Йшли разом одного разу Вовк та Лисиця. Йшли, йшли й раптом бачать: попереду сад, ворота наглухо зачинені, а довкола густа огорожа з колючого чагарника. А там, за огорожею, безліч дерев і кущів з апетитними плодами. І так захотілося приятелям поласувати, що в них навіть слинки потекли. Що робити?
Вирішили піти вздовж огорожі – може знайдеться хоч якась дірка. І справді знайшли вони незабаром вузьку лазівку. Вовк насилу в неї протиснувся, а Лисиця прослизнула легенько. У саду стали вони рвати з гілок соковиті плоди, грона винограду. Вовк-ненажера їв, їв і їв, поки живіт у нього не роздуло. А лисиця їла зовсім мало – тут пару ягідок щипне, там надкусить. А коли настав час вибиратися назовні, повернулися до тієї самої лазівки, через яку залізли в сад.
Лисиця шмиг – і вже по той бік огорожі. А Вовку вдалося тільки голову та передні лапи просунути. Тут звідки не візьмись садівник. Побачив він сірий вовчий хвіст і давай бити по ньому палицею. Чи то від побоїв, чи то від страху, але додалося у Вовка сили і вдалося йому нарешті вирватися назовні.
Недарма кажуть: доля не допомагає тому, хто не передбачає наслідків своїх вчинків.
