ЧАСТИНА ТРЕТЯ, яку розсказав уже Ява Рень
ТАЄМНИЦЯ ТРЬОХ НЕВІДОМИХ, або ПОВІСТЬ ПРО ТЕ, ЯК ПОСВАРИЛИСЯ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ З ПАВЛОМ ДЕНИСОВИЧЕМ І ЩО З ТОГО ВИЙШЛО
РОЗДІЛ І. Як це все почалось…
Чи знаете ви Павла Денисовича? О, ви не знаете Павла Денисовича! Чудова, надзвичайна людина Павло Денисович. Добрий, вихований, розумний. А який кмітливий! Це ж він вигадав штукакенцію для розстібування гудзиків. Після випробування її Степан Іванович Карафолька три дні не міг сісти.
Прекрасна людина Павло Денисович! Коли він іде по селу, всі собаки гавкають від захоплення, а кури, гуси та інше птаство запобігливо розлітається врізнобіч, даючи йому дорогу.
Чудова людина Павло Денисович! Його знають не тільки в навколишніх селах і в районному центрі, а навіть у Жмеринці, де він іноді буває у родичів. А яка рогатка в Павла Денисовича! Боже мій, яка рогатка! Миколай—чудотворець, святі угодники! Надзвичайна! Незрівнянна! Неповторна! Побий мене вража сила, коли ще в когось у світі є така рогатка! Шкірочка з материного шльопанця. Рогачик з преміцної горішини, а резинка з футбольної камери. Катапульта, а не рогатка. Павло Денисович влучає з неї горобчика за тридцять метрів. Ах ти, городи, чому в мене нема такої рогатки!
Гарна людина і Іван Васильович, — той самий, що заблудив у кукурудзі і вивісив дідові підіштаники на телевізійній антені.
Собаки також гавкають, а кури й гуси розлітаються врізнобіч, коли Іван Васильович іде по селу.
Гарна людина Іван Васильович, нічого не скажеш.
Павло Денисович дуже любить вареники з вишнями і може з’їсти їх цілу миску.
Іван же Васильович любить морозиво і якось вмаламурив за один раз вісім порцій.
У Павла Денисовича великі відстовбурчені вуха.
У Івана Васильовича зовсім навпаки, весь ніс і щоки у рудому ластовинні.
Павло Денисович говорить повагом, розтягуючи слова.
Іван Васильович стрекоче, як з кулемета, — думки ледве встигають за його словами, а інколи якась думка й не дожене, і летить слово з уст Івана Васильовича таким собі легким метеликом без жодного змісту.
Але обидва, і Павло Денисович, і Іван Васильович, люблять поговорити. Весь час вони, як у нас кажуть, теревенять усякі баналюки і подеколи, бува, наплетуть такого, що самі здивуються, замовкнуть і якусь мить дивляться один на одного, кліпаючи очима. Та не було ще випадку, щоб вони розгубились і не знайшли, як викрутитися.
Вчителька Галина Сидорівна не нахвалиться Павлом Денисовичем та Іваном Васильовичем. “Прекрасні люди, — каже вона, — незрівнянні, неповторні! Якщо я не доживу до нового навчального року, то тільки завдяки їм. Так вони мені життя вкорочують своєю поведінкою”.
А як дружили Павло Денисович з Іваном Васильовичем! Боже мій, господи, як дружили! Так можуть дружити тільки великі люди, класики. Один без одного — ні кроку. Один без одного — ні за холодну воду.
І от ці прекрасні люди посварися. Мало сказати посварилися — побили горшки. Та як! На дрібнюсінькі черепочки, що й не збереш, і не склеїш.
Це було настільки неймовірно, що, якби мені місяць перед тим сказали, що так буде: Павло Денисович і Іван Васильович проходитимуть вулицею, не помічаючи один одного, мов незнайомі, я просто розсміявся б. Бо це аж ніяк не вкладалося в моїй голові Але це так. Повірте мені на слово.
Тим більше, що Іван Васильович (або по—вуличному Ява) це я сам. А Павло Денисович — це мій друг, мій вірний і незмінний друзяка Павлуша, з яким — гай-гай! — скільки різного всякого пережив я за своїх тринадцять років. [Прекрасний письменник Гоголь, і повість його “Як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем” — блискуча повість, але далі писати “під Гоголя” я не можу, не вистачає пороху. Вибачайте, далі писатиму вже, як умію. (Примітка Яви Реня)]
Як же це сталося… Мабуть, доведеться все по порядку. Якось на великій перерві Павлуша мені раптом каже:
— А давай запишемося в гурток малювання.
— Нащо? — питаю я здивовано.
— Як — “нащо”? Малювати будемо. Цікаво ж.
— Може, — кажу, — й цікаво. Хто вміє. А нам чого?
— Ти ж збирався колись стати художником.
— Ну й що!
Дійсно, був момент, коли мені на хвилиночку забандюрилося бути художником. Давно, ще в першому класі. Коли на уроці малювання вчитель Анатолій Дмитрович похвалив мене при всіх за те, як я намалював курочку Рябу. Але то було випадково. Та курочка Ряба лишилася першим і останнім моїм шедевром у мистецтві пензля. Більше вчитель малювання мене ніколи не хвалив, і через кілька днів я вже мріяв бути директором кондитерської фабрики. До речі, саме тоді з’ясувалося, що я дальтонік, тобто не розрізняю зеленого і червоного кольорів, плутаю їх. Відтоді всі дуже люблять дивуватися з цього. Навіть моя мати. Покажуть щось і питають: “Скажи, якого це кольору?” І коли я невірно кажу, сплескують у долоні: “Ти диви!.. Ти справді не бачиш чи придурюєшся?”
Спершу це мене дратувало, та потім звик. Але яким же художником я міг бути, не розрізняючи кольорів! Це однаково, що німий співак. І Павлуша, наче нічого не знає, таке мені каже. От же ж, чесне слово!.. Я зміряв його поглядом і спитав глузливо:
— А ти що — відчув у собі талант?
— При чому тут талант?.. Але чого не спробувати… — Павлуша одвернувся й почервонів. — Кажуть, що в мене щось…виходить…
— Ах, кажуть!.. Ха-ха-ха! Я знаю, хто це каже. Вона. Ще б пак! Авжеж це вона.
Коли б ви бачили, що то за тюлька. Що він у ній знайшов — ніяк не збагну. Як її нема — хлопець як хлопець. А варто їй з’явитися — враз міняється просто на очах. Починає крутитися, на місці не всидить. Сміється неприродним дурникуватим сміхом, кричить, усіх перебиває, нікому слова не дає сказати. І говорити починає так, ніби в нього вареник у роті — здушеним горловим басом. Мабуть, йому вдається, що він дуже дорослий, мужній і принадний… Гидко дивитися! І через те, що з ним таке робиться, я її ще більше не терплю.
І, звичайно, це вона його накрутила з тим малюванням. Гребенючка! А хто ж! Бо вона ходить у художній гурток. Навіть староста гуртка. І вважає себе великим скульптором. Виліпила з пластиліну дві якихось фігурки і думає, ніби вже бога за бороду вхопила. А коли була виставка робіт гуртківців, глядачі просто сміялися і, дивлячись на Гребенюччиного козака на коні, глузливо питали: “А хто то на собаці їде? Га?” (Це, до речі, я питав, але так воно й було — викапаний собака, а не кінь).
Павлуша на уроці писав їй записочку і, мабуть, щось там таке підмалював, бо я сам чув, як вона йому сказала: “А ти знаєш, у тебе виходить. Ти відчуваєш форму і добре передаєш рух”. Ич, розумниця яка! Нахапалася від Анатолія Дмитровича слів і хизується. А Павлуша рота роззявив, вуха розвішав і вірить. А вона бачить, що він лопух і грається ним, як кицька мишею. І тягне його в той гурток, бо, мабуть, хоче, щоб він її портрети малював, як Анатолій Дмитрович.
Учитель малювання Анатолій Дмитрович був без пам’яті закоханий у нашу Галину Сидорівну. І весь час малював її портрети. Всі стіни у нього в хаті були завішані портретами Галини Сидорівни. Завдяки цим портретам усе село знало про нещасливе кохання Анатолія Дмитровича. От і Гребенючка хоче, щоб Павлуша…
Я збирався йому все це розтлумачити і вже почав: “Ти гадаєш, що в тебе є талант…” — як тут, мов з-під землі, вигулькнула раптом Гребенючка.
— Не слухай його, Павлушо! — закричала вона. — Він просто заздрить тобі. От у нього дійсно ніяких здібностей нема. Йому тільки різні фуліганські вибрики в голові. Він тільки й знає… А в тебе здібності… А він фуліган і на тебе погано впливає…
Тут я її перебив і сказав:
— От я тобі зараз дам по портрету, як будеш!..
А вона:
— Від тебе тільки цього й можна чекати. Фуліган!
— Мовчи! — сказав я, замахнувшись, щоб дати їй ляща, і тут Павлуша схопив мене за руку:
— Не чіпай!
— Що значить — не чіпай? Вона буде мені таке говорити, а я…
— Говори й ти їй. Вона ж тебе не б’є.
— Спробувала б вона мене вдарити, я б її… я б з неї шашлик ізробив! Хе! Щоб якась мавпа мене вдарила! Хе!
— Вона не мавпа, а людина! — басом сказав Павлуша.
— Ах, так! — скипів я. — То цілуйся з нею. Тьху! — Я вирвав свою руку, повернувся і пішов геть. І ще чув, як вона сказала:
— От і добре! Досить тобі під його дудку танцювати!
Що він на це відповів, я вже не чув.
