Миколі хотілось крикнути: “От через тиждень побачиш!”, але він тільки промовив:
— Хіба я вже такий… що… не можу бути мужем?
— Ні… Но… ви такий молодий… Ну, та оставим це! А то ви ще втечете від мене, як робите раз у раз.
— Анно Івановно! — скрикнув здивовано Микола. — Я тікаю? Навпаки, мені так легко з вами…
— Ну, мабуть, не дуже й легко! — кинула вона, не дивлячись на його і граючись віялом.
— Вам комплімента хочеться?
— Микола Степанович! — швидко подивилась вона на його і, зобачивши його радісні, привітні очі, тихше додала: — Я думала, що ви серйозно питаєтесь… А що я говорю це, так це просто… потому, що…
— Через те… — поправив Микола.
— Через те… Бачите, я зовсім погано ще говорю по-українськи…
— Нічого, нічого. Ну, так “через те, що”… Що?
— Через те, що для вас не маю нічого інтересного… Ви чоловік другий, я друга… А мені з вами легко, то правда! Ви такий… простий… молодий… Славний!
Микола слухав і почував, як щось рідне та ніжне теплом обгортало всю його істоту. Йому хотілося схопити цю струнку, як виточену, постать, ці високі, пишні груди, прихилити чудо&е личко до себе на груди, закрити її всю руками й крикнути всьому світові: “Моя вона! Моя, моя!”
— Скажіть, ви кого-небудь любили? — вмить спитала вона хутко. — Любили?
— Нікого й ніколи…
— Правда?
— Правда.
Вона знов якось чудно гостро подивилась на його, і губи її трохи ніби здригнули. Микола теж подивився на неї й, не спускаючи очей, промовив:
— А знаєте, ви сьогодня якась… чудна…
— Як іменно?
— Так… Якась не така, як завжди… Щось таке рішуче… Ніби ви на щось зважились. Вигляд такий… Ніби збираєтесь боротися з кимось або поставити на свойому… Щось уперте таке…
Вона знов кинула на його тим самим поглядом, гострим, палким і чудним.
— Може, й так, — усміхнулась вона й замислилася. Микола тихо взяв її за руку й тісно здавив тонкі довгі пальці. Галя здригнулась, подивилася на двері й нахилила голову.
— Ой, болить, милий… Не дуже… — прошепотіла вона і злегка здушила йому руку.
“Милий, милий!” — радісно обізвалось по всій істоті Миколи.
— Ну, і… що ж?.. — не розуміючи добре, що говорить, спитав він, прислухаючись, як у грудях приємно-холодно завмирало і серце стукало так, що, здавалось йому, навіть Галя чула цей стукіт…
Галя стрепенулась.
— Що ви сказали? Вибачайте, я недочула… — здушила вона йому руку. — Ви щось питали?
— Ну да… Ні… Ви, здається, щось чи говорили, чи хотіли сказати… Ага! Ви казали, що маєте щось сказати… Що таке?
— Я мала сказати?.. А!.. Да… Я маю вам щось сказать… Тільки…
— Тільки що?
— Тільки… Ну, нічого!.. Слухайте…
— Усім серцем слухаю!
— Правда?.. Ну, слухайте…
Вона трохи замислилась. Микола терпляче дивився на неї. З вітальні глухо долітали згуки якоїсь сумної мелодії й наче хотіли ще більше відрізнити Миколу від усього світу, від номерців і ще більше й тісніше споріднити з цією теплою, оксамитною ручкою, з цими тонкими пальчиками, що так покірно й тихо лежали в його руці. Він тихо-тихо стиснув їх.
— Слухайте, — підняла голову Галя. — Ви, мабуть… Ні! не скажу! — вмить твердо промовила вона.
— От тобі й на! — засміявся Микола.
— Не скажу, не скажу! Ви зараз розсердитесь, не так на це подивитесь, зараз… Ні, ні! Микола здвигнув плечима.
— А обіщаєте не сердитись, не лаятись, не кричати?
— Голова тому порукою!
— Ет! — незадоволено шарпнула руку Галя. — Ви говоріть серйозно… Обіщаєте?
— Та що ж таке?
— Ви скажіть, обіщаєте не сердитись, коли я вам щось скажу?
— Не знаю… — засміявся Микола. — Може, ви мені щось таке скажете, що й святий розсердився б. Скажіть уперед.
— А! Ну, так не скажу зовсім… Пустіть руку! — прошепотіла вона трохи сердито.
— Ну, Галя…
— Як? “Галя”? Не смійте мене так називати… Не хочете дати слово… Пустіть руку…
— Га-а-ля…
— Ну, обіщаєте?
— Та що ж таке, господи?
— Що не будете… що… Ні! Знаєте що? — пригадавши щось друге, скрикнула вона.
— Ні, не знаю.
— Слухайте, Миколо Степанович! — серйозно промовила Галя. — Я питаюсь у вас серйозно… Це важно.
Микола зробив серйозну фізіономію і здавив пальчики.
— От що… ви краще слухайте!.. Дайте мені слово, що ви не будете ні сердитися, ні… виражать своїх мнєній, ні лаяти мене сьогодня, що б я не зробила і що б ви не почули… Добре? А завтра ви повинні прийти до мене, і ми побалакаємо про все… Я об’ясню, ви подумаєте… Словом, завтра ви непремінно прийдіть… Даєте слово?
— Так ви краще зараз скажіть усе, та й годі! Побалакаємо…
— Ні, ні!.. Я хочу сьогодня ввесь вечір з вами бути… Я й так мало з вами буваю… І я хочу, щоб ви мене проводжали додому… А то ви як узнаєте, то не захочете ще й провести мене. Добре?
У Миколи радісно завмерло серце. “Боїться, що не люблю… Хоче признатись… Боїться… Моя, моя, моя!”
— Ну, даєте слово?
— Даю, даю!
— Глядіть! Я вашому слову вірю… Що б не случилось, слово держіть… Добре?
— Тисячу раз добре! — щасливо прошепотів Микола й тихо підніс її руку до губ.
— Хто-небудь увійде, — ледве чутно кинула Галя, не однімаючи руки й червоніючи.
“Ну, так що? Все одно через тиждень моя будеш!” — хотілось йому сказати, але щось держало язика. Йому було так любо: несвідомість і страх Галі за його кохання так радісно підіймали нерви, що хоч трошки хотілось ще посидіти так. А там… Все скінчиться: галас, гам, здивовані обличчя купецтва, подруг, “коллег”, чиїсь руки, чиїсь поцілунки, бажання всього найкращого… Бр-р!
— Нащо цілуєте? — прошепотіла Галя. — Так собі? Да?
— Ні, ні… — відказав, не одриваючи руки, Микола.
— А нащо? Нащо?..
Хіба любите? Любите? Миколі хотілось мовчати і слухати-слухати без кінця цей палкий, збентежений голосок, повний чогось дужого, повний якоїсь досади, гніву й кохання.
— Ну, говоріть же! Любите?.. Ну? Ну? — нахиляючись до його й до болю стискаючи руку, прошепотіла вона. — Ну, говорі же, говорі! — вмить обгортаючи його шию, обдала вона його полум’ям щоки і стала скажено цілувати всього.
— Любіш? Да? Говорі же, проклятий, глупий… Говорі, любіш?
— Не “говорі”, а говори!..
— Ах, оставь, пожалуста, хоть теперь… Говори… Ну, скорей!
— Люблю… — задихаючись, промовив Микола й завмер під вибухом невимовного, навіть дикого якогось кохання Галиного.
Здавалось, очі її не дивились, а горіли й світилися, щоки палали й пекли своїм полум’ям, груди хвилювали під тонкою білою сукнею.
— Ввійде хто-небудь… — одкинувсь трохи назад Микола.
— Плевать, плевать, пусть входят! Я люблю, люблю… Слышишь ты! Целуй, целуй!..
Вона навіть страшна була. Щелепи випнулись якось уперед, зуби зціпились, в лиці було щось звіряче, дике.
— Ты мой, мой! Слышишь ты, проклятий! — прошипіла і, схопивши його за голову, нахилила, впилася зубами в щоку й одкинулась назад. Микола аж підскочив.
— Загрызу!.. Всего загрызу! Болит! Не смей, не смей, — тм мой! Я хочу, й ты будешь мой с своей чистотой, невинностью, идеями… й всем… Слышишь!.. Ты ж любишь… Любишь же? Да? Больше всего?
— Люблю, люблю…
У Миколи крутилась голова.
— Бросишь все ато?.. Не будешь больше мучить “просвещением”? Да? Любил й прежде или “просвещал”?.. Все равно будешь мой!.. Я все пущу в ход… Слышишь ты!..
— Люблю, люблю… — важко прохрипів Микола, нічого, нічого не чуючи й почуваючи тільки, що й на його переходить те щось дике, скажене, безкрає, що полум’ям било від Галі.
— Ты мой, мой!.. Я тебя никому не отдам, слышишь?! Убію, если завтра не придешь… ты слово дал… Оставишь все й придешь.
— Оставлю, оставлю… В двері щось постукало.
— Ідуть! — штовхнула вона його й швидко одкинулась назад.
— Ну, а вона вам що? — важко дихаючи, голосно спитала вона, хутко поправляючи свій білий, хвилями завитий чуб і тихше додала: — Говорите что-нибудь… Скореє! Можно! — гукнула вона до дверей.
— А вона каже…
