Фомушка нічого не відповів і почухався.
— Хм… Видите ли… — почав він, мнучись. — Тут такое дело… Видите ли, она мне й теперь уже изменяет…
— Как?!
— Так… Просто… Co мной, значит, й с другими. Она, положим, баба горячая, огонь, но… все ж таки… Вот я хотел с вами поговорить… Потому считаю, что вы мне ато скажете, как следует, не так, как те… — хитнув він головою на вітальню, з якої долітали згуки музики й танців.
“А Галя?! — вмить пронеслось у Миколи. — Чекає, мабуть… Фю-фю-фю!”
Але йому було так гарно, спокійно і тепло-тепло, що навіть поворушитись важко було.
“Ну, все одно вже пропало! Вже більше п’ятнадцяти хвилин пройшло… Договорить свою епопею, та й піду”.
— С ними рази можно поговорить… Выпить, к певицам…
— Но позвольте! — засміявся Микола. — Откуда же вы меня знаєте? А если й я такой?
— З, нет! — твердо хитнув головою Фомушка. — Ни за что, вы не такой! Потому я вас знаю…
— Но откуда?
— А помийте, как ви раз говорили про бедных й всякое такое у Лиды Еремеевны в комнате? Я смотрел тогда на вас… З, нет, я уж вижу… Вот если бы вы мне посоветовали… — закінчив він, благаючи…
— Хм… — знизнув плечима Микола. — Что же я вам в атом случае могу посоветовать? Если бы я хоть знал ее… Кто она такая?
Фомушка знов почухався.
— Вот так история… Хм… — забурмотів він, щось, як видно, згадавши.
— В чем дело? — спитався Микола.
— Да дело в том, что нельзя говорить, кто она такая й когда женюсь… Секрет.
— Секрет? — здивувався Семенюк і мало не розсміявся. — Тайна? Да?
— Да не тайна, черт побери! — крутнув з досадою рукою Фомушка, — А… дал слово не говорить! Тут целая история. Прямо не поймешь… Вы не сердитесь, право, я бы сказал вам, но дал слово. А я рассуж-даю так: ежели я человек необразованный й грубый, скверный со всех сторон, то надо, чтобы у меня хоть что-нибудь было хорошеє. Правда? Вот я ежели дам кому слово, то уже — панихида! Сдержу, хоть бы что!.. Право, вы не думайте чего, что, может, ато я все вру, чтоб с вами побеседовать, потому я ато могу… Ей-богу, все ато говорил по душе…
— Да я верю, верю вам! — поспішив заспокоїти його Семенюк і засміявся. Йому хотілося чогось сміятись з усього: і з салопниць, і з вінтьорів, і з Фомушки, і навіть з самого себе.
— Да вы все равно скоро узнаєте сами, очень скоро-Тут больше палата все. Ему ато так захотелось. А мне бы чем дальше, тем лучше… Она, положим, тоже секрет-ничает. Словом, ерунда, я вам скажу! — махнув він рукою. — Такое делается, что й сам Соломон, жидовский мудрец, не разобрал бн, ей-богу!
“Каламуть якась… Сашенька-Машенька, душенька Наташенька, — проспівалось у Миколи, — купецкая дочь”,
— Образованная она? — голосно спитав він. — Или й атого нельзя говорить? — і засміявся.
— Нет, можно, — засміявся добродушно й Фомушка. — Так чтобы как следует, — скривився він, — значит, по всем наукам… не могу сказать. Бнла в гимназии… Да мы с ней про образование мало говорим. Она там имеет какого-то дядю, дак он ей дает читать какие-то ученые книжки… Богатый, говорит, я его не знаю сам. Дак она, чтоб, значит, добиться у него милости, как будто читает ати книжки, а на самом деле они лежат у меня на квартире, пока ей нужно видеться с дядей… У меня, знаєте, єсть совсем отдельная квартирка, собственно, значит, для любовных свиданий, — додав він, усміхаючись. — Там, бывает, она иногда у меня й день й ночь сидит… Раз три дня пробмла… И мать знает. Смеемся мы, бывало, с атих книжек. Конечно, й географию учила, й другое там… А так чтоб очень…
— Значит, она баба бойкая! — весело скрикнув Ми кола. — Й вас опутала, й дядюшку колпачит, ха-ха-ха. Ей-богу, вы чудак большой!
Миколі все більш та більш хотілося сміятись, сміх так і виривавсь у його з грудей, розкочуючись по них, як живе срібло. Щоки злегка укрились рум’янцем.
— О, ловкая баба! — згодився теж весело й Фомушка. — Я вам говорю, такая баба, что… угу! — Він навіть головою крутнув. — А вот какая она… можно сказать, сладострастная, распутная… Что она только выделывает, ежели бн вы знали!.. Певица так не сделает! А вот, если бы она отказалась выйти за меня, кажись, не знаю, что с собой сделал бы… Или запил бы мертвую, или повесился на железном крючке!
— А скореє б запили? Да? — зареготався Микола. Фомушка й собі не видержав.
— Ах, вы, комик, комик! — ударив його по плечі Микола, аж хитаючись од сміху. — Жаль мне вас, чудака зтакого! Славный вы все-таки малый!
— А мне, вы думаєте, не жаль себя? — скрикнув Фомушка. — Жаль до слез просто! Й посоветоваться не с кем… Вот спасибо вам, вы все-таки… Если бы я смел, — додав він трохи несміливо, — предложить вам…
— С удовольствием, Фомушка, с удовольствием!.. Вы не обижаетесь, что я вас Фомушкой називаю?
— Нет, нет, напротив. Я хотел вас просить внпить на брудершафт… В знак, значит, памяти…
— Ха-ха-ха! — засміявся Микола. — Да с превеликим удовольствием. На “тм”, значит?
— На “ты”, на “ты”! — радісно підхопив Фомушка. — Я думаю, беленькой? — повернувся він до Миколи.
— Все одно!
— Больше, знаєте, торжественности! І хоча у Фомушки рука вже трохи тремтіла, але чарки були налиті майстерно.
— Теперь рука за руку? — спитав Микола.
— Да
Випили, витерли поважно губи й поцілувались.
— Ну, теперь йди к черту! — вилаявся Фомушка брудершафтним звичаєм. Хоч Миколу це трохи й неприємно… ущипнуло, але він тільки засміявся й почав закусювати.
Ця чарка пройшла вже не так легко, вона була якась холодна, гірка і дуже смерділа сивухою. Микола аж здригувався, прислухаючись, як горілка вже не гріла, не ніжила, а якось давила і неприємними хвильками розкочувалася всередині. Сміятися вже не хотілось, хотілось тільки як-небудь скинути з лоба якесь ніби покривало, що наче обгорнуло йому голову й тісно давило її.
“Не треба було більше пити, — пробігла у його думка. — Погано… Треба пива випити, може, освіжить”.
— Есть еще пиво? — звернувся він до Фомушки.
— Пиво? — схопився той зараз же. — Есть! Тут под столом целый погреб. О!
Микола жадібно випив і справді ніби освіжився.
— Хорошеє пиво, — похвалив він.
— Да, это прекрасное пиво, — згодився Фомушка й замислився. Оченята йому трохи зачервонілися й посоловіли, губи трохи одвисли; видно було, що не тільки пиво, але й горілка була “прекрасная”.
І знов обидва замислились.
— Малоросса!.. Малоросса!.. Украинца… — вмить зачулось голосно в вітальні. Микола став прислухатись.
— Малоросса! Малоросса! — почулось уже в дверях, і декільки студентів, панночок і цивільних сюртуків прямувало вже до них.
— Коллега, козачка! — зразу звернувся до Миколи якийсь незнайомий студент і навіть подав бубликом руку.
— Да я не танцую, господа! — засміявся Микола.
— Ну, ну! Ничего, вы малоросс… Вы не должны отказываться! — заторохкотіла якась панночка, що, як здавалось Миколі, знайома йому. — Это ваш национальный танец! Какой же вы малоросе, если не умеете танцевать козачка! Стидно, стыдно!
Миколі знов захотілося сміятись і… навіть танцювати. “А от же візьму і покажу вам!” — подумав він і рішуче встав сміючись. Але ноги чогось стали як дерев’яні, ніби чужі і якось чудно пересовувались з місця. Він хитнувсь і схопився за “коллегу”.
— Осторожно, коллега! — піддержав його той. — Хотя на корабле качка больщая, но нужно HOC держать по ветру.
— Ничего, ничего — заспокоїв його Микола. — Это пустяки! Вы, может быть, думаєте, что…
— Ничего я не думаю, — перебив йому “коллега”, ведучи під руку й направляючи до дверей.
— Все благополучно, й мы будем танцевать! “їй-богу, вони думають, що я п’яний!” — аж скрикнув про себе Микола, і ця здогадка ще більше звеселила його.
— Потом вы нам споете что-нибудь из малорусского, — щебетала панночка, йдучи поруч. — Все малороссы хорошо поют… А сначала протанцуете козачка.
“Я вам таки й покажу, як треба танцювати!” — думав Микола, веселими, добрими очима дивлячись на всіх. І такі вони йому здавались усі милі, хороші, добрі та щирі, що так би взяв та й обцілував усіх.
— Круг! Круг! — закричало декільки голосів, як тільки увійшли всі до зали. Всі зараз же почали посовуватись до стін, розчищаючи широке місце посередині.
— Господа!.. Будьте добры!.. Круг, круг! Станьте к стенам! — кричали й бігали якісь два студенти.
“Той, здається, дирижер”, — подумав Микола, слідкуючи за одним.
— Господа! Нельзя же так. Виноват… Коллега, пожалуйте!..
Микола вийшов на середину, з дитячою якоюсь усмішкою подивляючись на всіх і силкуючись найти Галю. Але її щось не видко було.
— Пожалуста, козачок!.. Запорожский! — крикнув один з дирижерів до тапьорші й підбіг до Миколи.
— Ну, — хитнув він головою на середину і злегка взяв його за рукав. — Ужарьте-ка!
Піаніно загриміло.
“Ех, матері його ковінька! — весело пронеслось у Миколиній голові. — Я вам покажу, як українці танцюють!” — і піймавши такт, стукйув, ударив ногою і наче силою якоюсь понісся в танці. Через хвилину він уже нічого не бачив і не чув, крім якогось жовтого світу в очах і бадьорих, палких згуків козака… А через деякий час добре він і цього вже не бачив і не чув, а тільки почував, як голова горіла й наче її ще міцніше хтось обгорнув покривалом; почував, як серце то холоділо, то завмирало, ноги ось-ось збирались підігнутися й лишити тіло без підпори. Не чув він і не бачив, як по залі замість викриків дивування з його та бадьорих оплесків нісся вже спершу притишений сміх, а подекуди й голосний регіт. Він ще раз зробив “мисліте” і, посковзнувшись, широко розтягнувся на підлозі. Піаніно змовкло, і регіт ще дужчою хвилею розлігся по залі.
— Вот тебе й козачок! Ха-ха-ха!
— Не вытанцевалось!
— Не мешайте, пусть отдохнет!
— Ха-ха-ха-ха!
До Миколи підбіг Фомушка і, сміючись, став підводити його, ще більше додаючи сміху недоладними силкуваннями. Микола трохи підвівся і, блідий, з посинілими губами, дивився на всіх, жалісно і криво всміхаючись.
— Но ато… это просто подлость, гадость! — вмить виступила на середину Галя, червона, з блискучими очима і чимсь диким і злим в губах. — Подло смеяться! Подимите его сейчас же! Слышите!
Всі здивовано подивились на неї, й декільки “коллег” кинулись до Миколи й підняли його.
— Спа… си… бі… — ледве вимовив він до Галі, піднімаючись і держачись за Фомушку.
— Голова трохи закру… закрутилась.
