III
А в їдальні картина зоставалась та сама, тільки трошки відмінилася: в кутку, біля дверей, що веди до спальної, замість трьох стільців стояв невеликий стіл. Той стіл, — мета для сіреньких свідків вінта, спокуса для сумирних салопниць і розвага нещасливим у картах, — накритий був білою скатертю і так тісно заставлений випивками і закусками, що, здавалось, маковому зерну ніде було впасти.
— Куда ато? — зупинив їх Сухобрієв.
— На “репетицию”! — весело одповів Фомушка, киваючи на стіл, якому сам Єремей Афанасьєвич дав таке назвисько.
— Как? И Николай Степанович?
— А что ж! — жваво, але якось роблено засміявся Микола.
— Нужно выпить!
— А вы ж умеете?
— Ого!
— Да гляди мне там, надрызгайся, как конь, — не повертаючи голови від карт, невдоволено промовив дідусь, батько Фомушчин. — Для ради торжества…
Миколі зовсім ніяково стало.
— Не боитесь! — заспокоїв батька Фомушка. — Не маленький… “Малый не дурак, знаю сладить с кем й как!” Идемте, Николай Степанович!
— Разрешили, значит? — звернулась до його Варвара Карповна, коли той проходив біля неї.
— Да, немножко… Хе!
— Й прекрасно, й прекрасно! — похвалила вона. — А то держитесь таким постником, что ужас.
— А вот мы сейчас!.. — хитнув Фомушка до стола головою і клацнув пальцями.
Стіл, на радість Миколі, стояв оддалік усіх, так що як тихо говорити та ще сісти спиною до салопниць, то вони не могли нічого ні почути, ні побачити, хоч би витягували шиї, як гуси.
“Але становище все-таки паскудне, — думав Микола, сідаючи за стіл і почуваючи на собі погляди й салопниць, і всіх. — Ніколи не пив, удавав святого і… Ех!”
— Я думаю, спервоначалу простой? — звернувся до його Фомушка, беручись за графинчик, уже надполовинений. — Как-то, знаєте…
— Все равно!
— Й я так думаю… Ну, боже благослови… Ох, чуть не разлил… Ну-с… За ваше здоровье!
Микола одразу перехилив і проти волі здригнувся. Пекуча течія якось гостро пройшла по горлу й розлилась вогнем по всім тілі. Одразу страшенно схотілося їсти.
— Селедочки, Николай Степанович, — присунув тарілку Фомушка, витираючи губи. Микола жаденно вхопився до “селедочки”.
— После первой не закусывают, — наливаючи знов, привітно всміхнувся Фомушка, сам справді не закусюючи, — За ваше здоровье!
— За ваше также!
“Правду кажуть, що друга йде вже легше!” — всміхнувся про себе Микола, смаковито уплітаючи оселедця і скоса подивляючись на смачну шинку, яку вже намазував гірчицею Фомушка. Оселедець дійшов до краю, але їсти ще ніби дужче захотілося.
“Хіба ще одну випити та шинки з’їсти?” — подумав Микола, одкидаючись назад.
— Что ж вы, Николай Степанович? — хитнув на закуски Фомушка. — Ветчинки?
— Нет, спасибо, довольно…
— Что?! — злякався той. — Довольно? Больше й не випьете?
— Не могу…
— Да не может быть?! Еще одну, Николай Степанович!
— Еще одну!? — вагаючись, перепитав Микола і подививсь на шинку. — Хм… Ну, давайте еще по одной!
“Вона ж не брала з мене слова, що я тільки дві вип’ю… ‘Вона думала, що я сам боюсь більше двох випити, — заспокоював себе Микола, дивлячись, як чиста, прозора І цівка горілки лилась у чарки. — Не вставати ж голодному ! ”
— Вот й… великолепно! — радісно говорив Фомушка. — А то “не могу”. Я уже испугался… За ваше здоровье!.. Мне так приятно с вами… — глитнувши нашвидку шматок хліба, додав він, — Вы такие всегда… как бн вам сказать… скромные… Вы не обижайтесь, что я так говорю… Я, знаєте, просто говорю, необразованно…
Микола вспокійливо хитнув головою, не маючи спромоги сказати словом.
— В гимназии… Что ж я там? Co второго класса выгнали… Необразованный.
— Пустяки! — муркнув, плямкаючи, Микола.
— Что?.. Извините, я не расслышал. Микола ковтнув і промовив:
— Я говорю, что й без образования єсть люди честные й порядочные.
— Ну да, — згодився Фомушка. — Но, знаєте, образованный человек… все-таки… как-то…
— Ну да, конечно…
Розмову їм перебив якийсь студент, який хутко вийшов із спальної, підійшов до столу й налив собі чарку. Випивши, він схопив шматок шинки, вщіпнув хліба і, прожовуючи, звернувся до них, як до знайомих:
— Лихо придумано сие: после каждого проигранного рубля хоть выпить можно… Д-да…
— Много проиграли? — спитався Фомушка.
— Е ще один — й будет десятка.
— Ого!
— Д-д-да!.. Хм… Ну, нужно идти!
— Это самый лучший игрок на биллиарде. Здорово играет! — промовив Фомушка.
— Вы знакомн с ним?
— Нет, видал, да й пил когда-то с ним у “Гаврюшки”. Микола хотів спитати, що це за “Гаврюшка”, але підійшов якраз сам “принципал”, потираючи вуса й готуючись, видимо, до “вонзенія”. Микола наготовився відповідати.
— Ну? Как дела? — звернувся Сухобрієв. — Выпивахом?
— Да, — відповів Микола. — А вы уже окончили игру?
— Нет… А нука-сь, налей-ка мне, Фомушка… Роберок только окончили… А вы что ж, не боитесь уже? Хе-хе-хе… Полней, полней лей… Нагвозди-ка мне грибка… Ну, а себе й Николаю Степановичу? Зх, ты!
— Нет, я уже довольно, — почав був Микола, але “принципал” зробив таку ображену і здивовану фізіономію, що Микола аж злякався своїх слів.
— Co мной не хотите? — нарешті промовив Сухобрієв. — То єсть, просто не хотите? Очень даже ато мне приятно!
— Господи! — скрикнув Микола. — Да я с удовольствием, я только хотел сказать, что я уже й так выпил…
— В таком разе, Фомушка, подноси! — звелів “принципал”.
Фомушка з великою охотою підніс Миколі й сам узяв чарку в руки.
— Есть! — витягнувсь він по-матроськи.
— Ну-с! — підняв злегка чарку Єремей Афанасьєвич і моргнув.
Всі, наче по команді, задерли голови, опустили руки, крякнули і кинулись до закусок.
— А теперь й до свидания! — втерся “принципал” Миколиною серветкою. — Партнеры уже сердятся…
Миколі зробилось легше, як він пішов. І легше, і якось тепло, й навіть якесь приємне почуття стало розливатись по всьому його тілу
“А їй-богу, добре!” — подумав він і, одкинувшись на спинку стільця, подивився на Фомушку. А Фомушка аж сяв.
— Хорошо! — промовив Микола.
— В самом деле? — підхопив радісно Фомушка. — А я, знаєте, думал, что вам со мной скучно будет… Вы такие серйозные всегда… Думаю, скучно будет… А может, пивца выпьем? — закінчив він з радощів.
— Пивца? — протягнув Микола і почув, що й “пивца” непогано б випити. — А есть?
— Ого! Как можно, чтоб не было? Есть… Вот! — нахилився Фомушка і витягнув з-під столу пляшку. — Калинкинское!
— Давайте його сюда!
Пиво запінилось в довгеньких шклянках і наче засміялось до Миколи.
“А їй-богу, добре! — знов подумав він, почуваючи, як настрій його робиться все кращим і кращим. — Що добре, то добре!”
Випили.
— Мне Анна Ивановна говорит, — почав Фомушка: — “Николай Степанович хотят выпить й просят вас к себе за компанию”. Думаю: удивление просто! Почему так? Почему я, а не другой кто?
— Да ви мне нравитесь, вот й все, — пояснив йому Микола.
Фомушка аж засміявся від задоволення і, трохи навіть засоромившись цього сміху, поспішив налити ще по шклянці. Випили знов.
— Да… — знов почав Фомушка, бажаючи, як видно, побалакати з Семенюком по-щирості. — Сказать бы, пригласил меня какой другой студент, я бы ничего, потому я с студентами всегда, й ато мне не удивитель-но. Но вы… Если бы другой, так я прямо подумал бы, что, значит, либо денег занять хочет, либо к певицам поехать на мой счет желает. Потому какой я им товариш? Если бы, скажем, у меня не стало сразу денег, рази б они были со мной так, как теперь? Да, как раз! Они думают, что я этого й не вижу. Ха-ха-ха! А я вижу ато отлично…
“Та він не такий справді й дурний”, — подумав Микола.
— Да только я такой, знаєте, человек, что сердиться не могу. Вот хоть бн, примером взять, я женюсь… Невеста моя…
— Вы женитесь? — здивовано скрикнув Микола.
— Да, — здивувався й Фомушка. — А что такое?
— Да ничего… Но… сколько вам лет?
— Мне? А вот месяпа через два будет двадцать. Через два года на призов… Молодой? Да?.. Пустяки! Тут не то. Тут… Вот я же говорю: они думают, будто я ничего не замечаю. Например, моя невеста… Ну, что тут? Ведь я отлично знаю, что она выходит не за меня, а за мой капитал… Отлично вижу!
— Й женитесь?
— Й женюсь… А почему женюсь? Потому что нужно… А почему нужно? Потому что… да потому что… согрешил. То єсть, если уж правду говорить, то я тут, вот вам крест святой, прямо-таки не виноват! Видите ли… Я перед вами скрываться не буду… Да й что толку? Все равно скоро все знать будут… Но главное что тут, дак ато будто вмходит, я виноват. А если пошло дело на откровенность, то вот как перед истинным богом, не виноват, нисколько! Ну, скажите сами, могу ли я порядочной барышне сделать такое? С певицей там или какой другой, дак мне наплевать, но чтоб, значит, с барышней в такие дела… Да я й не осмелился б.
— Но факт!.. — засміявся Микола.
— А факт єсть! — підхопив Фомушка. — “Вот тут-то й єсть запятая”, — засміявся він. — это єсть такие подходяш.ие куплеты. Да!.. А ведь я отлично знаю, что она все ато устроила, чтоб выйти за меня… Барышня она бедная, семья большая. А у меня капитал от бабушки… да й у отца…
— Но позвольте! — скрикнув Микола. — Ведь ато же идиотство… Вм простите, что я так…
— Ничего, ничего, не беспокойтесь…
— Вы знаєте, что она выходит за ваши деньги й — женитесь!
— Ну, а что ж я должен делать?.. Спервоначалу я просто не думал об атом, а когда она стала мне говорить, чтоб я, значит, женился, дак что ж мне оставалось делать? Выходит, ежели бн я отказался, то я подлец. А я атого не желаю. Спервоначалу было й папаша й руками й ногами — не хочу да не хочу: она, мол, бескапитальная. А посля, как я ему, значит, выставил все, как следует, он й испугался скандала. Нет, тут уж пропало… Вот только они все спешат, а мне… еще не хочется… Еще, знаєте, погулять хочется. Потому — я так рассуждаю себе: если я женюсь, значит, уж к певицам — панихида! Уж не поедешь. Потому я сужу так: ежели я человек необразованный, грубый, я, значит, должен хоть в супружестве держать себя честно. Правда?
— Совершенно верно! — згодився Микола. — Но вы ведь не принимаете того во внимание, что если она выходит за деньги, то она же изменять вам будет!
