Звівся Одівець-Кравець на рівні ноги. Проказав чарівне заклинання:
Крій-шиття
До пуття,
Максі-міні
На машині.
Гофре-плісе,
Зигзаг — і все!
Мить — і вже тримає Одівець-Кравець на плічках дві сукні: одна довга, друга коротка. Глянула дівчина, похитала головою, зітхнула:
— Не подобається!
— Чому? — не йме віри Одівець-Кравець. — Наймодніші ж фірмові сукні.
— Без любові, без радості зроблено, — сказала дівчина. — Прощай!
І зникла — мов не було.
А як сонечко зійшло, побачив Одівець-Кравець на тому місці вінок із волошок. Взяв він той вінок, сховав на грудях. І пішов до братів вибачатися.
— Ну, Літун-Плавець-Ходило, тепер на тебе вся надія, — сказали брати. — Як ти не зробиш — то все загуло.
Пішов на суничну галявину Літун-Плавець-Ходило.
Іде лісом, раптом назустріч йому якась темна постать у плащі.
— Стій, — каже, — хто такий? Куди йдеш?
— Чарівник я, — відповідає Літун-Плавець-Ходило. — Іду у своїй справі. А ти хто?
— І я чарівник. Чарівник-Мандрівник. По світу блукаю, щастя-долі шукаю. Часу не гаю, всім допомагаю. І тобі допомогти можу. Як треба.
“О! — зрадів Літун-Плавець-Ходило. — Сама доля всміхається мені. Як не скористатися з такої зустрічі!”
І розказав він Чарівникові-Мандрівникові, куди йде. І про Жарт-Птицю розказав, про невдачу своїх шістьох братів і про те, що тепер уся надія тільки на нього.
— Добре, що ти мене зустрів. Я тобі допоможу, — сказав Чарівник-Мандрівник. — У мене є мішок-самолов. Ми тим мішком Жарт-Птицю впіймаємо. І буде вона вашою. Ходімо! Спершу ти своє діло роби, а потім я підключуся.
Повів Літун-Плавець-Ходило Чарівника-Мандрівника на суничну галявину.
Сіли вони за кущем ожини, чекають.
Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим сяйвом. І вийшла дівчина-сміяниця. Красуня. Білолиця — як лілея. Сіла на галявині, вінок із білих лілей плете, всміхається. Ледь чутним від хвилювання голосом Літун-Плавець-Ходило зашепотів:
— Дівчино-сміянице! Страшенно потрібна мені Жарт-Птиця. Дозволь упіймати!
Обернулася дівчина:
— А ти хто такий? — питає. — Що можеш-умієш?
Розказав Літун-Плавець-Ходило про себе все.
— Ну що ж — показуй своє уміння.
Схопився Літун-Плавець-Ходило на рівні ноги. Промовив:
Вперше лясну у долоні —
Гей, з’явіться, горбоконі!
Вдруге — килим-самоліт,
Приготуйся у політ!
Втретє — встаньте, скороходи,
Найновісінької моди!
Учетверте — корабель,
Через тридев’ять земель
В мить одну перелети,
Прилети і стань сюди!
Вп’яте лясну — землерий,
Приповзи сюди мерщій!
Раз-два-три-чотири-п’ять!
Починаю викликать!
Ляснув Літун-Плавець-Ходило вперше у долоні — з’явилися два горбоконики: один сірий, другий вороний. Заіржали, копитами зацокали.
Вдруге ляснув у долоні — розстелився на землі килим-самоліт, квітчастий, пухнастий, з китицями.
Втретє ляснув — звалилися йому просто під ноги два здоровенницьких чоботи на товстелезній підошві — “платформі”.
Учетверте ляснув Літун-Плавець-Ходило — і опустився з неба летючий корабель з блакитними вітрилами.
Вп’яте ляснув — заворушилася земля на галявині, і вигулькнув чарівний землерий, що під землею ходить, як підводний човен під водою.
Задоволено потирає руки Літун-Плавець-Ходило, дивиться переможно на дівчину-сміяницю.
Вона плечима знизала, головою похитала, зітхнула глибоко:
— Ні! Не подобається мені!
— Чому? — розгублено питає Літун-Плавець-Ходило.
— Без любові, без радості зроблено, — сказала дівчина. — А без любові, без бажання, без зусиль і без старання — все не те, усе пусте!..
І не встигла вона “прощай” сказати, як тут вискочив із-за куща ожини Чарівник-Мандрівник з мішком-самоловом.
Шургиць у мішок Жарт-Птицю, шургиць у мішок дівчину-сміяницю. Аж тут ще шість дівчат-сміяниць на галявину вибігли виручати свою сестру. Він і їх у мішок — шургиць! Та на летючий корабель, та в небо — фіть! — і нема. І всі казкові засоби пересування вмить позникали.
Літун-Плавець-Ходило не встиг і рота роззявити.
Лишився на галявині тільки вінок з білих лілей.
Схопив Літун-Плавець-Ходило той вінок, сховав на грудях та бігом до братів!
— Ой-йой! Ой, таке трапилось! Ой, лишенько!.. — Ой! — та захлинаючись розказує, що сталося.
Слухають брати, тільки очима кліпають, нічого збагнути не можуть. Знову до Чарівника-Жартівника Нежурися на пораду подалися.
Зітхнув Нежурись:
— Біда трапилась. Ніякий то не Чарівник-Мандрівник був, а був то лютий Чарівник-Войовник Бомбула. Він давно за Жарт-Птицею полював, давно шукав суничну галявину, тільки не знав, де вона. Не треба було його туди вести. Та пізно вже про це говорити.
— Ой, я ж не знав! Я ж думав як краще! Ой, що ж тепер буде? — у відчаї вигукнув Літун-Плавець-Ходило.
— Доведеться вам, хлопці, іти визволяти Жарт-Птицю і сестриць-сміяииць.
— Та хоч на край світу! — закричав Літун-Плавець-Ходило. — Та куди завгодно! Зараз я килим-самоліт організую і…
— Не вийде в тебе нічого з килимом-самольотом, — тихо сказав Нежурись. — Пропали твої чари. Забрав їх Бомбула разом з летючим кораблем.
— А… а що ж робити? — розгубився Літун-Плавець-Ходило.
— Пішки йти. Своїми ногами.
— А куди? Ми ж не знаємо.
— От вам ліхтарик-блимарик. Він вам шлях вказуватиме. Куди його промінь буде блимати, туди й ідіть. Ну, прощайте, часу не гайте! Вирушайте!
Попрощалися брати з Чарівником-Жартівником, вклонилися низенько і вирушили в дорогу.
Ідуть, мовчать. І кожен руку до грудей, де вінок сховано, тулить, у кожного перед очима його дівчина-сміяниця стоїть. Кожному туга-печаль серце крає. Швидше б, швидше дійти до Бомбули, визволити дівчат з неволі!
Нетерпляче дивляться брати на ліхтарик-блимарик, прискорюють кроки. Про їжу і відпочинок думати забули.
Довго йшли вони полями і лісами, через гори перелазили, через ріки перепливали…
І от нарешті підійшли до міста-фортеці. Ткнувся промінь ліхтарика-блимарика у залізну міську браму, востаннє блимнув і погас.
Дивляться брати: на брамі величезними літерами написано “Бомбуляндія”, а трохи нижче — “Сміятися суворо заборонено!”
Біля брами двоє криворотих карликів стоять, а у смугастій будці сидить здоровенницький вартовий з похмурим носом і сердитими вусами.
Побачив братів, ні слова не кажучи, мовчки гачкуватим пальцем поманив до себе. Підійшли брати.
Вартовий, так само не кажучи ні слова — тиць! — їм по черзі під носи величезну пробірку з написом “Аналіз на сміх”. Засвербіло, закрутило у носах братам, та брати навіть не усміхнулися — розучилися ж вони сміятися.
— Можна! — буркнув вартовий криворотим карликам, і ті повільно розчинили скреготливу залізну браму.
Зрозуміли брати, що в Бомбуляндію пускають лише тих, хто не вміє сміятися. З радістю і сміхом воює Бомбула, тому й на Жарт-Птицю полював.
Пройшли брати крізь браму. І пішли безлюдними порожніми вулицями. Віконниці на вікнах зачинено, ніде — ні душі.
Вийшли брати на площу.
А на площі палац стоїть.
З усіх вікон гармати стирчать.
Підійшли брати до палацу, загрюкали у двері.
Прочинилися двері, вистромилася голова Чарівника-Войовника Бомбули — очі лупаті, ніс гачком, з рота кривий зуб стирчить.
— Хто такі? Чого треба! Битися чи миритися прийшли?
Перезирнулися брати, доторкнулися до вінків на грудях і дружно мовили:
— Прийшли з тобою воювати, полонених визволяти.
— О! Це інтересно! Заходьте!
Зайшли брати у палац. У величезному залі всі стіни зброєю завішані, а на канапі дві товсті жінки сидять — одна старша, погана, з бурулькою на носі, друга молодша, ще гірша, з двома бурульками на носі.
— Знайомтеся, — каже Бомбула. — Моя дружина Чарівниця-Войовниця Бомбулиця і моя дочка Чарівнеса-Войовнеса Бомбулеса… А це хлопці, що прийшли зі мною воювати, полонених визволяти.
— О! Дуже приємно! — сказала Бомбулиця з однією бурулькою на носі.
— Будь ласка, починайте! — сказала Бомбулеса з двома бурульками на носі.
Перезирнулися брати, та не встигли пальцем ворухнути, як чмихнув Бомбула своїм гачкуватим носом, — покотилися брати по підлозі і об стіну тільки — ляп!
— Мало каші їли, не набрались сили, — сказав Бомбула. — Зараз я з вас ізроблю жменьку попелу, зухвальці нещасні!.. Воювати вони зі мною здумали!
— Ой, тату! — скрикнула Бомбулеса. — Не роби з них поки що жменьку попелу. Подаруй їх мені, я з ними пограюся, бо мені нудно.
Ну, бери, доню. Попіл з них ізробити я завжди встигну.
Скочила Бомбулеса з канапи, підбігла до повержених братів, присіла біля них навпочіпки і питає:
— Ану кажіть, хто ви такі! Якщо ви мені сподобаєтесь і догодити зможете, хтозна, може, і я вам у пригоді стану!
Перезирнулися брати. А що, як удасться перехитрувати якось Бомбулесу.
— Чарівники ми, — сказали. І розказали їй кожен про себе.
— Ой, як цікаво! — сплеснула руками Бомбулеса. — Це ж просто чудово! Значить, так. Ти, Чаклун-Красотун, зробиш з мене красуню. Ти, Одівець-Кравець, подаруєш мені найгарнішу сукню на світі. Ти, Чарівник-Годівник, почастуєш мене тисячею порцій найсмачнішого і найрізнішого морозива. Ти, Чарівник-Садівник, виростиш мені трояндовий кущ з тисячею троянд різних сортів. Ти, Майстер-Видумляйстер, подаруєш мені всі гральні атракціони, які тільки є у світі. Ти, Літун-Плавець-Ходило, подаруєш мені чобітки, щоб уміли танцювати і вальси, і гопаки і всі танці на світі і, танцюючи, перестрибували через будинки і дерева. А ти, Чарівник-Будівник, збудуєш палац до самого неба, щоб було там усе, що мені треба, і щоб цілий день музика грала, мою душу звеселяла. Ну, починайте! Швиденько! Мені не терпиться! Ти, ти, Чаклун-Красотун, перший починай! Роби швиденько мене красунею. Ну!
Крекчучи, підвівся з підлоги Чаклун-Красотун, зітхнув, рукою змахнув, чарівне заклинання проказав:
Ану швидко, ану скоро
Стань красунею, потворо!
Дивиться, — Бомбулеса як була товста, препогана, з двома бурульками на носі, так і лишилася.
Знизав плечима Чаклун-Красотун, знов махнув рукою, знову чарівне заклинання проказав. І знову нічого не вийшло.
Втретє проказав чарівне заклинання Чаклун-Красотун, втретє змахнув рукою — те ж саме.
— Та ти що! — скипіла Бомбулеса. — Руками тільки перед носом махаєш, більше нічого. Ще й обзиваєшся!
— Вибачайте, — зітхнув Чаклун-Красотун. — Сам не знаю, чого це в мене нічого не виходить. Мабуть, тому, що я трамвований, тобто травмований вашим татом
— Ану ти! — тицьнула пальцем Бомбулеса на Чарівника-Годівника.
Підвівся, крекчучи, з підлоги Чарівник-Годівник, зітхнув, рукою змахнув, чарівне заклинання проказав:
Еники-беннки!
Хоч я люблю вареники
І не люблю морозиво,
Але
Хай з’явиться негайно
Пломбір і крем-брюле!
Дивиться — нічого нема.
Ніякого морозива.
Вдруге змахнув рукою Чарівник-Годівник, вдруге проказав заклинання — те ж саме.
Втретє змахнув рукою і проказав заклинання, — знову нічого не вийшло.
Розгнівалась Бомбулеса — аж бурульки на носі посиніли.
— Ви що! Глузуєте з мене?!.. Такі-сякі!..
— Еге! — загомоніли брати. — Вас би отак об стінку ляпнути! Не те, що чаклувати, дихати б не змогли.
— Та що ти з ними балакаєш! — гримнув Бомбула. — Та я їх зараз тільки — жух! — а потім тільки — дмух! — і попелу не залишиться.
— Ні! Ні! — закричала Бомбулеса. — І так ти мені все діло зіпсував. Була б уже красунею і все мала б, що забажала, якби не ти.
— Так! Так! — підхопила Бомбулиця. — Не чіпай їх! Хай відпочивають, сил для чарів набирають. А потім і мене красунею зроблять. Я теж хочу.
— Значить, так… — сказала Бомбулеса. — Даю вам час до ранку. Якщо уранці не зробите мені те, що я бажаю, — тут вам і кінець настане.
І враз підлога під братами розсунулася, і полетіли брати в підземелля.
Попадали на мокру солому.
Лежать, зубами цокають, тремтять.
Холодно, темно, сиро.
Спробував Чарівннк-Будівник чарівне заклинання проказати, щоб замість підземелля хоч більш-менш тепле приміщення з’явилося — нічого не вийшло. І в Одівця-Кравця, який хотів щось тепленьке з одягу начаклувати, — теж не вийшло. І решта братів абсолютно нічого не змогли зробити. Геть-чисто всі чари їхні пропали, як не було.
Засумували брати.
Лежать, тремтять, зітхають.
— Мабуть, кінець нам прийшов.
І не так себе їм жалко, як сестриць-сміяниць, яких вони визволити не в змозі, не в силі.
Кожен руку до грудей притуляє, де біля серця вінок схований, і ніжні сумні слова шепоче.
— Ех! — тихо зітхнув Чарівник-Будівник. — Не жаль було б і життя віддати, тільки б її побачити.
І раптом з темряви почувся голос, мов дзвіночок:
— Не треба життя віддавати. Я тут.
Засвітився враз ліхтарик-блимарик, і побачив Чарівник-Будівник у кутку підземелля дівчину з суничної галявини — високу, струнку, як тополя, ставну, чорноброву Веселицю Прекрасну. А поряд — всі шестеро її сестер.
— Так ви теж тут! — підхопилися брати, кинулися до них. Слова вимовити не можуть.
Нарешті Чарівник-Будівник отямився й каже:
— Ну, тепер мені й смерть не страшна. Усміхнулася Веселиця Прекрасна.
— Не про смерть, про життя думати треба. Треба думати, як самим звідси вибратися і Жарт-Птицю звільнити.
Зітхнули брати всі разом:
— Як же це зробити, коли в нас усі чари геть-чисто пропали. Безсилі ми.
І знову усміхнулася чорноброва дівчина, аж посвітлішало в підземеллі (недарма її звали Веселицею Прекрасною). Усміхнулася й каже:
— То, хлопці, нічого. Не сумуйте. На Бомбулу все одно ніякі чари не діють. Поряд з ним усі інші чари зникають. Недарма й ваші зникли. Тільки ні він, ні Бомбулиця, ні Бомбулеса не знають про це. І не знають вони, що пересилити їх може не чарівна, а звичайна сила — розум і праця, мужність і дружба. І якщо ми всі гуртом візьмемося, то подолаємо їх.
— Ми готові! — вигукнули брати. — Кажи, що робити.
Перш за все треба нам з цього підземелля вибратися. І не просто вибратися, а в сусіднє підземелля перейти, де Бомбула зберігає чарівний крам-ловсам, з якого мішки-самолови робляться. Без мішків-самоловів не подолати нам Бомбулу з його посімейством, криворотими карликами і вартою.
— А як же нам у сусіднє підземелля перейти? — питають брати.
— Хто у вас на вигадки мастак? — питає Веселиця Прекрасна. — У нас Олена-Вчена.
І на сестрицю-сміяницю показує, в якої очі, мов фіалки лісові. Це її Майстер-Видумляйстер на суничній галявині зустрів, її вінок з лісових фіалок біля серця носить.
Подивились майстри на Майстра-Видумляйстра.
— Він! — кажуть.
Почервонів Майстер-Видумляйстер, опустив очі. Крім заклинання “Тангенс-синус-керосинус…” нічогісінько в голові нема.
— Не можу… Не вмію… — ледь чутно прошепотів.
— У невмілого руки не болять, — усміхнулась Олена-Вчена. — Берись та вчись.
Одвела його вбік, щось шепотіти почала. Він тільки головою киває й підтакує.
Потім Олена-Вчена й каже:
— Придумали ми землерийний пристрій. З гребінців наших дівочих, з черевиків ваших парубоцьких: гребінцями пристрій землю риє, черевиками одкидає — тунель прокладає.
Віддали сестриці свої гребінці, поскидали брати свої черевики! Заходилися Олена-Вчена й Майстер-Видумляйстер ладнати пристрій. Голови один до одного посхиляли, вона показує, він киває, підтакує, захопилися — нічого круг себе не бачать.
Дивляться брати — а Майстєр-Видумляйстер усміхається несміливо, ледь-ледь, але усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.
Зробили Олена-Вчена і Майстер-Видумляйстер свій пристрій. Почали хід у сусіднє підземелля рити.
Гребінцями риють, черевиками землю одкидають — тунель прокладають.
Брати і сестриці їх підміняють. Дружно у сім змін працюють.
Довго рили хід. Нарешті прорили.
Вилізли в сусіднє підземелля. Дивляться — під стіною краму-ловсаму лежать сувої.
Веселиця Прекрасна й каже:
— Ну от! Тепер за мішки-самолови братися треба. А це не просто мішки, а такі, з яких навіть чарівник сам не вилізе. Їх і покроїти треба вміти, і пошити треба вміти. Хто з вас шити мастак? У нас Галя-Ткаля.
І на сестрицю-сміяницю показує, в якої очі сині-сині, як волошки польові. Це її Одівець-Кравець на суничній галявині зустрів, її вінок з польових волошок біля серця носить.
Глянули брати на Одівця-Кравця.
— Він! — кажуть.
Почервонів Одівець-Кравець, опустив очі.
— Нічого не вмію, — чесно признався.
— У невмілого руки не болять, — усміхнулася Галя-Ткаля. — Берись та вчись.
Вийняла з кишені ножиці, заходилася крам-ловсам кроїти. Одівець-Кравець підсобляє, головою киває — вчиться.
Покроїли, взялися шити. І хоч Одівець-Кравець раз у раз пальці коле, проте не зважає, голкою махає — аж чуб мокрий.
Дивляться брати — а Одівець-Кравець усміхається. Несміливо, ледь-ледь, але усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.
Довго шили вони (брати й сестриці їх підміняли, у сім змін працювали), пошили чотири здоровенницьких хитромудрих мішки-самолови.
Веселиця Прекрасна й каже:
— Ну а тепер треба з підземелля нагору підніматися.
Для цього Бомбулі служить ліфт-ескалатор. Оно він. Але треба розібратися, як ним користуватися. Хто у вас по засобах пересування мастак? У нас Надійка-Водійка.
І показує на дівчину-сміяницю, як лілея, білолицю. Це її Літун-Плавець-Ходило на суничній галявині зустрів, її вінок з білих лілей на грудях носить.
Глянули брати на Літуна-Плавця-Ходила.
— Він! — кажуть.
Почервонів Літун-Плавець-Ходило, опустив очі.
— Не вмію я нічого, — чесно признався.
— У невмілого руки не болять, — усміхнулася Надійка-Водійка. — Берись та вчись.
Заходилася Надійка-Водійка коло ліфта поратися — розбиратися, як ним користуватися. Літун-Плавець-Ходило тільки головою киває, підтакує. Незвичайний ліфт, хитромудрий, такого в світі ніде немає. Але розібралися Надійка-Водійка з Літуном-Плавцем-Ходилом. Зашурхотіли, розчинилися двері.
Дивляться брати, — а Літун-Плавець-Ходило усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.
— Заходьте у ліфт, поїхали, — сказали Надійка-Водійка і Літун-Плавець-Ходило.
Зайшли брати і сестриці-сміяниці в ліфт, поїхали нагору.
І піднялися прямісінько у палац, у той самий зал, де на стінах зброя висить.
Бачать — ранній ранок нагорі. Сонечко у вікна всміхається. Тремтить-дзеленчить на стінах зброя — так хропуть Бомбула і його посімейство.
А мішки-самолови вже самі з рук рвуться.
Гоп!
Гоп! Гоп!
Бомбула, Бомбулиця й Бомбулеса навіть прокинутися не встигли, як уже в мішках опинилися.
А в четвертий мішок-самолов кривороті карлики і посіпака-вартовий потрапили.
Вкинули брати всі чотири мішки у ліфт-ескалатор, натиснули кнопку — гур-гур! — поїхала уся Бомбуляндія під землю на віки вічні.
— Ну а тепер, — каже Веселиця Прекрасна, — треба Жарт-Птицю визволяти. Оно бачите, височенна неприступна круча під хмари звелася. І біля самісінького верху ледь помітна цяточка чорніє. То печера. У тій печері замурував Бомбула Жарт-Птицю, щоб ніколи вона людям не усміхалася.
— Як же туди дістатися? — в розпачі перезирнулися брати.
— Треба розібрати палац Бомбули і з того каміння побудувати сходи, — сказала Веселиця Прекрасна. — Іншого виходу нема. Важка й виснажлива це робота. Сили потрібні. А ми й рісочки в роті не мали. Виснажилися, охляли. Оно за палацом сад з різними химерними рослинами. Та які з них їстівні, а які отруйні — невідомо. Та й приготувати їх, мабуть, треба. Хто з вас у рослинах знавець і куховарити мастак? У нас Томка-Агрономка та Варка-куховарка.
І вказала спершу на сестрицю-сміяницю, в якої вуста ніжні, мов червоний мак, горять, а потім на сестрицю-сміяницю, в якої карі очі золотисто проміняться, а щоки рум’яні, наче мальви лісові. Були то дівчата, яких зустріли на суничній галявині Чарівник-Садівник та Чарівник-Годівник. І цим братам довелося червоніти й опускати очі. Бо й вони не вміли нічого. Та дівчата їх навчили. І вони також усміхнулися вперше після того, як чарівниками стали.
Томка-Агрономка і Чарівник-Садівник назбирали, накопали у саду різних їстівних рослин, фруктів-овочів. Варка-Куховарка і Чарівник-Годівник наготували смачного обіду. Хотіли вже їсти, аж тут Веселиця Прекрасна й каже:
Стривайте! Гляньте одне на одного — на кого ми схожі? Чи годиться у такому вигляді до столу сідати, пити-їсти починати?
Глянули брати-чарівники й сестриці-сміяниці одне на одного, усміхнулися. Ну й вигляд! Розпатлані, замурзані, землею перемазані.
— А хто у вас вміє чепурити, красу наводити? — питає Веселиця Прекрасна. — У нас Одарка-Перукарка.
І на сестрицю-сміяницю вказує, в якої золоте волосся — мов сонячний цвіт кульбаби. Це її Чаклун-Красотун на суничній галявині зустрів, її вінок з кульбабок золотих біля серця носить.
Довелося червоніти й Чаклуну-Красотуну.
Та Одарка-Перукарка швидко його навчила, і вдвох вони так усіх причепурили, що любо глянути було — не дівчата й хлопці, а лялечки.
Сіли вони до столу, гарненько пообідали.
— Ну а тепер — за роботу! — каже Веселиця Прекрасна. — Хто у вас будувати мастак?
Тут уже й найстаршому братові, Чарівникові-Будівникові довелося пекти раків. І чи не найбільше. Бо у сестриць будівницею була сама Веселиця Прекрасна.
І як же неприємно було найстаршому братові опускати перед нею очі й казати:
— Не вмію…
І чути у відповідь:
— У невмілого руки не болять. Берись та вчись.
Але нічого не поробиш. Коли щось не вмієш, завжди соромно.
Дружно взялися усі за роботу. По камінчику розібрали палац Бомбули. І почали з того каміння будувати сходи.
Ох і важка була то робота — будувати сходи аж до самісіньких хмар! Але диво дивне — чим довше вони будували, чим вище піднімалися, тим веселіше їм ставало, незважаючи на втому.
І сама рвалася з грудей пісня:
Сонце світить, Землю гріє. Хто працює — Той радіє. Квіти квітнуть, Пісня ллється. Хто працює — Той сміється.
Довго будували вони сходи. Та нарешті збудували.
Зайшли в печеру, розбили мур і випустили на волю чарівну Жарт-Птицю. Злетіла вона до сонця і — заспівала. І така радість братів охопила, що ні в казці сказати, ні пером описати!
Глянули брати з гори на світ — та який же він гарний! Сонячний і веселий. Дзвінкий, птахоспівний, красноквітий!
І подумали брати — та невже ж було таке, що їм жити не хотілося!.. Аж згадувать страшно!
І вигукнув Чарівник-Будівник:
— А давайте збудуємо тут місто-сад Радоград!
— Правильно! — сказала Веселиця-Прекрасна.
І всі інші брати і сестриці сказали:
— Абсолютно правильно!
І знову взялися вони за роботу.
Незабаром зросло чудове місто-сад Радоград.
А коли місто було побудоване, раптом задзвонив чарифон-автомат. Взяли брати трубку і почули далекі-далекі й рідні-рідні голоси:
— Здрастуйте, сини наші, синочки, синочки-голубочки! Ми все-все бачили по чаривізору і все-все знаємо. Дуже ми за вас раді, нарешті ви зрозуміли, що вам треба. Тепер ми спокійні. Щасти вам!
— Ой, стривайте! Не кладіть трубку! — загукали брати. — Стривайте! Готуйтесь, чекайте і нас зустрічайте! Зараз ми по вас прилетимо. Годі вам жити у самоті на горі Спокою. Ви тепер житимете з нами, у місті Радограді.
Сіли брати на літак і полетіли на гору Спокою. Забрали діда Мудрила і бабу Лагоду і привезли у Радоград. І відбулося бучне свято. Одразу новосілля і весілля. У грандіозному Палаці Щастя одночасно одружувалося сім пар:
Чарівник-Будівник і Веселиця Прекрасна, Чарівник-Садівник і Томка-Агрономка, Чарівник-Годівник і Варка-Куховарка, Чаклун-Красотун і Одарка-Перукарка, Одівець-Кравець і Галя-Ткаля, Майстер-Видумляйстер і Олена-Вчена, Літун-Плавець-Ходило і Надійка-Водійка. Правда, як вам відомо, називалися так брати тільки за звичкою — адже вони не були вже ніякими чарівниками, а були звичайними вмілими трудівниками.
А коли відгуляли молоді весілля, знову взялися до праці — зводити людям будинки, вирощувати сади, годувати людей смачною їжею, майструвати для них різні машини, що полегшують важку працю, одягати їх у найчудесніші вбрання, робити їх гарними і молодими і возити їх швидко й весело по усій-усій землі.
І були брати завжди радісні і щасливі. Бо їм завжди співала свої веселі пісні чарівна Жарт-Птиця. І я хочу, любі друзі, щоб ви добре запам’ятали:
Співає, сміється чарівна Жарт-Птиця
Тому, хто уміє і любить трудиться!
І хто цього не забуде —
Той завжди щасливий буде!..
