Давним – давно, коли світ був ще новим, інуїти жили в темряві в своєму домі, на півночі. Вони ніколи не чули про денне світло, і коли Ворон, який мандрував між північчю та півднем, вперше розповів їм про нього, вони йому не повірили.
І все ж багато молодих людей були захоплені історією світла, яке позолотило землі на півдні. Вони просили Ворона повторювати його розповіді знову і знову, поки вони не вивчили їх напам’ять.
– Уявіть, як далеко і як довго ми можемо полювати, – казали вони один одному.
– Так, і побачити білого ведмедя, перш ніж він нападе на нас, – погодилися інші.
Незабаром енуїти так бажали денне світло, що просили Ворона принести його їм. Ворон похитав головою.
– Я занадто старий, – сказав він їм. – Денне світло дуже далеко. Я вже не можу так далеко полетіти.
Але благання людей змусили його передумати, і нарешті він погодився на довгу подорож на південь.
Ворон пролетів багато миль через нескінченну темноту півночі. Він багато разів втомлювався і майже повертався назад. Але нарешті він побачив обрій світла на самому краю горизонту і знав, що денне світло близько.
Ворон напружив крила і полетів з останніх сил. Раптом денне світло посвітило на нього всією своєю славою і блиском. Нескінченні кольорові відтінки та безліч форм навколо нього змусили Ворона дивитись і дивитись. Він припав до дерева і відпочивав, виснажений довгою дорогою. Небо над ним було нескінченно синім, хмари пухнастими і білими. Ворон не міг надивитись на чудовий краєвид.
Врешті-решт Ворон поглянув вниз і зрозумів, що він біля села. Село лежало біля широкої річки. Поки він дивився, красива дівчина прийшла до річки біля дерева, на якому він сидів. Вона занурила велике відро у крижану воду річки, а потім повернулась, щоб йти назад до села. Ворон перетворився на крихітну цятку пилу і полетів до дівчини, коли вона проходила під його деревом. Він осів в її хутряній накидці і уважно спостерігав, як вона повертається до снігової хати свого батька, який був старостою села.
Всередині будиночка було тепло і затишно. Ворон озирнувся і помітив коробку, що світилася по краях.
– Денне світло, – подумав він.
На підлозі маленький хлопчик радісно грався. Цятка пилу, на яку перетворився Ворон, полетіла від дівчини і впала у вухо маленькому хлопчикові. Дитина одразу сіла і потерла вухо, яке свербіло від дивної цятки. Він почав плакати, і староста села, який був дідом хлопчика, прибіг до снігової хати, щоб подивитися, що сталось.
– Чому ти плачеш? – спитав староста, ставши на коліна біля дитини.
Ворон прошепотів на вухо маленькому хлопчику:
– Ти хочеш пограти з кулькою денного світла.
Маленький хлопчик потер вухо, а потім повторив слова Ворона.
– Хочу пограти з кулькою денного світла.
Начальник відправив дочку до сяючої коробки в кутку. Вона принесла її батькові, який вийняв сяючу кульку, зв’язав її струною і подарував маленькому хлопчикові. Перед тим, як взяти м’яч, він задумливо потер вухо. Він був сповнений світла і тіні, кольору та форми. Дитина радісно сміялася, смикаючи за струну і спостерігаючи, як м’яч відскакує.
Потім Ворон знову почухав внутрішню частину вуха, і маленький хлопчик ахнув і заплакав.
– Не плач, малятко, – сказав дідусь з тривогою. – Скажи мені, що не так.
Усередині вуха хлопчика Ворон прошепотів:
– Ти хочеш вийти на вулицю, щоб пограти.
Хлопчик потер вухо, а потім повторив слова Ворона своєму дідусю.
– Хочу вийти на вулицю, щоб пограти.
Відразу староста підняв маленьку дитину і виніс її назовні, за ними йшла схвильована мати.
Як тільки вони вийшли із снігового будиночка, Ворон вискочив з вуха дитини і знову перетворився на птаха. Він полетів до руки маленького хлопчика і схопив за струну. Потім він піднявся вгору і вгору в нескінченне блакитне небо, куля денного світла пропливала за ним.
Далеко на півночі інуїт побачив іскру світла, що наближалася до них крізь темряву. Воно ставало все яскравіше і яскравіше, поки вони не побачили, як Ворон махав крилами, коли летів до них. Люди затамовували подих, показували на ворона і крчали в захваті.
Ворон скинув кульку, і вона розбилася об землю, випускаючи денне світло, так що воно вибухнуло вгору і назовні, висвітлюючи кожне темне місце і виганяючи кожну тінь. Небо стало яскравим і синім. Темні гори стали кольоровими, надбали світло і форму. Сніг і лід блищали так яскраво, що інуїтам довелося прикривати очі.
Люди сміялися, плакали і вигукували від своєї вдачі. Але Ворон сказав їм, що денне світло не триватиме вічно. Він здобув у людей півдня лише одну кульку денного світла, і їй потрібно буде відпочивати шість місяців щороку, щоб відновити сили. За ці шість місяців темрява повернеться.
Люди сказали:
– Нам досить і півроку денного світла. До того, як ти приніс денне світло, ми все життя жили в темряві!
Потім вони знову і знову дякували Ворону.
Донині інуїти живуть півроку в темряві і півроку при денному світлі. І вони завжди шанують Ворона, бо саме він приніс їм світло.
