РОЗДІЛ Х. Я відвідую діда Салимона. Неймовірні дива
Дід Салимон сидів на призьбі і кришив у відро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, і вода з рушника текла по обличчю і повисала сяйнистими краплями на сивих вусах. Дід кривився й стогнав.
“Це ж він на весіллі перепив”, — догадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовлять не стане.
— Драстуйте, діду, — несміливо привітавсь я.
Він не відповів, тільки кивнув.
— Похмелитися б вам, — співчутливо сказав я.
Він, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав — дід Салимон ніколи не похмелявся, десь він вичитав, що похмеляються тільки алкоголіки, і відтоді завжди стійко перемучував похмілля.
Я тупцявся на місці, не наважуючись заговорити. Він запитально зиркнув на мене і нарешті розтулив рота.
— Тобі що? Меду?
— Та ні! Ні!
— А що?
— Та ви ж погано себе почуваєте…
— Нічого. Що тобі?
— Та хотів розказати дещо і попитать…
— Розказуй.
І я розказав дідові все і показав фотографію. Дід Салимон вислухав мене уважно, потім глянув прямо у вічі і сказав:
— Я знаю. Я теж усе бачив.
У мене на потилиці задерев’яніла шкіра.
— І ви… теж… бачили… привид?
— Бачив, — спокійно сказав дід Салимон і підвівся. — Ходімо!
“Значить, правда, — у відчаї подумав я. — Значить, привиди реально існують. Значить, після смерті людина, людський дух за фізичним законом Ломоносова — Лавуазье точно перетворюється на привид. І не уникнути мені тенетів попа Гоги. Доведеться-таки бути ченцем”.
Дід Салимон повів мене в садок. Біля вуликів зупинився.
— Тс-с! — приклав він палець до губів, потім показав на каплицю: Дивись.
У чорному отворі напівпрочинених дверей каплиці у глибині щось біліло Але не можна було розрізнити що.
І раптом звідти почувся сухий, якийсь дерев’яний стук.
“Кістки! — похолов я. — Мрець підводиться”.
Біле з темряви почало наближатися до дверей — вимальовувалося все чіткіше, чіткіше, чіткіше… І враз у отворі з’явився… лелека.
— Ясно? — усміхнувся дід Салимон.
Лелека! Лелека!
Так он воно що! І стук — це ж лелечий стук дзьобом. Так, виходить, не привид, а лелека. Звичайнісінький лелека. Тю! Так це ж здорово! Це ж прекрасно! Отже, ніяких привидів не існує. І не треба мені ставати ченцем, і піп Гога може тепер кукати. Можна йому показати носа. Ур-ра! Діду! Дайте я вас поці…
Але що це? Я приглядаюсь і бачу, що лелека… без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тільки тулуб, крила і ноги.
“Мабуть, він сховав її під крило, — вирішив я і подумав: — А чи може людина сховати голову під крило… тобто під руку?” І чомусь вирішив, що може, і подумав: “То, мабуть, привид без голови саме так і робиться”.
Я пильно придивляюся до лелеки і раптом помічаю, що — ні! — голови таки нема. Оно там, де мусить починатися шия, — рівне місце. Якби він сховав голову під крило, то хоч шию було б видно, а так…
— Діду, — вражено питаю я. — Діду, а де ж його голова?
— Що? Голова? — ніби не розуміючи, перепитує дід Салимон і раптом із стогоном хапається за свою голову: — Ой голова! Голова!
— Що з вами, діду? — лякаюсь я.
— Ой! Так болить, так болить, що не можу! Ні! Краще вже зовсім без голови! — каже дід і раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї і жбурляє в кущі. І голова його котиться по землі, важко підскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дід же Салимон — баштанник.
Я від жаху завмираю. А дід стоїть поряд зі мною — без голови, у білій сорочці — і розмахує руками. Певне, він щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови.
І тут я розумію, що дід Салимон — привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора уночі.
І ще раптом я помічаю, що вулики, біля яких ми стоїмо, — не вулики, а… гроби… П’ять притрушених землею трухлявих гробів.
І враз віко одного з гробів заскрипіло, піднімаючись, і звідти вистромилась… голова попа Гоги.
— Здоров, рибалко! — і піп Гога зареготав: — Го-га-га!.. Го-га-га!.. А ти вже думав… Ось-ось-о! — він показав мені рукою “носа”. Потім враз став серйозний, спохмурнів і мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. І посунувся у гробу, даючи мені місце.
І раптом я побачив, що в гробу, поряд з попом Гогою, вже лежить… Павлуша. Нерухомий, із заплющеними очима.
І невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже не живий, охопив мене.
Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлуші і — не можу.
Щось на мене навалюється, більшає, більшає, більшає…
Я задихаюся, задихаюся, задихаюся… і прокидаюсь.
