І хотів усміхнутись, але так скривив побілілі губи, що “коллеги”, які збиралися вже пирскнути з “закру… закрутилась”, тільки нахилили голови, а деякі одвернулись.
— Куда же его? — спитався один з тих, що підняли, ні до кого, властиво, не звертаючись.
— На воздух! На двор!.. Освежиться! — зразу всі взяли участь. — Пусть освежится!.. Дождик…
— Нет, на холоде хуже!
— Расскажи своєму деду!
— Воды ему!
— Это танцы. В голову ударило…
— Кофе с лимоном!
— Нашатирного спирту!.. Есть нашатирний спирт?
— На воздух!
“Освіжитись, освіжитись”, — з мукою думав і Микола, почуваючи, як щось важке-важке то набігало з живота на груди, то відходило, то знов набігало, вкриваючи лоба холодним потом, і знов одходило, кидаючи в огонь.
— Вот тут, на крильце, ему хорошо будет, — злегка опускаючи Миколу на східці ґанку, промовив Фомушка. — Дождик освежит.
Микола жаденно потягнув у себе свіже, вогке повітря, але зараз же почув, як голову здавило наче здоровенними обценьками й тіло все зімлявіло і вкрилося холодним потом. Сили падали.
— Что ви, коллега, спать хотите? — піддержав його один з “коллег”, бачачи, що Микола зовсім хилиться набік, безсило хилитаючи головою.
— П… по… га… но м… ме… ні, — ледве вимовив Микола, — тяжко.
— Спать? Да?.. Да он спать хочет?! — звернувся “коллега” до другого. — Бери, поведем, пусть заснет… И накачался же!.. Осторожно, осторожно… Что говорите? Спать? Да?.. Хорошо, хорошо, сейчас ляжете. Отворяй двери!
— Что он? — зустріли їх питаннями. — Не хочет си-деть?
— Спать хочет… Дайте дорогу, господа… Клади на кровать… Васька й на полу поспит… Ноги ему положи на кровать, неудобно же так.
— Может, раздеть его?
— Нет, й так заснет…
“Спати, спати, спати, — крутилося в Миколиній голові з невимовною мукою. — Спати, спати, щоб не чути цього гаму в голові, не почувати цього завмирання та холодного поту”.
— Это хохлик так? — увійшов хтось новий. — Ай, бедняга! А еще идеалист!
— Да, идеально клюкнул! — одповів якийсь поважний голос. — Ха-ха-ха!
“Нехай, нехай сміються… Все одно, все одно… Тільки щоб заснути, щоб не давило, не давило. Заснути, заснути”, — крутився Микола гарячою головою по подушці, зараз же нагріваючи одне місце й шукаючи другого, холоднішого. А піт лився наче з повітря, в грудях завмирало, то холодіючи, то неприємно палаючи; тіло лежало, як побите; сам він наче то валився в якесь чорне провалля, то піднімався на якісь надзвичайні високості.
— Україна моя бідна, ой-ой-ой-ой! — заголосив хтось над Миколою. — Напила-а-ся бідна-а… А ведь сначала ловко танцевал, каналия! Даже разбирало! Потом уж стал кренделя вязать… Разобрало украинца… Иш!
— Что он — спит? Может, слышит?
— К-кой черт! Куда ему там слишать!.. Эй, коллега!.. коллега!
“Нехай сміються, нехай говорять… заснути, заснути… Хоч на хвилину ж заснути!” — важко дихав Микола, притуляючи нечуственного лоба до холодної стіни.
— Дядько!.. Дядько-хохол!.. Йдем! А то еще разбудим себе на горе.
— Это, положим, верно!
— Удивительно, как он еще “по Фридрихштрассе” не прошелся…
Потроху всі вийшли, і в кімнаті стало тихо.
“Не можу… не можу… — мучився Микола. Його перекидало, голову давило, ноги поробились якісь важкі-важкі, мов на них гирі почеплено. — Хай усе пропада… Хай Галя сердиться… Хай!.. Тільки заснути, заснути!.. Стіна холодніша… голову вниз… Треба думати щось… Ні, нічого не думати. Голову вниз, вниз, вниз…”
А в залі так само гриміло піаніно, крутилися пари, й сміх гучно розбігався по покоях.
Заклавши голову в самий куток ліжка, розкидавши руки й ноги, на превелику силу Микола заснув…
А пари все крутились.
Прибігали “коллеги”, глузували, шарпали, виходили знов, а Микола спав, важким, міцним сном спав. Вже й пари перестали крутитись, затихло піаніно, вже загриміли тарілки в їдальні, а Микола все спав, тяжко, міцно спав. І снилось йому… Якась маленька хатинка, уся в шпалерах з написами: “Калинкинское, калинкинское”. В однім кутку — груба, а біля неї діжка з солоними огірками. Коло діжки сидить біла, рум’яна, товста “Сашенька-Машенька, душенька Наташенька” й їсть книжку, на якій золотими літерами написано: “Ученая книга сочинения Лєрмонтова”. Миколі чогось робиться страшно-страшно, аж мороз поза шкурою йде. А з-за груби виглядає Фомушка і кричить: “Необразованный, необразованный”. — “Молчать! Это подло”, — накидається на його Сашенька і, схопивши Миколу за голову, кусає йому носа. “Ты мой! мой!” — кричить вона йому, і Микола почуває, як ніс йому більшає, більшає й вже ось-ось сягне до плеча Галі, що якось зробилася з Сашеньки. “Це погано, — дума він, — піп вінчати не може”. — “Плевать, — каже Галя, — плевать! Глафира Кондратьевна имеет свой дом, она повенчает”. Глафіра Кондратьєвна скидає свій очіпок і натягає йому на голову. Микола почуває, як щось холодне котиться йому по грудях і розливається по всім тілі. “Це благодать”, — дума він. “Ур-р-ра!” — розкочується по церкві, й Микола бачить радісні лиця шаферів. А з-за колони виглядає Фомушка і кричить: “Я вас не боюсь, потому я необразованный”. — “Ур-р-ра!” — знов гукають дружки. Микола схоплює Галю й почина цілувать її руку, її саму. А губи та руки Галині холодні, як крига, і це ще більш подобається Миколі. “Ур-р-ра”, — не стихає гук. Микола прокинувся.
— Ур-р-ра! — загриміло в їдальні. Микола опам’ятався: в руках і під губами у його була холодна залізна штаба з ліжка.
— Ур-р-ра! Микола сів.
“Що таке? — подивився він на себе, навкруги і на ліжко. І згадав. — Господи! Який сором, який сором! — схопив він себе з одчаєм за голову. — Напився! Напився, як биндюжник, собака!.. Винесли… Сміялись… “Малорос, українець…” Глузування пшютів!.. А вона?.. Вона чиста, свята… Вона не плюне тепер у мою гидку, п’яну пику?”
Він скажено здушив голову й завмер. Щоки йому палали з сорому, в голові гуділо, а на серці була якась безсила, холодна безнадійність і почування чогось страшного.
“Тікати, тікати додому! — вмить схопився він і почав нервово застібати ґудзики, що, мабуть, порозстібали, як виносили. — Тікати, щоб ніхто й не бачив мене!..
Ні! — раптом зупинився він. — Побачать з їдальні й покличуть… Що ж робити? Що ж робити?”
Він з одчаєм подивився навкруги й безсило сів на ліжко. В їдальні чогось трохи стихло, потім декільки голосів вмить заговорило разом, і, нарешті, почувся бас Єремея Афанасьєвича:
— Так разбудить его, что ж там!
У Миколи страшенно завмерло серце.
Хтось тихо щось сказав, голос ніби жіночий.
— Вот пустяки! Разбудить, й баста!
“Мене!” — з жахом пролетіло в Миколиній голові. Він схопився, зашамотався, підбіг чогось до дверей, потім назад і вмить, щось наче згадавши, хутко підбіг до ліжка, ліг і одвернувся до стіни. Серце йому билось невимовне.
Незабаром у залі зачулись чиїсь швидкі ступні, потім у сінях і, нарешті, в Васиній кімнаті.
— Николай Степанович!.. Николай Степанович! — заговорив Фомушка, підбігаючи до ліжка, і раптово затряс його за рукав. — Вставайте!..
“Встану, краще встану! — тим часом думав Микола. — Все одно прибіжать помогачі, почнуть гойдати на руках… Встану!”
— Николай Степанович! Вставайте!..
— М-м-м… — замурчав Микола й підвів трохи голову. — Что такое?.. Я спать хочу…
— Вставайте, Николай Степанович, нельзя, вас все просят на ужин…
— Все? — здивувався Микола і повернувся до його. — Чего ради?
— Так… нужно… — зам’явся Фомушка, якось таємниче всміхаючись.
— Но для чего? — похмуро спитав Микола. — Еще смеяться?
— Что вн! — злякався Фомушка. — Да разве… Господи! Да никто про ато й помыслу не имел… Да разве я пошел бы звать вас на такое? Друга?!
— Да для чего я вам?.. Я красный, заспаними, пьяный.
— Вовсе нет! Напротив!
— Зх, что вы мне говорите!
— Зй! Фома Лукич! — почулося з їдальні. Микола перелякався. “Прийдуть, потягнуть… треба йти!”
— Ну, Николай Степанович, идемте, зовут! — благав Фомушка. — Все ожидают вас.
— Идемте, — рушив безнадійно Микола плечем і оглядів себе згори донизу. На грудях прилипло пір’ячко з подушки, — він зняв його, глянув на пом’яті поли сюртука, махнув рукою й вийшов з кімнати.
“Пропадать так пропадать! — понуро рішив він. — Але чого всі хотять бачити мене?” — вмить вискочило звідкись питання.
— Да в чем дело, скажите мне! — нетерпляче зашепотів він до Фомушки. Але той наче недочув і з тою ж таємничою усмішкою поспішив уперед.
“Щось непевне!” — подумав Микола й почув, як серце чогось приємно забилось, хоча зараз же за цим облилося цілим морем сорому й ніяковості.
Вони вступили до їдальні.
— А! Как чувствуете? — добродушно крикнув Сухобрієв, — Садитесь, за вами остановка!
— Сюда, сюда, Николай Степанович! — потягнув його за собою Фомушка. Микола нічого не бачив, крім ясного світла від ламп, сили тарілок, шклянок, якихсь голів, лиць і ради чогось з усіма подробицями вазу з яблуками і грушами посередині стола.
Кліпаючи на світ очима, почуваючи на свойому “йолопському, п’яному рилі” погляди всіх, він поспішав за Фомушкою, ще більше дивуючись словам Сухобріє-ва — “за вами остановка”.
— Вот здесь! — торжественно показав йому місце Фомушка і сам забіг і сів з другого боку.
“Галя!” — аж здригнувся Микола, тільки тепер побачивши свою сусідку, і знов почув, як серце дуже-дуже забилось.
“Господи! Невже?.. — несміло, але наче вогнем прорізала його мозок недокінчена думка. — Ні, ні, не може бути!..”
— Ну-с, теперь друг Фомы Лукича уж єсть… Господа! — почав був голосно “принципал”, але зараз же зупинився і звернувсь до Фомушки: — Ну, теперича можно? А то еще что вам…
— Нет, нет, теперь можно! — радісно відповів той і кинув якийсь загадковий погляд на Миколу.
“Але ж не може бути! — думав Микола, не сміючи й поглянути на Галю. — Вона й не дивиться на мене… Ні, ні!.. Але ж…”
— В таком разе, господа! — знов гукнув Сухобрієв. — Позвольте вам… То єсть спервоначалу надо вам сказать, что ато будет для вас большой, выходит, суприз… а потому уж не больно рты раззевайте! Д-да!
Микола нахилив голову й завмер. Галя якось нетерпляче повела плечима і стала м’яти серветку.
— После, значит, первого обіявления жениха й невесты… у нас… то єсть, будет сейчас й второе.
Всі справді здивувались.
Микола похолонув, але те приємне, що хвилювало в йому, ще дужчим вибухом прокотилося по грудях.
“Але це ж — свинство, це ж страшенне свинство! — літало у його в голові. — Який же я жених?.. Хоч би ж упередив… “Не будете сердиться, что бы я ни сделала?” — згадалось йому вмить. — Так он що! Голубко моя, радість моя!.. Значить, не сердиться на мене!.. Але ж такий сюрприз!.. А може, ні?”
Він боявся глянути не тільки на всіх, але й на Галю. Він тільки бачив скоса, як рука її, що м’яла серветку, злегка тремтіла.
— Да-да! — тим часом любував Сухобрієв на здивовані обличчя гостей, що мовчки, чекаючи, дивились на його. — Д-да! — почав він знов і кинув оком у той бік, де сиділи Галя, Микола й Фомушка. — Позвольте вам, честные господа, предложить… поздравить… з… другую парочку, каторая… з… в той же… в том же святом храме з… а… примет обручение…
Він ще зупинився. Микола побачив, що Галя стала вставати й навіть кинула серветку.
“Значить, вставать?” — ще не ймучи собі віри, насмілився він подивитись на Галю і навкруги. Всі дивилися в його бік здивовано й ласкаво, йому здавалось — усміхаючись і ніби бадьорячи його поглядами. Галя вже стояла й дивилася просто перед себе.
“Боїться за сюрприз! — ніжно й радісно подумав Микола і став потиху вставати й собі, силкуючися здержати щасливу усмішку, що проти волі розливалась по всім його лиці. — Треба серйозним бути. Галя ж серйозна! — доводив він собі. — В таких хвилинах торжественність повинна бути”.
Але щастя так і світилось, так і вибивалось наверх. … — А именно в каком храме, то ато в Кресто-Воздвиженском… — тягнув далі “принципал”. — Надеемся, что благородные гости посетят в следующее воскресение свадьбу моей дочери Лидии Сухобриевой й Анатолия Ламазиди й…
Він на мент зупинився, кинув оком у Миколин бік, — у Миколи серце зовсім завмерло, — і скінчив:
… — Анны Леванской й Фомы Лабазникова! З-поза Галі зараз же виглянуло біляве, облите щастям лице Фомушчине й нашвидку кинуло:
— Я вам говорил, что скоро! — і сховалось. “Що? — ледве не заревів Микола не своїм голосом. — Фома Лабазников?! Фомушка?!”
Він дико, розпачливо подивився на Сухобрієва, на старого Лабазникова, що весело сміявся свойому “су-призові”, на Галю, що, одвернувшись, стояла спиною до його, на валку людей, що щось кричала, кудись лізла з чарками в руках, і зразу якось похиливсь, зімлявів.
“Так що ж це, господи! Що ж це таке?.. Як же це?.. — думав він, не почуваючи нічого — ні гніву, ні злості, а тільки якесь болюче, тяжке нерозуміння. — Що ж це таке, боже мій?! Фома Лабазникові..”
— Ур-р-ра-а!! — вмить загриміло у його над вухом, і валка ще більше стала товпитись біля Галі та Фомушки, ще далі відпихаючи його до дверей.
“Але ж навіщо все то було?.. Сьогодня навіщо?.. Любить же… “Будешь мой!..” Що же це, господи?..”
В ушах у його шуміло, дзвеніло, в голові стукало, ноги трусились, а на губах застигла крива, повна болю й нерозуміння усмішка.
— Ур-р-ра! — грохотіло в їдальні.
Микола, одіпхнутий валкою, опинився в залі. Машинально ступаючи, дивлячися вперед себе якимись скляними очима, він вийшов у сіни, постояв трохи, спустивши безсило руки, як побиті, й автоматично став шукати свою одіж та одягатись.
— Ур-р-ра! — не затихало в їдальні.
Микола так само автоматично відчинив двері, вийшов на східці і спустився на вулицю. Було тихо, темно, і накрапав дощик.
“Навіщо ж, навіщо ж?! — якось одноманітно-понуро стукало у його в голові. — Була ж така люба… Цілувала… Кусала… А-а-а! — вмить наче все освітилось у його, і з цим світом разом так тяжко, так гірко-боляче здавилось серце, що Микола навіть зупинився, щоб передихнути. — “Сашенька-Машенька, душенька Наташенька! У меня свой капитал… Распутная…” Галя? Моя Галя?.. Моя чиста, свята?.. Господи, що ж це?! Навіщо ж усе це сьогодня?.. Як же це?..”
І весь минулий вечір, розмова з Галею, з Фомушкою стали якимись шматками, в якімось дикім неладі приходити йому на пам’ять. Він ніяк не міг схопити думок, зв’язати їх, з’ясувати собі все; вони пролітали вихором без жодної логіки, без зв’язку, але такі важкі, такі пекучі, що, здавалось, ніби за кожною думкою хтось проводив гарячим залізом по мозку й по серцю. Він не розумів усього, він тільки всією істотою почував, що зробилось щось таке неможливе, що все останнє не варте було уваги.
Він зупинився серед тротуару і став дивитися просто перед себе, нічого не бачачи й не чуючи. Проходили люди, опасливо обходили його, здивовано озираючись; проїжджали ізвощики, іноді закликаючи — “свєзті”, а він стояв нерухомо. Думки крутилися, били по черепу, стукали в виски й потроху починали упорядковуватись. І довго він стояв, розставивши ноги і схиливши голову, потім тихо пішов: він почав розуміти…
“Так… В “друга дома” готувала… “Будешь мой, несмотря ни на что. Я хочу, чтоб ты сделал подлость…” Он що!.. А я… Хе!.. Свята, непорочна… Господи! Хто ж думав?.. За що ж? Як же так можна?.. “Дядя” книжки давав, сміялась… з Фомушкою!.. Для чого ж, для чого ж?.. Ах, треба, треба було!.. “Средство!..” По-українськи говорила… А я… За що ж?.. Як же так?.. А я ж як?.. Як же я?.. У номерок?”
І від цієї думки у грудях так тяжко здушило, так сумно защеміло, що він вмить зупинився й пошукав очима, де б спертися на що-небудь або сісти. Скрізь було мокро й темно. Він поводив очима навкруги, постояв трохи й сів на тротуар, спустивши ноги на дорогу. І замер.
“Як же тепер?.. Що ж?.. Як же жити?.. Що ж далі? — підвів він раптом голову і з мукою подивився на ліхтар, — Як же жити?.. Жити як? Знов у номерок?.. Навіки вже?.. І таргани, і… Навіки?..”
А дощик сік собі дрібненько. Миготіли ліхтарі, жовтіючи десь далеко маленькими плямками; прохожих щось не було, і тиша стояла на вулиці; тільки від зігнутої, темної постаті на тротуарі розлягалося сухе, хрипле, повне відчаю й муки безнадійної ридання.
