо, ще під вражінням анекдота… тріпнув головою й зареготався.
— Да, действительно, — промовив він. — Это, я знаю, — єсть еще такой анекдот, подобный атому.
Всі, чекаючи, повернули до його голови й очі, а Фомушка, подивившись на Семенюка, умостився краще на ліжку, поклавши руку на коліно якомусь студентові, й наставився слухати. Семенюк повернувся і вийшов з кімнати.
— Фу, гидота! — плюнув він з злістю й, зупинившись у дверях вітальні, став дивитись на танці. Піаніно під руками нанятої тапьорші гриміло й вибивало якийсь танець, в якому, обвіваючи Семенюка вітром пахощів, крутились-пролітали різні пари. Було ясно аж надто від ламп, канделябрів та великої люстри, що спускалась по середині вітальні. А в самій кімнаті, здавалось, пройшовся з мітлою якийсь велетень і все порозмітав по кутках. Піаніно було запхнуте аж у куток;
згорнуті килими лежали біля його; вазони з квітками мостилися в другому кутку; широка турецька канапа стійма стояла під стіною і, здавалось, щохвилини мала впасти на збиті в купу столи і шафку з книжками, — розгардіяш надзвичайний!
Семенюк почав шукати “білу косу й чорні брови”. Промиготіло щасливе лице Васине, усміхнулась і кивнула знайома панночка, щось крикнула йому Ліда, висовуючи з-за намощених грудей Ламазіді чорненьку, гарненьку, маленьку голову, протупали якісь купецькі пари, а Галі щось не було.
“Може, не прийшла ще?” — подумав Семенюк, переводячи очі з кутка в куток, де спочивали парочки. І вмить почув, як серце холодно-холодно замліло. Повернувшись боком до його, а лицем до славного на всі жіночі гімназії джиґуна Сержа Горонського, щось палко й весело говорила Галя. Семенюка ця веселість прикро вколола.
“Чи перестануть вони скакати?” — з досадою подивився він на пари і став очима шукати проходу до Галі.
“Ет! чорт! Іти так іти!” — одваживсь він і, пробираючись поміж парами, незручно ступаючи по сковзкій підлозі, став простувати в куток.
“Та й фігура ж у мене тепер, мабуть, тричі йолоп-ська”, — червоніючи проти волі, думав він, зупиняючись іноді й вижидаючи, поки пролетять пари.
Галя повернулась.
— А! Аристократ! — крикнула вона, побачивши його, і простягнула руку. — Ви чого так пізно?
— Не мав часу! — одскакуючи трохи вбік від якогось гімназиста з дамою, що крутились прямо на його, одмовив Семенюк.
— Що?.. Не чую…
— Часу, кажу, не мав… — “Чорт їх пре прямо на тебе!”
— А я думала, що ви вже й не прийдете! — кинула йому Галя і більше, ніж слід, подивилась у вічі.
— Ні… чого ж… Добривечір! — насилу підійшов він і простягнув руку.
— Думала, що, може, яке діло не пустить… Ви знайомі? — подивилась вона на Семенюка, а потім на Сер-жа. — Семенюк… Горон…
— Знайомі! — простягуючи холодно руку Сержеві, перебив її Семенюк.
Серж здавив йому пальці, підвівся і знову сів, поклавши ногу на ногу.
— Ну, як же ви?.. Та сідайте, а то вас будуть штовхати, — подивилась Галя навкруги, але стільця не було поблизу.
— Нічого, нічого. Я так… — угинаючи спину й ледве стоячи під напором шлейфа якоїсь пари, поспішив заспокоїти її Семенюк і трохи насунувсь на Горонського. Горонський делікатно сховав ноги під стілець.
— Вас ще зіб’ють… — засміялась Галя.
Горонський хмикнув, а Семенюк ніяково скривив губи і хотів щось промовити, але не встиг і рота роззявити, як знов налетіла якась пара, штовхнула, махнула шлейфом і щезла в гурті. Семенюк ще більше насупився, червоніючи та почуваючи, як ніяковість, злість і сором якимсь гарячим клубком розходяться по грудях, давлять їх і сковують язик, думки і всю істоту його. Горонський ще більше підсунув ноги під стілець. Ніяково змовкли.
— Ви бачили вже Ліду? — спитала Галя.
— Ні, я ж тільки що прийшов…
Горонський нахилив голову.
“Помішав, мабуть”, — пронеслось у Семенюка.
— І не поздравили?! “Хоче спекатись!”
— Ні… коли б же я міг…
— Ай-я-яй! — докірливо-ласкаво похитала головою Галя. — Такий празник для неї! “Хоче спекатися!..”
— Справді треба знайти та поздравити, — вголос промовив він. — Та й з Єремєєм Афанасьєвичем і Варва-рою Карповною поздоровкатись… Вони там? — хитнув він на двері їдальні, крізь котрі виднілися якісь постаті, і, не чекаючи відповіді, став пробиратись туди.
“От тобі й зустріч… Поетична, ніжна зустріч! — з мукою злості, сорому й ніяковості думав він, ухиляючись від пар і почуваючи на спині погляд Галі й “того дурня”. — От тобі й кохання, і друг, і… У-у, йолопи, дикарі прокляті! Ще за культурних людей себе мають, — злісно проводжав він кожну пару, балансуючи серед них. — Фу, гидота яка!”
Він добився до бажаних дверей і заскочив у їдальню.
— А! Загнали вас? — крикнув йому Єремєй Афа-насьєвич, підвівши голову від карт і задоволене сміючись.
Партньори озирнулись до Семенюка.
— Наш репетитор… Имею честь… — повів Сухобрієв в повітрі лівою рукою — в правій були карти — й подав її Семенюкові. — Не пьет, не курит й в рассужде-нии женского пола непорочен…
Партньори привіталися і знов захопились картами. Микола озирнувся. Тут було тихо й затишно. Біля вінтьорів сиділи якісь сіренькі, ледве примітні постаті, що звичайно по два, по три сидять біля картярських столів, мало що розуміючи, іноді позіхаючи й витираючи квітчастими хусточками сльози. За обіднім столом, що для свята був застелений новою скатертю з синіми китицями й мало не тріщав під вагою самовара, величезних ваз із варенням, сахаром тощо, чинно, мовчки сиділи якісь три чи чотири салопниці з купчих, склавши руки з хусточками на колінах. Біля самовара позіхала Варвара Карповна, невеличка чорненька жінка з молодими ще очима й добрими губами. Шелестів дощик за вікном, свистів і пищав самовар, та зітхали салопниці.
З сумежної кімнати, що була спальнею старих Сухобрієвих, чувся сміх, сварка, дзвякання грошей та ляпання картами.
“Мабуть, стукалка!” — подумав Микола, підходячи до Варвари Карповни і здоровкаючись з нею. Салопни-ці провели його очима. Варвара Карповна привітно поздоровкалась, розпиталась про здоров’ячко, посадила і зараз же підсунула неодмінну шклянку чаю.
— Ромцу, Николай Степанович!.. Свеженький! — крикнув з-за карт Сухобрієв. — Варвара Карповна, подлей!
— Да Николай Степанович не пьет же!.. Может, выпьете, Николай Степанович? — узялась була за пляшку Варвара Карповна, але Микола одмовився.
— А сухариков? — підсунула вона кошичок, але він і від цього одмовився, хоча почував голод немалий.
Помовчали. Микола, сьорбаючи чай, почував, як якийсь моральний холод все більше й більше пронизував його всього. Кидаючи іноді оком крізь розчинені двері у вітальню, прислухаючись то до гучних вибухів мелодій, то до ляпання карт партньорів, то знов до вітальні, він почував себе чужим серед цього люду, самітним, може, ще більше, ніж у темному номерку. Тільки від думки про Галю серце тепло починало битись, але зараз же неприємно згадувалась недавня зустріч і робилось ще холодніше й нудніше. Варвара Карповна подивилась на вікно й позіхнула.
— Дождик… — зітхнула одна з салопниць, перекладаючи хусточку з правої руки в ліву.
— Да… Й когда оно, господи, уже зима будет… — промовила байдужно Варвара Карповна. — Январь месяц, а как будто сентябрь или октябрь.
— Сказывают, — почала тоненьким голосочком друга салопниця з чорненьким очіпком на голові й кашлянула, — перемещение климата должно произойти…
Как-то, будто наш климат да перейдет в Америку, а из Америки — к нам… Телеграфист, племянник кумн, сказывал… Как будто ученые доискались…
— Господь святой знает! — зітхнув зелений очіпок, і знов усі помовчали.
— Что вы такой грустннй, Николай Степанович? — сказала Варвара Карповна привітно. — Зажурились, що рано оженились?
Вона колись, ще як була в гімназії, читала Шевченка й любила іноді перемовитись із Семенюком по-українськи.
— Ні… нет, напротив… — промовив він, підводячи голову й силкуючись удати веселого. — Сегодня такой праздник…
— Вот то-то й оно! — засміялась Варвара Карповна, і зморшки промінням розійшлись по її лиці. — Может, грустно, что праздник, да не ваш?
— Хе-хе-хе! — піддержали очіпки.
Микола силувано всміхнувся, але нічого не одмовив.
— А ви взяли б да й женились! Вот Глафира Конд-ратьевна й невесту б вам нашла… Правда, Глафира Кондратьевна? — повернулась вона до зеленого очіпка.
Глафіра Кондратьєвна подивилась на Миколу й цілком поважно промовила:
— А что ж! Й нашла б! Такому красавцуда не найти!
— Ого! — весело засміялась Варвара Карповна. — Комплименты!
— Чего “комплименты”? — злегка образилась Глафіра Кондратьєвна. — Думаєте, не найду?.. Раз говорю — значит, найду. Й богатая, й красивая… свой дом й двадцать тысяч хоч сейчас… Да! Это не “комплимент”!
— Образованная?
— Известно, образованная, а то как же! Сдала экзамент. Как же… За ее сватался Недобрюхин — тот, что потом на Савкиной дочке женился — й отказала! “Мне, — говорит, — офицера, чиновника или, по край-ности, — говорит, — студента подавай”… Вот как! Да… Это не “комплименты”!
— А в самом деле, Николай Степанович, давайте мы вас женим! — напівповажно скрикнула Сухобрієва. — Что ж вам: богаче теперь трудно найти. Вы, студенти, теперь все ищете, как бы побогаче; а я вот от души говорю, что для вас ато очень хорошо…
— Собой приятная такая мамзель, — додала Глафіра Кондратьєвна, — на роялях всякие песни, й в разговоре такая веселая, все больше про офицеров… Такая приятная…
Микола скінчив чай, встав і подякував.
— Может, еще стаканчик?
— Нет, спасибо… Пойду найду Лидию Еремеевну… не видел еще.
І боячись, що його зупинять, хутко повернувся й вискочив до вітальні. Пари, як і перше, крутились, миготіли й віяли шлейфами. Семенюк притулився до стіни й, посовуючись іноді, став дивитись на їх. І вмить йому стало чудно і навіть смішно. Чого він тут? Навіщо він стоїть отут, біля стіни, чужий серед чужих, з другого табору, з другим життям, самотній, нікчемний серед цих танців, незграбний серед цих затягнутих, прилизаних “коллег”, сердитий, сумний?.. Галя? Чи вона ж любить його?..
І знов холод пройшов по тілу, в грудях ніби зразу порожньо стало і навіть чогось страшно. Він зітхнув повів плечима, мов здригнувшись, і хотів перейти вже кудись, до людей, як вмить над вухом у його продзвеніло:
— Я зараз.
І не встиг він повернутись, як дмухув вітер, промиготіло лице Галине з привітною усмішкою і сховалося за парами. І Миколі вмить стало тепло, якось боляче тепло, і навіть захотілось чогось плакати.
За хвилину вона вже була коло його.
— Де ви були? — важко дихаючи й обмахуючись віялом, накинулась вона, не доходячи ще.— Шукала, шукала… Ходім звідсіль… Ходім до Лідиної кімнати… Мені так багато єсть казати вам… Який хороший: утік і сидить десь… Шукай ще його…
Микола щасливо роззявляв рота, йдучи за нею, збирався говорити й… тільки балансував поміж парами.
— Ну, сідайте… — складаючи руки на колінах, сіла вона на своє улюблене місце в куточку канапи й показала коло себе. — Ну, говоріть, де були? Мабуть, з якоюсь панною сиділи? Так?
— Всього-на-всього в їдальні був, — весело одповів Микола. — Пив чай і балакав про своє весілля з Варва рою Карповною.
— Про ваше весілля?! — скрикнула Галя і трохи зблідла. — Ви женитесь?
Семенюк радісно піймав цю блідість, і каяття залило його груди. “Моя хороша!” — подумав він.
— Ні, — промовив далі вголос, — мене лиш женили Вже найшлась якась і “мамзель”… свій будинок і двадцять тисяч… Гидко, розуміється…
— І ви б женились? — дивлячись на його якимсь гордим, палким поглядом, промовила Галя повагом. — Ви? Таке молоде, чисте? Який би з вас муж був?
