РОЗДІЛ VІ. Будка. Вухо за вухо!
Вистава закінчилася, і ми вийшли з театру. Ява зовсім заспокоївся від шалабанів і тепер, по-півнячому витягнувши шию (от-от кукурікне!), зазирав через голови. То він виглядав Вальку з братиком Миколою.
— Може, підем? Нащо вона нам потрібна? Тільки стрекотатиме, як сорока, — сказав я похмуро. Настрій у мене був паршивий — годинник муляв мені серце. І, здавалось, не було вже ніякої надії на те, що він потрапить до свого хазяїна. Хоч виходь на вулицю і гукай. Та хіба догукаєшся! Хіба знайдеш людину (не знаючи ні прізвища її, ні адреси) у місті, де півтора мільйона жителів, ще й півмільйона приїжджих! Безвихідь! Хоч криком кричи, хоч плач!
Але Ява зовсім на іншій хвилі, зовсім не про те думає.
— Як це ми можемо піти! Ти що! — говорить він — Ми ж обіцяли почекати. Виходить, знову на брехню мене штовхаєш! Диви, так і шалабанів назаробляти можна.
“Ми обіцяли!” Як це в нього здорово виходить! Сам обіцяв, а каже “ми”. Який колективіст! Нащо мені така радість! Я й рота не розтуляв…
Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколою і підбігла до нас.
— А я вас у фойе виглядала, думала, ви там чекаєте. Ну, ходімо!
Ми йшли вулицею в парк до пам’ятника Ватутіну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Мені було нецікаво. Аж раптом я почув своє ім’я.
— Чого це Павлик якийсь кислий такий, сердитий? Він не хворий? Чи, може, в нього щось сталося?
“Сама ти хвора”, — роздратовано подумав я. Що їй від мене треба? І не люблю, коли мене Павликом називають! Павлик-равлик!..
Ява пронизливо подивився на мене, і в очах його було:
“Ну, друже, брехати я не можу. Вибачай”.
— Так, сталося, — зітхнув він. — Неприємність сталася…
І Ява раптом почав розповідати все, як було: і про весь учорашній день, і про годинник, і про те, як ми сьогодні ходили по театрах.
Спершу я хотів перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потім мені враз стало байдуже — хай розказує, що це вже може змінити.
Слухаючи Явину розповідь, Валька весь час ойкала і сплескувала руками:
— Ну ти диви!.. От же ж!. Оце-то да!
А коли Ява скінчив, схвильовано сказала:
— Ну, ви подумайте, як вийшло. Звичайно, треба обов’язково знайти того артиста… — і раптом очі в неї заблищали — А знаєте що! Здається, одна людина може вам допомогти. Там у нас живе старий артист Максим Валер’янович. Він уже на пенсії, не виступає, але він знає всіх-всіх артистів. Він ще до революції грав на сцені. Ви йому опишете вашого “царя”, і він напевне впізнає, хто це. Хочете, я вас познайомлю?
Ми перезирнулись. Ява глянув на мене переможно. Наче він знав, що існує на світі такий Максим Валер’янович. Та ще ж невідомо, чи зможе той допомогти. Але чому не спробувати. Не таке в мене становище, щоб відмовлятися.
— А він дома зараз? — спитав я, даючи цим зрозуміти, що я згоден.
— Та мабуть Він часто хворіє і взагалі здебільшого дома сидить. Ходім.
Знайомий нам двір на вулиці Січневого повстання зустрів нас веселою гучною музикою — якісь молодята, що товклися на балконі другого поверху, крутили магнітофон. Я подумав, що це добра прикмета — у кіно, наприклад, коли щасливо вирішується якесь діло, завжди грає весела музика.
Ми з Явою бадьоро закрокували під музику до флігеля, певні, що Максим Валер’янович живе в одному з Валькою будинку. Але Валька сказала: “Ні, не сюди”, — і звернула в темне підворіття. Ми з Явою почервоніли — це ж Валька могла здогадатися, що ми були вже тут! Добре, що в підворітті було темно і вона нічого не помітила.
З підворіття ми вийшли на задній двір, до старих скособочених сараїв. Сараїв було багато, одні двоповерхові, з дерев’яними сходами і вузьким містком уздовж другого поверху — як на пароплаві, інші — низькі, приземкуваті. Між сараями, у темних щілинах, зелено світилися котячі очі.
Ми проминули сараї і почали спускатися стежкою, що гадючилася між кущів дерези.
Ліворуч починалася лавра — тягнувся, то виринаючи, то знову ховаючись у зелені дерев, кущів та бур’янів різних, кам’яний фортечний мур з бійницями. Під муром у гущині таємнича темінь, звідти тхнуло вільгістю, холодом, пріллю…
— От де у сищиків-розбійників грати! — заздро шепнув мені Ява. Я кивнув. Да-а, у сищиків-розбійників тут… точно!
Попереду сліпучо засяяла на сонці золота баня якоїсь дзвіниці. А праворуч од бані… Знайоме діло! Щогли високовольтної лінії. Повз наше село оці велетенські залізні лелеки через усе поле крокують аж до крайнеба.
Ми спустилися до дзвіниці. Товста залізна брама була відчинена, і склеписте підворіття вело у внутрішній двір лаври.
Валька хотіла вже пройти повз браму, як раптом Ява сказав:
— Може, зайдем хоч на хвилинку — глянути?
— Ет! — досадливо поморщився я. Мені не терпілося якнайшвидше вирішувати вже щось із годинником. Але я глянув на Яву — очі його горіли майже таким самим зеленим вогнем, як у тих котів, що ховалися між сараями. І я зрозумів… Оцей фортечний мур, бійниці, оці старовинні камені, що ними вимощено двір… — все це, мабуть, уже населялося в його уяві таємничими незнайомцями, злодіями, шпигунами. І вже лунають у Явинім серці постріли, і “Руки вгору!”, і звуки погоні, і… все, що потрібно в пригодницьких фільмах.
Сперечатися з ним зараз — це тільки час гаяти.
— Ми лише подивимось і все, — благально-ніжно глянув він на мене.
— Будь ласка, будь ласка! Ви ж тут, мабуть, ніколи не були. Ходімте, заторохтіла Валька.
Довелося зайти.
— Тут лавра кінчається… — пояснювала Валька. — Це дзвіниця над дальніми печерами. А це храм Різдва Богородиці.
Але вона могла й не пояснювати. Бо це все можна було прочитати на спеціальних дошках. Що Ява і зробив за своєю улюбленою звичкою.
— Храм Різдва Богородиці, збудовано у 1696 році у стилі барокко… вголос прочитав він.
— Аварійне барокко, — сказав я. — Капремонту потребує…
Справді, поруч з пофарбованою золотавою дзвіницею церква Різдва Богородиці мала жалюгідний затрушений вигляд: бані облуплені, чорні, стіни потріскані, скло у вікнах повибиване. Навколо церкви стояло заржавіле скособочене риштування з водопровідних труб. Здавалося, що й риштування таке ж стародавнє, як і сам храм. Вхід у церкву замуровано цеглою.
Невеличкий дворик біля церкви був оточений фортечним муром з кількома квадратними загратованими віконечками та вузькими бійницями. Тут, у зеленому затишку між дерев, були старі могили — виднілися хрести, залізні огорожі, мармурові пам’ятники…
Ми обійшли церкву і, коли вже виходили, Ява прочитав на одному з пам’ятників:
“Герою Отечественной войны 1812 г. адъютанту Кутузова генералу от инфантерии П. С. Кайсарову от благодарного потомства 1951 г.”
І на другому:
“Герою Отечественной войны 1812 г. сподвижнику М. И. Кутузова генералу от инфантерии А. И. Красовскому от благодарного потомства 1951 г.”
— От бачиш, — сказав Ява. — Такі історичні генерали поховані, а ти не хотів іти.
— У нас тут багато історичних поховано, — сказала Валька. — В лаврі Кочубей, іскра, у Видубецькому монастирі — Ушинський, а у церкві Спаса на Берестові — Юрій Долгорукий, що Москву заснував.
Ява знову гордо глянув на мене, ніби все те не Валька казала, а він казав.
— Треба буде подивитися, — зітхнувши, сказав я. — Але зараз ходімте до того Валер’яновича.
— Ходімте, ходімте, — підхопила Валька.
Ми вийшли з брами і попід фортечним муром спустилися ще нижче.
Ну і в гарному ж місці збудували колись монахи лавру! Стоїть вона серед буйної зелені на стрімкій кручі над Дніпром, і важко звідси навіть оком осягнути виднокруг, синю безмежну далину.
В’юнкою стежкою ми спустилися на асфальтову доріжку, і та доріжка вивела нас на вузеньку і кривеньку вуличку, де у зелені садків стояло кілька старих, врослих у землю, набокуватих халуп-мазанок. І тільки по тому, що майже над кожною хатиною стирчала телевізійна антена, можна було визначити, що це житла сучасні, а не з часів Шевченка.
Біля однієї з таких халуп, чи не найветхішої, Валька спинилася. На маленькому, або, як тепер кажуть, малогабаритному подвір’ячку греблися, нервово сіпаючи головами, білі брудні кури і поважно, по-директорському походжав зозулястий із хвацько збитим набакир гребінцем півень. Ні грядок з городиною, ні смородинових чи малинових кущів, як у інших хазяїв на цій вулиці, тут не було. Тільки квіти: троянди, півонії, півники, рожі, флокси, — що тільки хочете.
І маленька хатинка, як іграшкова, стояла в цьому квітнику. Стіни хатинки були по сільському чистенько вибілені, а призьба пофарбована синькою, і по-сільському висіли на стіні під дахом пучечки якихось сушених трав.
Ми зайшли слідом за Валькою у двір і ступили на рипучий дощаний ганочок, що був майже врівень з землею — без східців. Валька постукала. Ніхто не відповів Валька знизала плечима, потім підійшла до вікна і, приклавши долоню козирком над очима, притулилася до шибки.
— Нема, ви знаєте, — ніяково сказала Валька — Мабуть, поїхав на Куренівку до племінника. Він, як добре себе почуває, іноді в неділю їздить туди. Але він скоро буде, не хвилюйтесь. Він завжди іде зранку, а по обіді повертається.
Мабуть, треба було засмутитися, що ми не застали, але все навколо було таке звичне, близьке, що я якось одразу довірив — чоловік, який живе тут, повинен обов’язково допомогти нам. І я ладен був чекати до вечора. Валька сказала:
— Ходімо до нас. Я вам свої книжки покажу. І фотографії. У мене аж два альбоми фотографій. Він скоро прийде, не хвилюйтесь.
Вона говорила таким голосом, наче була винна, що Максим Валер’янович добре себе почував і подався до племінника на Куренівку.
Ми йшли назад.
Дивне було враження від усього, що ми бачили.
Тільки-но була гомінка міська вулиця з тролейбусами, потім враз церкви, затишок, хрести, старі могили, “генерал од інфантерії Красовський”, потемнілий фортечний мур, потім — гоп! — виткнулися в небо щогли високовольтної лінії, потім несподівано — кривенька, сільська вулиця, халупка Максима Валер’яновича, кури киркають, рожа край вікна, соняшник А внизу — набережна, по якій трамваї, машини, автобуси, мотоцикли. Праворуч велетенський міст імені Патона. Ліворуч — метро просто з під землі через Дніпро по красеню-мосту рівною стрілою аж до обрію шугонуло.
І як воно все це, старе й нове, перемішалося — просто дивно!
Ми дійшли до сараїв. На одному з отих двоповерхових “кораблів”, на поруччі містка, що тягся вздовж другого поверху, сидів головатий широколиций хлопець у картатій сорочці і синіх брезентових штанях, які одразу привернули мою увагу.
Я таких штанів ще не бачив. На них було безліч блискучих металевих заклепок, наче не з матерії ті штани були, а з заліза, і не шиті, а клепані.
Побачивши того хлопця у “залізних” штанях, Валька закричала:
— Гей, Будко, ти знов учора дзвонив до нас! Слухай, якщо ти не перестанеш — побачиш, що то буде!
— Отвалі! — сказав Будка і чвиркнув слиною крізь зуби.
— От побачиш тоді, побачиш! — не вгавала Валька.
— Закрий свій гроб і не грими кістками! — презирливо скривився Будка.
— А що таке? — крижаним голосом спитав Ява. Я побачив, як він побурячів. Нам все було зрозуміло без Вальчиних пояснень, але ми все-таки почекали, поки вона сказала:
— Та от взяв собі моду — дзвонить. І тікає. Розважається!
Ява кинув на мене погляд-блискавку, від якого в мене запекло всередині:
— Павлушо, ходім!
Ми кинулися до дерев’яних східців, що вели на другий поверх сарая.
— Та, хлопці, куди ви! Не треба! Нащо він вам здався! Будете ще зв’язуватися з хуліганом! — загукала Валька (вона думала, що нас поривають лише лицарські благородні почуття). Але ми, не слухаючи її, швидко дріботіли східцями нагору, як моряки під час авралу. Тікати Будці було нікуди, та він і не збирався тікати. Він тільки зліз з поруччя і стояв, обтершись на нього спиною і склавши на грудях руки. Він був одного віку з нами, може, трошечки старший, але кремезніший і ширший у плечах за кожного з нас. Та ми з Явою у себе на вигоні звикли і не до таких супротивників.
— Дзвониш, значить! Тікаєш, значить! — шипів Ява, підступаючи до Будки.
Будка навіть пози не змінив, так і стояв із схрещеними на грудях руками.
Тільки процідив крізь зуби:
— Не тягни щупальці, бо копита простягнеш! Я займаюся самбо і знаю такі прийомчики, що ви в мене зараз позлітаєте вниз, як груші.
— П-побачимо! — прошипів Ява і несподівано вхопив Будку за вухо, та не двома пальцями, а всією жменею. Будка сіпнувся і хотів ударити Яву в живіт, але тут Ява однією вільною рукою, а я обома схопили його за руки. І водночас я наступив йому на одну ногу, а Ява на другу — щоб він не міг одбиватися ногами. Ми таке “самбо” змалечку знали. Будка викручувався, намагався вирватися, але ми держали його, як у лещатах. Ява м’яв йому вухо і примовляв:
— Скажи спасибі, що ми тебе по писку не б’ємо. Ми тобі просто… просто передаєм те, що тобі належить. Нас один чоловік просив передати.
Спершу Будка тільки процідив:
— Кінч-чай!
Потім він виривався мовчки, лише сопів. Потім на очах у нього з’явилися сльози, і він запросився:
— Пустіть! Ну! Пустіть! Ну!
— А будеш іще дзвонити? Будеш?
— Н-не буду… — ковтаючи сльози, промекав Будка.
Ми підвели його до східців і пустили. Я не стримався і піддав йому коліном.
і він загримів своїми клепаними “залізними” штаньми аж донизу.
Підхопився, одбіг, обернувся і, розмазуючи по своїй широкій мордяці сльози, крикнув:
— Ну, пождіть, пождіть, я ще вас підловлю!
Посварився кулаком і зник.
Валька і братик Микола зустрічали нас внизу як героїв—космонавтів. Наче ми не з сарая сходили, а з літака Ту–104 на Внуковському аеродромі. Не було тільки квітів і духового оркестру.
Братик Микола аж стрибав од захвату:
— От здорово! От здорово! У нас Будку всі хлопці бояться, а ви… от здорово! Всім розкажу…
Ми удавали, ніби це для нас дрібниця і нічого особливого.
— А чого він Будка? Таке якесь ім’я… — поцікавився я.
— То його по-вуличному так. Бачили, яка в нього пика? Справжня будка. А так його Толиком звать… Противний він… Нехороший… — Братик Микола сказав це з явною відразою. Мабуть, йому частенько перепадало від Будки.
Раптом Валька скрикнула:
— О, Максим Валер’янович іде!
З підворіття, спираючись на товсту палицю, повільно йшов високий чоловік.
