Двері розчинились, і в кімнату вбіг Фомушка. Обдивившись навкруги й зобачивши їх, він, ще не доходячи, закричав:
— А я ищу вас!
— Та так-таки й упала? — закриваючись віялом, зареготалась Галя таким натуральним майстерним реготом, що Миколі чогось ніяково і разом прикро стало, хоча він і сам невміло силкувався засміятись.
— До… до… лу? — ледве вимовляючи, прокричала Галя. — Ха-ха-ха!
Микола кривив губи та все більше й більше почував щось неприємне, дивлячись на Галину гру. Фомушка оторопіло став і, дивлячись на неї, теж почав сміятись.
— А… а… ви? — виглянула Галя з-за віяла, подивилась на Фомушку і ще голоснішим залилась реготом.
— Да что такое? — засміявся й Фомушка.
— Ох, ох, ха-ха-ха-ха! Фомушка нічого не розумів.
— Что-то, видно, смешное! — догадався він. Микола справді засміявся, а Галя аж упала на спину канапи, й навіть сам Фомушка зареготався.
— Ox, ox, Фома Лу… Лукич!.. Дайте… по…жалу — ста, воды, — викрикнула Галя.
Фомушка повернувся й полетів.
— Ну, целуй… еще… Будет… Придешь завтра? Да?
— Прийду, прийду…
— Мой?
— Твій, твій…
— Ну, будет… Пусти… Идет… Вона пригладила волосся, поправила злегка пом’яту сукню і трохи одсунулась од Миколи.
— Даже водн захотели, — ще з порога крикнув Фомушка, обережно несучи шклянку. — Это что-то смеш-ное! — додав він, маючи на увазі перший ефект од цих слів.
Але Галя навіть і не усміхнулась.
— Вредно так много смеяться, — промовила вона, надпивши трохи й вертаючи Фомушці шклянку. — Красные, как раки…
Микола провів рукою по лиці, що горіло, як в огні, і глибоко зітхнув.
— А я, Анна Ивановна, за вами, — беручи шклянку й нахиляючи трохи голову набік, сказав несміло Фомушка.
— Куда? — холодно спитала вона.
— Кадриль…
— Ох, Фома Лукич! Простите, ей-богу, не могу, — твердо подивилась вона на його.
— Хм… — жалібно, по-дитячи хмикнув Фомушка. — Анна Ивановна!..
— Фома Лукич! — тихше промовила Галя і якось подивилась на його. Лице у неї зразу стало сухе, тверде й жорстоке. Фомушка якось принизився, але попробував ще раз хмикнути і схилити благально голову набік. Галя пильно подивилась на його і промовила: — Вы уже забыли?
Фомушка помалу повернувся й тихо пішов з кімнати. Але не встиг він дійти до порога, як у двері постукано, потім вони розчинились і в кімнату заглянула чорнява голова Ламазіді.
— А! Вы тут? — забачивши Галю, промовив він і ввійшов. — Лебединая песнь моя, Анна Ивановна!.. — підходячи, засміявся він і підставив руку бубликом.
— Что такое? — здивувалась Галя.
— Как? Не понимаете? — здивувався й Ламазіді. — С женихом кадриль… Последний, может быть, раз танцуем с вами.
— А-а! — протягнула Галя і, подивившись на Миколу, безнадійно розвела руками.
— Простите! — звернувся Ламазіді до його. Микола криво усміхнувся і, встаючи за Галею, промовив:
— Нічого, нічого…
— З, Анна Ивановна, — жалібно обізвався вмить Фомушка, — я ведь просил…
— Но я ведь жених, Фомушка! Разве вы не понимаете? — скрикнув Ламазіді, йдучи до дверей. Галя повернулась до Миколи й тихо промовила:
— Ходіть в гостінну… Я скоро… Почекаєте там… Усі вийшли з кімнати і вступили до вітальні. Піаніно мовчало, тільки по кімнаті гасав якийсь студент — дирижер — і щось несамовито кричав парам, що купились в одному кутку.
— Ну, когда уже все станут, придете за мной, — звернулась Галя до Ламазіді, — а мне нужно е ще поговорить с Николаем Степановичем.
Ламазіді уклонився й одійшов. Фомушка теж одсунувся ступнів на п’ять попід стінкою і став біля канапи, задумливо схилившись на неї.
— Скучати не будете? — спитала Галя, стаючи в куток і показуючи Миколі рукою місце біля себе.
— Не знаю, — одповів Семенюк. — Для мене не знайдеться, мабуть, забавки… Не танцюю, не п’ю… Якби хоч пив, то й мені б, мабуть, було весело, як тим усім добродіям, що у Васиній кімнаті засіли.
— І ніколи нічого не пили?
— Рідко… Можна сказати, що й ніколи…
— Чому?
— Як “чому”? — здивувався Микола. — Гидко… грязно…
Галя нічого не сказала, тільки пильно подивилася на його й перевела очі на вітальню.
— Ну, а если б… Ну, а якби я захотіла, щоб ви випили — випили б? — вмить повернулась вона до його і гостро подивилася в вічі.
Микола трохи здивувався:
— Що це вам прийшло таке в голову?
— Так… Я хочу знати…
— Хм… Мені здається, що ви такого не захочете… Не думаю, щоб…
— Ну, а якби? Випили б? — перебила вона його.
— Та навіщо вам такого бажати?
— Ну, так… Випили б?
— їй-богу, ви сьогодня якась чудна… Що з вами?
— Нічого. Ну, от я хочу, щоб ви зараз пішли в столову й випили… Ну, я хочу! — нетерпляче тупнула вона ніжкою.
— То я… може, й не піду, — протягнув Микола.
— Не підете? Чому?
— Ну, “чому”! Я ж говорю вам: гидко це…
— Ну, а як я хочу, щоб ви зробили гидко?.. Ну, хочу, хочу! От я зараз вам говорю: Миколо Степанович, я хочу, щоб ви пішли в столову і зробили для мене гидко. Вип’єте?
Микола тільки знизнув плечима.
— Ну?.. Что ж молчишь? Сделаешь? Да? Я так хочу… Если любишь, сделаешь… Ну? — зашепотіла вона. — Я хочу, чтоб ты для меня на все пошел, слышишь? Выпьешь? Да?
— Чудне бажання, — почав Микола, але вона зараз же перебила його:
— Ну, я так бажаю, я так хочу… Слышишь? Ты должен ато сделать… Ты мой!
— Дивно! — знов рушив він плечима, знов почуваючи, що голова йому починає крутитися. — Як же я… буду пити?.. І з ким? Для чого?.. Я нічого не розумію… Всі ж мені чужі…
— Нічого! — скрикнула Галя задоволене, й по гарному, ще трохи червоному лиці її пробігло знов щось звіряче й дике. — Я вам зараз найду компаньона!
І налагодилася вже йти.
— Але, може, я його зовсім не бажаю! — зупинив її хутко Микола.
— Ну, то вибирайте, кого хочете… Скоро! Микола став перебігати очима з студентських сюртуків на цивільні й зупинився на Фомушці.
— Коли так, — промовив він, — то нехай буде Фомушка. Однак він сумує… Треба його розважити. Хоча він мавпи не вигадає, але все-таки симпатичний і простий хлопець… Пожалуста, Фомушку.
— Так, значит, Фому Лукича? — ступила Галя і злегка повернулась, не дивлячись на його.
— Фомушку, Фомушку!
Хвилин за три приємно здивований і радий до послуг Фомушка вже стояв біля Миколи.
— Ну, ось вам і компаньон! — промовила Галя, не дивлячись на їх.
Миколі було трохи ніяково перед Фомушкою.
— Як вашим услугам! — додав той, привітно всміхаючись.
— Так ми ще побачимось, — аби лиш сказати що-не-будь, звернувся Микола до Галі. — Дві чарки недовго…
— Больше не думаєте? — хитро вставив Фомушка, маючи його слова за facon de parle.
— Конечно, побачимось! — здивувалась Галя. — Жду вас через четверть часа, не більше… Чуєте?
Микола й Фомушка уклонились і вже націлились йти, як Галя, щось наче згадавши, хутко покликала Фомушку.
— Сию минуту, — кинув цей Миколі й побіг до неї.
— Пожалуста, там под влиянием паров еще не проболтайся… — прошепотіла Галя. — Я этого не хочу… Слышишь?
— Боже сохрани! Й язык прикушу!
— Ну, йди.
“Мабуть, просить, щоб не давав мені пити багато, — думав тим часом Микола з ніжною подякою. — Голубонька моя мила!”
— Альон! — крикнув Фомушка, підходячи до його і прямуючи просто в їдальню.
