Одного разу євражці захотілося джерельної води. А струмочок протікав далеко від нірки – поки туди дійшла, поки водички попила, прилетів здоровенний ворон Митихлюк, сів біля євражчиного житла, вхід до нього хвостом закрив. Повернулася Сікіхак – додому потрапити не може. Тоді вона підійшла до непроханого гостя та й каже:
– Посунься, я в нірку зайду.
– Не пущу, – грубим голосом відповідає Митихлюк,– віднині я тут господар.
Просила Сікіхак ворона, а той у відповідь тільки голосно каркає, дзьобом клацає, до нірки не пускає.
«Ну,– думає собі євражка,– не хочеш піти добром, я тебе хитрощами прожену».
– Гаразд, – звертається вона до ворона, – сиди тут, а щоб тобі не було скучно, я заграю і пісеньку заспіваю.
Збігала принесла стару лопатку нерпи, узяла сухеньке реберце, та й ну постукувати ним по лопатці, наче по бубну, ще й приспівує:
Кон-когглюн, кон-когглюн.
Повіки примруж, очки заплющ,
Праву ніжку одстав,
Трохи й ліву відсунь,
Наче від дужого ворога
Відступи на два кроки…
Кон-когглюн, кон-когглюн,
Ліву ніжку одстав.
Трохи й праву одсунь,
А щоб тобі не було біди,
Ти трохи набік одійди.
Митихлюк слухав пісеньку і, наче за командою, усе виконував, поки не відійшов далеко од входу в євражчино житло. А євражці цього тільки й треба: шасть! – і вскочила в нірку. Ворон ледве встиг схопити її за пухнастий хвостик. Той одірвався – так з хвостиком у дзьобі ворон і полетів. Пішла Сікіхак до ворона додому та й просить:
– Оддай мені хвостик, а я тобі – смачний викуп.
– А що саме? – поцікавився Митихлюк.
– Оленячі очі дістану.
Погодився ворон і віддав євражці хвостик. «Яка мені з нього користь?» – подумав.
Зраділа Сікіхак, прибігла до струмочка, назбирала там круглих камінців, принесла додому і заходилася «очі» майструвати. Ще раніше вона збиралася шити дощови- чок і припасла моржеві кишки. Отож євражка відрізала од кишок шматочок, обгорнула камінці – от і готові улюблені ласощі ворона.
Коли трохи стемніло, Сікіхак принесла воронові обіцяний викуп – гостинець, а сама сховалася неподалік у траві та й дивиться.
Митихлюк жадібно накинувся на ласощі, ударив дзьобом, а той і зламався. Озирнувся ворон довкола, знайшов міцну травинку, зірвав її, сів на камінь та й плаче:
Дзьобок ти мій, зубок ти мій,
Обв’яжу тебе травою,
Однесу тебе додому.
Поможи, трава-соломко,
Зростись, ранко-поломко!
Віднині кину я погану звичку – Євражку кривдить невеличку!
Тепер у тундрі усе гаразд: і Митихлюк здоровий, і Сікіхак з хвостиком.
