РОЗДІЛ IV. Пляж. Каруселя. Утопленик. Незнайомець з тринадцятої квартири
Ми біжимо сходами, що ведуть з “містечка розваг” униз до набережної. Хороші сходи. Але довгі. Хоч і вниз бігти, а все одно захекались.
— Чого бігти! Не встигнем, чи що! — кажу я, а сам думаю: “Треба сили для стрибка берегти. Хто його зна, як воно там буде. Все-таки перший раз!”
Збавили ми хуткість. Пішли.
Внизу чи то ворота, чи то альтанка — щось таке, і на ньому здоровеннецький кам’яний стовп з якоюсь балабухою на кінці.
— Зажди, — каже Ява. — Тут щось написано.
Ява любив читати різні історичні і меморіальні дошки. Підійшли ми. До стіни пригвинчена мармурова дощечка:
“Пам’ятник на відзнаку
Повернення Києву Магдебурзького права
Споруджено в 1802 р.
Архітектор А. і. Меленський”.
Ніколи б не подумав, що то пам’ятник. Я звик, що пам’ятник — це або на коні, або пішака, але обов’язково якийсь герой-полководець чи геній. А тут якесь Магдебурзьке право! Чудасія!
Напис на меморіальній дошці був не одинокий. Крім нього, було ще багато написів. Але вже од руки і значно пізнішого походження. Геть усе Магдебурзьке право було густо списане досить-таки одноманітними формулами:
“Коля + Ляля = любов”, “Вася + Оля = любов”, “Петя + Нюра = любов”, “Толя + Галя = любов” і т.д.
А якийсь один нагармузляв отакенними літерами свою формулу аж метрів за три над землею: “Жека + Льоха = любов”. Мабуть, йому довелося для цього принести з дому драбину. Бо аж ніяк не вірилось, щоб у нього було таке довге тіло. По-людському звали його, видно, Альоша, а її — Женя, писав він російською мовою і не знав, що по-українському льоха — це свиня. І вийшло, що він сам себе назвав свинею.
Те, що ніхто з них ніколи не мав п’ятірки з каліграфії, видно з першого погляду — такі кривулі вони понавиводили. І ще було ясно, що одне одного, може, вони й любили, але більше не любили нікого, бо так запаскудили пам’ятник, аж гидко було дивитись.
— І нащо їх тільки грамоти вчили! — з почуттям сказав Ява.
“Диви, який ти хороший! А чи не ти, дорогий Яво, писав крейдою на сараї поза школою різні революційні слова проти завпеда Сави Кононовича”, подумав я. Але не сказав нічого. Бо й сам я був грішний: писав на паркані колись нелітературні дурниці. Бач, як недобре. Більше не буду!
Сповнені благородних почуттів, ми подалися до пішохідного моста, що вів на Труханів острів. По мосту безперервним потоком ішли люди. Куди ж це вони?! Там же і так сісти ніде… Ой, не інакше, як задавлять когось там сьогодні. Не інакше, як будуть жертви!
Жертви… Що ближче ми підходимо до парашутної вишки, то дужче ворушиться у моїх грудях щось паршиве-паршиве — слизьке і холодне. Висока все-таки, зараза! Це тобі не верба, з якої ми в річку стрибаємо. Як не розкриється парашут, то тільки — ляп! — і кавкнеш…
Цікаво, чи буває так, що не розкривається парашут на парашутній вишці… Чи бувають тут нещасні випадки… і жертви…
Перейшли ми міст, звернули ліворуч, до вишки. Інтересно, про що зараз думає Ява? Щось дуже він бадьоро йде, аж надто бадьоро. Так серйозні люди не йдуть стрибати вперше з парашутом.
Придивляюсь я до парашутної вишки — не видно, щоб хтось стрибав. Може, уже сьогодні була якась жертва… А ми, два дурні, йдемо…
Розумні люди ондо у пінг-понг грають, у настільний теніс — зовсім безпечна гра, цілком гарантує життя. Стоїть двадцять столів, і білі пластмасові м’ячики стрибають над ними, як бульки під час дощу…
Аж от і парашутна вишка.
Ти диви — нема нікого. І парашута не видно. І шворку, на якій він має висіти, закинуто кудись нагору.
Неподалік од вишки сидів під деревом якийсь напівголий літній дядечко в парусинових штанях. Саме те, що він був не в трусах, а в штанях, змусило мене подумати, що це хтось із адміністрації.
Я підійшов і спитав:
— Скажіть, будь ласка, а вишка що — не працює?
Дядечко глянув на мене, хмикнув:
— Чого не працює? Працює. Тільки бачиш — нема парашута. Хтось украв, кажуть. А без парашута з неї стрибать опасно. А втім, спробуйте, хлопці. Я бачу, ви такі герої, що вам парашут зовсім не потрібен.
Ми зрозуміли, що дядечко жартує. Ну звичайно ж, не працює вишка, не працює… Ур-р…
— От шкода, — сказав я.
Поряд з вишкою була каруселя. Я спершу подумав — звичайна собі каруселя А тоді придивився — е ні, зовсім не звичайна. На високому залізному стовпі величезне коло, а до того кола на довгих ланцюгах крісельця причеплені. Крутиться коло, і крутяться крісельця на ланцюгах, убік одлітаючи, — як ото, коли консервну бляшанку на дротині над головою розкручувати.
Глянув на Яву:
— Давай?
— Давай.
Вишкребли ми останні копійки. Заплатили. Сіли Поїхали! Спершу поволеньки-поволеньки. Тоді все дужче, дужче…
— Ого-го-го-го-го-о… — радість із грудей вигогокується. Ну й ловка ж каруселя! Зовсім тобі як птиця летиш у повітрі — ніби й не держить тебе ніщо… — Гух-гух-гух!..
— Др-р-р-р… — це я ротом. Гуркіт мотора собі роблю. Ніби лечу я на літаку-винищувачі надзвуковому…
— Та-та-та-та-та-та… — з кулемета стріляю по Яві. Ява обертається і теж:
— Та-та-та-та-та-та…
— Іду на тарані — гукаю я, підлітаю до Яви — штурх його ззаду, і він одлітає од мене. А потім підлітає і — штурх! — мене, і я одлітаю… І-і-ех!.. От каруселя! Ну й каруселя! І ніяких тобі нещасних випадків! Ніяких жертв! Ланцюг такий, що вола вдержить.
Отак би літав, літав, літав… цілий день би літав…
Аж тут повільніше, повільніше…
Стоп! Приїхали! Злазьте!
Тю! Отак мало? Як хочете ще, — будь ласка, платіть гроші і карусельтесь собі скільки влізе.
Гро-о-оші! Де ж узять ті гроші, як вони отуто, у животі! І нащо ми стільки морозива вмаламурили! Не могли менше на дві-три порції! Якраз було б на каруселю! А так через те поганське морозиво доводиться відмовлятись от такої для мене потрібної, такої льотчицької розваги.
Дурний я, дурний! Ну, у Яви вухо, йому треба було! А я чого? Чого я! Було б на собі економити. Хай би Ява сам їв. Морозива я й у Васюківці можу скільки хочеш умелигати. А таку каруселю у Васюківці хтозна-коли ще побудують!
Я вже й виросту…
Ява бачить мій настрій. Зітхає співчутливо. Каже:
— Ходім хоч скупаємося.
— Та! — змахую я рукою — Що я, купатися у Київ приїхав? Я вдома отак-о накупатися можу… Та й де тут купатися? Серед людей, як у лісі, заблудишся. І до води не втрапиш. Та й води біля берега уже нема — самі люди…
Але то я так казав, щоб досаду свою на чомусь зігнати. Бути на київському пляжі і не викупатись міг тільки якийсь хворий, ненормальний. Тим паче в таку спекоту. Ми почали пробиватися до води.
Я не можу собі точно уявити, що таке мільйон людей. Але якщо вже уявляти, то уявляти, мабуть, треба київський пляж. По-моєму, там було не менше мільйона. Хто не вірить, хай піде й порахує.
То було схоже на якийсь велетенський базар. Тільки що всі голі і не торгують. Ніколи я не бачив стільки голих людей одразу. Ну, доводилось мені бачити одного, двох, трьох голих, ну, два-три десятки — у лазні. А тут мільйон голих. Аж не віриться, що таке буває на світі.
Древні люди, що ото пекло видумали, якісь були наївні, без усякої фантазії. Хіба то пекло? От київський пляж у жаркий вихідний день — оце пекло! Люди тут справді пеклися, смажилися, шкварилися на сонці. Половина з них лежала голічерева мовчки, без руху, заплющивши очі, мов мертві. Лише по тому, як колихалися їхні животи, можна було зрозуміти, що вони ще живі, ще дихають. Друга половина безперервно щось їла — жувала, ковтала, плямкала губами, пила молоко з трикутних паперових пакетів, пила пиво і лимонад із пляшок. Здавалося, ця половина прийшла на пляж спеціально, щоб попоїсти. І лише незначна частина хлюпалася, купалась у воді. Але цієї незначної частини було досить, щоб витіснити своїми тілами пів—Дніпра води. Ще одна незначна частина весь час кудись ішла. Ішла, переступаючи через тіла, наступаючи комусь на ноги, на руки, на голови і таке інше. Але й цієї незначної частини було досить, щоб скидатися на вокзальну товкучку і метушню. А он — гуп! гуп! гуп! — попід кущами волейбол, стоять кружка і м’яча гупають. І нема того, щоб гарненько грати, а все гилять так, щоб когось по голові вцілити. Різнокольорові м’ячі не стільки у повітрі літають, скільки по піску качаються, через людей перестрибуючи. Отакий-то пляжний волейбол.
А он “геркулеси” ходять, повагом, весь час м’язи напружуючи і груди вперед випинаючи. І в кожного на руці номерок на резинці — від гардероба, ніби всі “геркулеси” кимось пронумеровані.
— Здоров, Гарик!
— Привіт, Шурикі
— Чао, Марик!
Це “геркулеси” між собою вітаються, не зупиняючись і голови не повертаючи, щоб не втратити статечність фігури. І всі оці нумеровані індикуваті Марики, Гарики і Шурики відрізнялись од решти людей тим, що були розмальовані татуїровками. Татуїровки були у них де тільки хочеш — на руках, на грудях, на ногах і навіть на спині. І чого тільки не було “виколото”: і кораблі, і орли, і звірі, і жінки, і кинджали, і різні мудрі тексти, наприклад: “Смерть за измену” абощо. Це по-перше. А по-друге, у всіх у них щось висіло на шиї. Такий собі ланцюжок, а на ланцюжку або підківка, або бляха, або якась жіноча брошка, або ключ, або просто ланцюжок без нічого, або навіть… хрестик. І дивно було бачити хрестик на грудях, де був виколотий піратський корабель, кинджал та ще й оте “Смерть за измену”. Ясно, що той хрестик нічого спільного з богом не мав, що то було просто модно.
“Чого доброго, у них ще попівська ряса в моду може увійти, — подумав я — і ходитимуть тоді київські Гарики у попівських рясах по Хрещатику…”
А он дядько який дивний. Там, де в людей волосся (на голові, наприклад), — у нього — лисина, а там, де в людей голо (на спині, наприклад), — у нього густа руда шерсть — як у ведмедя. А він лежить, загоряє. От дивак! Хіба шерсть може загоріти? До тіла ж сонцю крізь ту вовну не пробитися.
А он дід який! Із води тільки-но вискочив і ну гімнастику робити присідає, на руках од землі оджимається, підстрибує — як хлопчик. Сам худий-худий, зверху лисина, а по боках і ззаду голови довге волосся аж до плечей. І усміхається на весь рот, підморгує комусь. Оце дід! Тю! Ви гляньте, що там робиться! Стара бабуся, сива й зморшкувата, у теніс. Чи, як його, у бадмінтон ракеткою вимахує Так вимахує, що аж в очах мигтить. Ого-го! Цікаво було б подивитися на нашу бабу Триндичку з такою ракеткою. Все село б збіглося. А тут ніхто й уваги не звертає.
Інтересні діди й баби в Києві. Якісь хлоп’якуваті. Наче старі діти. А молоді паруб’ята навпаки. Ондо йдуть двоє. Ну, років по двадцять, не більше. І обидва бородаті. Дива!
А он якась тьотя спить під деревом Загорнулася з головою у ковдру і хропе. Чого вона на пляж прийшла — незрозуміло. Дома ж під ковдрою краще виспатись можна.
А скільки дітей! Дітей скільки на пляжі! Тільки й чути:
— Сьомо, вийди з води! Сьомо, вийди з води!
— Галочко, не запливай! Пливи назад!
— Сашо, де твої черевики? Де твої черевики, я тебе питаю?
— Алику, зніми мокрі труси.
— Толю, оддай йому м’яч, Толю! Це ж не твій м’яч, це його м’яч.
— Яшо, за вредність ти сьогодні купатись більше не будеш. Не будеш… За вредність…
— Фаню, ти знов насипала піску в мої черевики! Ану висип зараз же!
— Мамочко, ну з’їж яєчко! — Це говорить товста тьотя у смугастому купальнику, що тримає в руці облуплене яйце. А “мамочка” — товстий мордатенький здоровань років дванадцяти — одвертає кирпу і кривиться — не хоче.
— Мамочко, ну з’їж, я тебе прошу! — благає тьотя. А он з води захоплено верещить худенький жевжикуватий дошкільник років шести:
— Мамо, вода! Мамо, Дніпро! Мамо, я купаюсь! Мамо, вода! — наче ніколи в житті води не бачив і не купався ніколи.
Ми підійшли до самої води і почали роздивлятися, де б його покласти речі, коли роздягнемось. Між іншим, дивлячись на Дніпро, що кишів людьми, я подумав. “От якби хтось тонув, а ми його врятували. Краще б, звичайно, якби якесь дитинча тонуло — легше рятувати…”
То була наша постійна, поки що нездійсненна мрія — когось врятувати і взагалі стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усі бачили… Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути, наприклад… Ми б його вмить — раз! — і будь здоров. І у “Вечірньому Києві” на другий день заголовок: “Юні герої з Васюківки”.
— З “Вечірнього Києва” якраз цікавилися вчора, — почув я раптом веселий голос. І здригнувся — ніби хтось підслухав мої думки. Поряд з нами розмовляли двоє дядечків. Один, невисокий, кругловидий, стояв по коліна у воді. Другий, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на піску біля самісінької води. Він був уже одягнений (мабуть, ішов додому), тільки босий, черевики тримав у руці.
— Все розпитували про роль царя, — вів далі кругловидий — Ні, кажу, нема про що говорити. Як буде готово, тоді й приходьте.
— Правильно, — підтримав “гачкуватий”. — Ніколи не можна розказувати зарані. Я терпіти не можу, коли ото діляться творчими планами, обіцяють, беруть зобов’язання, а потім… пшик! — і нічого нема. Отож ні пуху ні пера! Я побіжу, бо вже й так запізнююсь на радіо!.. Бувай! Привіт Галинці. Я заскочу днями… Будинок я пам’ятаю… А квартира, якщо не помиляюсь, тринадцята? Так?
— Так так! Тринадцята! Заходь обов’язково! Бувай! — весело усміхаючись, гукнув кругловидий, а коли “гачкуватий” одбіг, неголосно, але так, що ми почули, буркнув:
— К чорту!
Ми з Явою перезирнулись і усміхнулися. Ми знали, що коли кажуть “ні пуху ні пера”, треба посилати к чорту, але щоб це робив дорослий — уперше чули.
Кругловидий артист рвучко ступив кілька кроків, збираючись пірнути, і раптом спинився, звівши руки догори:
— Ух ти! Годинника забув зняти!
Обернувся, побачив нас:
— Хлопчики, будьте друзями, покладіть отам на сірі штани, щоб мені не вертатися. — І простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А артист одразу — шубовсть у воду і поплив кролем, спінюючи ногами воду, як моторний човен. Здорово плаває!.. Кілька секунд ми дивилися, як він пливе. І раптом десь ліворуч почувся зойк.
— Ой! Утонув! Утонув!.. Утопленика витягли!
— Де?
— Де? — аж підскочили ми. І кинулися туди, куди вже бігли люди.
А що? Коли б при вас кричали “утонув! утонув!”, ви б хіба стояли на місці? Ви б, забувши все на світі, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви тільки—но думали про те, щоб кого небудь урятувати! Може ж, ви там ще знадобитесь… Та й до того якщо врахувати, що ви ще ніколи в житті не бачили справжнього живого утопленика… Тобто не живого, звичайно… а взагалі… ну, одним словом, утопленика.
— Де? Де? Де? Де? — шмигляли ми серед людей, намагаючись побачити щось. Але люди стояли тісно, і ніякого утопленика не було видно.
Тоді ми кинулись навкарачки і — між ногами, між ногами — як собачата… Нарешті побачили. На піску голічерева лежав хтось великий і довгий, а верхи на ньому сидів худенький, гостроносенький, уже немолодий чоловік з кущиком сивуватого волосся на грудях і робив йому штучне дихання. Раз! Два! Разі Два! Раз! Два! Методом Сильвестрова.
— Давайте тепер я, — змінив гостроносого кремезний аж начорно засмалений рятувальник, який щойно підплив на своєму човні. Видно, він відчував себе дуже ніяково, що не він врятував утопленика, а звичайний собі чоловік, та ще й такий непоказний…
Ми придивилися до утопленика. Це, безперечно, був один з отих гариків—мариків, бо на шиї в нього висіла на ланцюжку підкова, а на руці було “виколото” серце, пробите стрілою, і під ним текст: “С юных лет счастья нет”…
Двічі мінялися гостроносий з рятувальником, а утопленик все ще був неживий. У натовпі гомоніли:
— Такий молодий!
— От горе!
— А як же це сталося?
— Кажуть, заплив за буйок і там його чи то корчі схопили, чи що!
— Ох, оцей Дніпро, скільки він життів забирає!
І раптом утопленик розплющив очі… У натовпі збуджено загули.
Утопленик підвів голову, обводячи людей каламутними очима, сперся на лікті. Гостроносий, що саме робив йому штучне дихання і сидів на ньому, втягнув носом повітря, поморщився і вигукнув:
— Та він же випивший!
Рятувальник теж нахилився до утопленика:
— Авжеж! Тхне, як з бочки!
— Ах ти ж чорт!
— Ну й сучий син!
— І полізло, п’яне, у воду, щоб йому!..
— В таку спеку пити — то смерть!
— Ото тобі й корчі.
— Такий молодий! — чулося звідусіль.
Гостроносий, все ще сидячи на воскреслому п’яному “утопленикові”, дивився—дивився на нього, а тоді звів руку та — ляп, ляп! — його по лиці долонею, аж задзвеніло.
— Правильно!
— Так його!
— Щоб знав, як пити! Як людей нервувать!
— Думали, що він нещасна жертва, а він!..
— Ще йому, ще!
— І ми можем додати!
Натовп настроєний був уже весело, напруження спало. Гостроносий більше ляпасів не давав, рвучко підвівся, переступив через “утопленика” і пішов геть. Натовп розступився перед ним, даючи дорогу.
— Нічого, ми його у витверезник одвезем, там з ним поговорять, бадьоро казав кремезний рятувальник, беручі “утопленика” під пахви і ведучи до човна.
— Ти хоч би спасибі сказав людині, що врятувала тебе!
— Хоч би прізвище дізнався.
— Думаєш, легко було йому такого бугая з води тягти! — гукали люди вслід “утопленику”. Але той тільки дурнувато витріщався — видно, ще не прийшов до тями.
Човен одплив. Люди почали розходитися.
— Ой! Треба ж годинник покласти! — зойкнув я, тільки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руці. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. А де ж сірі штани? Нема сірих штанів. Може, не тут, може, лівіше… І там нема… Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Мелькають перед нашими очима сотні облич і всі незнайомі. Здаеться не тут… Далі… Ой, ні! По-моєму, назад!.. Ні-ні, вперед!.. Ні, я тобі кажу, назад… А може, справді вперед? Бігаємо ми взад-вперед, не можемо знайти ні місця того, ні дядька-артиста, ні сірих його штанів. Та й як же його знайдеш, коли всюди і пісок однаковий, і люди однаково голі, ніяких тобі особливих прикмет!
Ой нащо ж нам був той фальшивий утопленик?! Що ж тепер буде?!
— Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плаває. А я по берегу побігаю.
Роздягнувся Ява, шубовсть у річку.
А я берегом бігаю. Далеко одбігагь не наважуюсь, щоб хоч Яву не загубити. Але бігаю весь час. І людям в обличчя заглядаю…
Через півгодини вилазить Ява з води. Хекає знесилено:
— Нема…
— Може, він… втопився? — розгублено кажу я.
— А штани? Штанів же нема… А поплив він без штанів, — переконує мене Ява. — Та й плаває він так, що море тобі перепливе і не втопиться.
— Що ж робить?
— А хіба я знаю?
Такий розпач мене охопив — хоч плач. Хороший симпатичний чоловік дав мені годинника. “Будь, сказав, другом, поклади, сказав, на мої штани, щоб мені не вилазити”
А я… друг називається! Забрав годинника і — фьюіть! — шукай вітра в полі…
— Яво, виходить же, що я вкрав годинника, — сказав я, скривившися.
Чесний Ява знизав плечима.
Ніколи в житті я не був собі такий противний, як зараз. Звичайно, ні я, ні Ява — не були ми безгрішні. Трусили ми інколи грушу-гниличку у сусідки баби Насті, у Книшихи. Так там же тих груш стільки, що вони все одно гнили у траві невизбирані. Та й баба Настя була така шкиринда, така уредна, що від неї вся вулиця наша стогнала. І трусили ми грушу не стільки заради отих паршивеньких гниличок, скільки на знак протесту проти нехорошого баби Настиного характеру.
А то ще я колись, як малим був, украв у своєї тітки пиріжок з маком. Каюся. Так то ж у рідної тітки і то ж пиріжок! А це в чужої людини і не пиріжок, а годинник — дорогу річ.
А ми ж збиралися затримувати злодіїв! Як же затримувати, коли я сам злодій!
Мені хотілося стати і, ридаючи, гукнути на весь пляж:
“Товариші міліціонери! Беріть мене за “шкірки” і ведіть мене у район. Я злодій! Я вкрав годинника у хорошої людини, яка повірила в мою чесність. Беріть мене, товариші міліціонери!”
Але я не став і не сказав. Бо не було, на моє щастя, поблизу жодного міліціонера. А може, й був — тільки голий. А хіба пізнаєш міліціонера, коли він голий. Та й взагалі голий міліціонер — це не міліціонер. Ніякого трепету перед голим міліціонером нема. От, скажімо, товариша Валігуру, міліціонера, що в нашому селі живе, наш сільський п’яниця Бурмило визнає тільки тоді, коли той при всій формі. А коли, бува, порається міліціонер у себе на городі без кашкета і без кітеля, а в самих лише галіфе, і в цей час покличуть його люди втихомирити Бурмила, і він прийде, в чім був, — то Бурмило на нього й дивитися не хоче, тільки тьхукає:
— Тьху! Хто такий! Не знаю тебе! Вхаді атсюдова! Пшов! Тьху!
А варт лише товаришеві Валігурі піти й надягти міліцейського кітеля, а головне, кашкета, як Бурмило враз стає смирним, як вівця, каже: “Звиняйте, гражданін начальник”, — і йде додому спати.
Ні, голий міліціонер — це не міліціонер…
— Знаєш що, — сказав Ява. — Так ми артиста не знайдем.
— То що — в міліцію? — перебив я його, відчуваючи холодок під серцем.
— Ага! — пхикнув Ява. — Нас там якраз чекають. Іди! Будь ласка! І передавай привіт підбитому міліціонеру.
— А що ж? — спитав я, мало не плачучи.
— Ми як сюди прийшли? Через міст. А назад люди як ідуть? Теж через міст. Іншої дороги нема. Так-от, сядем біля мосту і ждатимемо. Або ми його побачимо, або він нас. А з пляжу він ще не пішов. Точно! Куди він без годинника піде?
Ну що ж! Погодився я. Може, й правду каже Ява. Доцільніше, мабуть, біля мосту сидіти, ніж, висолопивши язика, бігати по пляжу. Пішли ми на міст. Посідали біля поруччя: Ява з правого боку, я — з лівого. Сидимо. Вже сонце на вечірній пруг завернуло. Потяглися люди з пляжу додому. Щільною стіною, майже впритул один до одного йдуть та йдуть… Аж очі болять дивитися. І голова наморочиться. Хіба помітиш когось у такій юрбі. Єдина надія, що нас помітять.
І такий у мене був нещасний вигляд, що якась жінка раптом схилилася до мене, проказала: “Бідна дитина”, — і несподівано ткнула мені у руку три копійки. Мене всього аж пересмикнуло — вона вирішила, що я старцюю. Отямився я — жінки вже й слід прохолов. Так і лишився я з трьома копійками… До чого я дійшов, лишенько!.. Добре, що хоч Ява не бачив, через людей нам одне одного не видно. Підвівся я негайно і, стоячи вже, дивився, а руки за спиною ховав, щоб, не дай боже, знову не пожертвували.
Темніти почало. Людей все меншає й меншає. А артиста нема
Кавчить у мене в животі від голоду. Ми ж, крім морозива, не їли нічого. Підійшов до мене Ява:
— Слухай! Ми з тобою два йолопи! Чого ми тут стоїмо? Він артист? То підем завтра по театрах і знайдемо його. Тим паче, ми знаємо, що він царя грає.
Тю! І як я сам до цього не додумався! Наче сонце в моїй душі зійшло! От Ява! От же молодець! Варить у нього казан все-таки! Метикований хлопець! Авжеж підемо завтра по театрах (в Києві якихось п’ять-шість театрів) і знайдемо нашого артиста, і віддамо йому годинник, і розкажемо все, як було (про утопленика і про все інше).
Як добре живеться на світі, коли знайдено вихід із безвихідного становища!
— А давай-но хоч роздивимось гарненько, що за годинник, — сказав Ява.
Стали ми під ліхтарем (уже й ліхтарі засвітили), давай роздивлятись.
Ловкенькии годинничок! Сам круглий, плаский, мов п’ятак, а циферблат чорний, і на ньому замість цифр — рисочки золоті. І стрілки теж золоті. І тих стрілок не дві, а цілих три. Третя довга і тонка, як волосина, по всьому циферблату швидко бігає — секунди одміряє. Гарний годинник. Ми такого ще й не бачили.
— Ану, — каже Ява, — наміряй.
— Не хочу.
— Чого там. Раз ти все одно вроді вкрав, то хоч наміряй, хоч поноси трохи. Завтра вже не доведеться.
— Не хочу я чужий годинник носити.
— Іч, який гордий — без хліба над водою… Ну раз ти такий гордий, то давай я поношу.
І він узяв у мене годинник, і начепив на руку, й одразу став ніби на п’ять років старший. Навіть обличчя в нього посоліднішало — строге й серйозне стало. Він ішов і гордо ніс руку з годинником, відставивши її вбік, пряму й нерухому, як палка, і скоса поглядав на неї. Інколи він згинав її в лікті і підносив до очей — дивився, котра година. А мене не помічав і не говорив ні слова, наче мене й на світі не було.
І стало мені прикро й досадно, що я сам не начепив годинника. Годинник же, можна сказати, “мій”, я всі муки душевні за ньою прийняв… А носить його Ява і ще й хизується, сатана…
Коли ми пройшли всю набережну і підійшли до моста імені Патона, я нарешті не втерпів і сказав:
— Досить! Давай сюди! Знімай! А то ще… зіпсуєш. А мені відповідать.
Зітхнувши, Ява неохоче зняв годинника і знову став на п’ять років молодший і несолідний, такий, як і був.
Я сховав годинника в кишеню і тільки тоді заспокоївся. Потім згадав:
— Я ж забув тобі сказати, на мосту мені якась тітка три копійки дала.
— О! — стрепенувся Ява — То чого ж ми пішки йдемо! Було б трамваєм їхать. А то я вже ледве ноги тягну.
— Так то ж милостиня, балда! Хто ж на милостиню у трамваях їздить!.. Тітка мені милостиню дала, розумієш, — думала, що я старча!
— Гага! Інтересно! — второпав нарешті Ява. — І що ж ти з ними робитимеш?
— От я ж і не знаю…
Справді, становище було дурне. Взять собі! Нізащо!.. Викинуть? Гроші тільки пани, капіталісти викидають. Думали ми з Явою, думали і нарешті вирішили — віддать справжньому старцеві, як тільки стрінемо… [Ці три копійки досі лежать у мене вдома, — все ніяк справжнього старця не зустріну. (Примітка Павлуші Завюроднього)]
— А з годинником це навіть цікаво вийшло! — з запалом сказав Ява, і в очах його з’явився хортячий блиск. — Просто здорово! Це ж все одно, як злодія ловити! Між іншим дуже важливо те, що ми знаємо, де він живе. У тринадцятій квартирі…
— Надзвичайно важливо! — пхекнув я. — Ти знаєш, скільки у Києві тринадцятих квартир? Щоб обійти їх усі — нам життя буде мало…
— І все одно — це дуже цікаво… — не здавався Ява — і схоже — як ловити злодія… Тільки тут навпаки… Навпаки, розумієш… Злодії ловлять потерпілого, щоб оддати йому те, що вкрали. Кіно! Скажи!
— Буде зараз нам кіно, побачиш, що нам зараз тітка скаже. Вона, мабуть, уже збожеволіла від хвилювання.
Тітка нам нічого не сказала. Вона мовчки лежала на канапі з компресом на голові. Нам сказав дядько… Він сказав:
— Якби ви, шмарогузи, були мої сини, я б зараз так вам по гепі надавав, що ви б у штани завтра не влізли. А оскільки я не маю права цього зробити, то я вам просто кажу — ще хоч раз щось таке — і я негайно купую вам квитки і того ж дня одправляю назад у Васюківку. Я через вас вдівцем залишаться не хочу. Тітка трохи не вмерла від хвилювання. Бачите, лежить ондо з мігренєм.
Ми стояли, похнюпивши голови, і щось белькотали про те, як ми були в кіно, а потім каталися на чортовому колесі, а потім… були в гостях у однієї знайомої дівчинки (Валька Малиновська, чесне слово, от і адреса точна… можете перевірити) і як нас там добре приймали і частували, і показували телевізор, і не хотіли відпускать, і… ми більше не будемо!
Потім ми випили чаю (“ми ж у гостях отак-о наїлись”) і голодні лягли спать.
…Ми лежимо і не можемо поснути.
На мене находить приступ запізнілого каяття. Совість точить мою душу, як шашіль дерево.
— От як паршиво виходить! — з гіркотою шепочу я. — Хочемо стати героями, а тільки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо… Тільки за один день скільки! Артиста обдурили, обікрали, міліцію з ніг збили, троячку протринькали, тітці брехали, дядькові брехали, навіть… милостиню взяли. Невже для того, щоб стати героєм, треба стільки брехати і стільки нечесних вчинків робить? Якщо так, тоді весь той наш героїзм — нічого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжні герої передусім чесні, благородні люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крісто, капітан Немо, Котигорошко, Покришкін… Ніколи вони не брехали. А ми — брехуни й жуліки…
Ява зітхає і погоджується зі мною:
— Авжеж. Щось ми розбрехалися і… взагалі… Давай більше не будем.
— Давай, звичайно, давай, — кажу я, — але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навіть кров’ю), що більш не брехатимем. І домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, — мовчи і все.
— Гаразд, — підхоплює Ява. — Тільки кров’ю ми вже клялися — то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тоді… тоді другий дає йому три шалабани прямо в лоб. Причому негайно і де б це не було: на вулиці, в школі, на уроці або навіть у президії на зборах. і не маєш права ухилятися чи там відбиватися ні в якому разі. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шість, за третю дванадцять і так далі. Це навіть цікаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба.
Ява обов’язково мусив придумати щось оригінальне. І зараз я підозрював, що не так йому цими шалабанами від брехні вилікуватися хотілось, як — щоб було цікаво. Та я не став сперечатися — аби результат був хороший.
На цьому ми й домовились.
І, відчуваючи себе вже майже на сто процентів чесними, ми спокійно поснули.
