РОЗДІЛ XI. Я таки відвідую діда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!
Кілька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарешті отямлююсь. Я згадую всі вчорашні події, попа Гогу і своє тверде рішення з самого ранку бігти до діда Салимона.
Батька й матері, хоч і прийшли вони пізно після зборів, уже нема — в полі. Що то значить — передовики, активісти. Я їх майже не бачу.
Нашвидку поснідавши, я побіг до діда Салимона. Біг і хвилювався а що, як він ще не приїхав, весілля ж по кілька днів гуляють. І сам себе заспокоював, та ні, не залишать вони своє хазяйство надовго, на день ще так-сяк, сусідів можна попросити свиню, курей нагодувати, корову видоїти тощо, а більше ні. Та й Комишеваха недалеко, в сусідньому районі, сорок п’ять хвилин автобусом. Приїдуть.
Мені здавалось, що коли я зараз, негайно, не побалакаю з дідом Салимоном, то загину — піп Гога обплутає мене, і я навіки втрачу і маму-депутата, і всіх рідних, і школу, і Галину Сидорівну, і все-все світле й хороше в моєму житті.
Я ще здалеку побачив, що приїхали. З димаря літньої кухні у дворі курився синій димок.
Дід Салимон, жінка його баба Галя, племінник-москвич у білосніжній сорочці, його дружина, фарбована блондинка, і двоє дрібних діточок сиділи у садку за столом і снідали. Зараз підходити, звичайно, було незручно.
Я причаївся за тином, перечікуючи, поки вони поснідають.
Чекати довелося довгенько.
Вони не стільки снідали, скільки балакали — про жениха, який їм не дуже сподобався (особливо бабі Галі), бо весь час мовчав і майже нічого не їв (мабуть, дуже гонористий і не дуже здоровий); про якогось Павла Гику, який, навпаки, весь час кричав і не давав нікому слова сказать і якому його жінка весь час казала: “Сядь, сядь і помовч. Ти тут не найголовніший. Це не твоє весілля”; про закуску, яка була ніби й непогана, але пиріг недопечений, вінегрет кислий, риба пересолена, а яєчка несвіжі…
Я терпляче слухав ці балачки і думав, що я б погодився, мабуть, цілий рік їсти кислий вінегрет, пересолену рибу, несвіжі яєчка і недопечені пироги, аби виплутатися з цієї поганої історії, в яку я сам так по-дурному вскочив.
Нарешті вони поснідали. Гості пішли в хату, баба Галя — мити посуд, а дід Салимон лишився на подвір’ї один. Тепер можна.
— Драстуйте, дідусю! — чемненько привітавсь я, заходячи у двір. Можна до вас?
— О! Здоров, шелегейдику! — звів догори брови дід Салимон. — Заходь! Що тобі? Меду?
У мене враз затремтіли ноги. Це ж були майже ті слова, і що уві сні. І я відчув, що зараз я скажу теж так, як уві сні, і злякався цього. І не міг наважитися сказати. Тільки заперечно похитав головою.
— Значить, просто так, у гості? — усміхнувся дід Салимон. — Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?
Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що мені хотілося.
— Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! — підморгнув дід Салимон. То давай, ну!
— Та ні, я просто… просто спитати хотів… — нарешті зваживсь я.
— То питай — чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.
— Діду, ви позавчора уночі, перед тим, як на весілля їхати, нічого не помічали?
— Уночі? Позавчора? — дід здивовано опустив куточки губ. — Гм… Уночі… Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо… бо темнувато було… А що?
— Ну, не відчували нічого… такого?
— Відчував? Гм… А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог милує, блоха. А що?
— Та ні! У такому… у… душевному відношенні.
— А-а… у душевному? Відчував! Відчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв — скисне ж, думаю, на ранок. У сметані на тарілці залишив.
— От які ви, діду! Я не про те! Я про видіння. Видіння якесь не являлося вам уночі позавчора?
— Тю! Видіння! Та що я хворий який, чи що? Хай — бог милує!
— Та я теж вроді не хворий, а позавчора уночі у вашому садку біля Горбушиноі могили не тільки бачив, а й сфотографував… Ось гляньте! — і я простягнув дідові фотографію.
У цей час я повернув голову в бік Карафольчиного городу і здригнувся там стояла вся наша гопкомпанія: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Машєвйький, Коля Кагарлицький і (я навіть не повірив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, і пильно прислухалися до нашої з дідом розмови. Дід, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.
— Ану-ну! — дід з цікавістю підніс фотографію до очей. — Що ж то таке? Га?
— Та що ж! Не видно хіба… Я знаю… По-моєму, привид! Без голови!
— Ну-у? — роззявив рота дід.
З хати вийшов племінник діда Салимона.
— Що там таке? — спитав він без особливого зацікавлення, байдуже колупаючи в зубах
— Ану, Серьожо, іди-но глянь! — гукнув йому дід Салимон. — Ти чоловік грамотний, поможи розібратися. Хлопці онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночі.
— Привид? — племінник підійшов, взяв у діда фотографію. Подивився і похитав головою:
— Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смієтесь із забобонів, а самі привидів у себе в садку розводите. І це тоді, як люди по Місяцю гуляють. Підриваєте авторитет науки. Несолідно.
— Мда-а, — розгублено розвів руками дід Салимон — Конфузія вийшла. Опозорився на старості років. От біда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятності…
— Хіба я знаю… — знизав плечима племінник. — Треба щось придумати. Якось викручуватись.
— А що, як… — задумливо протягнув дід і раптом рішуче повернувся до племінника: — Ану знімай сорочку! — Почім гукнув дівчинці, яка стояла на порозі: — Оксанко, давай плечики.
— Правильно! — підхопив племінник і почав знімати свою білу нейлонову сорочку.
З хати вийшла дружина племінника з пластмасовими плечиками в руках.
— Що це ви… — почала вона.
Але племінник перебив її.
— Цить! Давай сюди! — і, змовницьки прибавивши долоню до рота, він таємничо проказав мені: — Пустимо чутку, що то була… сорочка! Га?
І тільки тут я збагнув, що вони сміються.
Йой! Та це ж справді була сорочка! Звичайнісінька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отій вишні в кінці саду. Випрали до весілля, щоб чистеньку вранці вдягнути. Вітер гойдав її, розмахував рукавами… А я… Ах ти ж.
Перший почав Антончик. Спочатку нерішуче, короткими чергами:
— Хи-хи… Хи-хи… Хи-хи… — Тоді, відчувши підтримку, гримнув розкотисте, на повні груди: — Га-га-га-га-га!
І хлопці, ті самі хлопці, що вчора тільки роти роззявляли і були, так би мовити, у нокауті, догори ратицями лежали, ті самі хлопці реготали зараз із мене, трохи по землі не качалися. І Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша сміявся, дивлячись на мене з гірким співчуттям, як дивляться на п’яного каліку. І дружина племінника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалістю.
Вони жаліли мене.
Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузія, як каже дід Салимон.
Та, люди добрі!
Та, їй же богу, я не переживаю!
Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на світ народився. До лампочки мені тепер піп Гога, баба Мокрина і вся їхня братія. Не боюся я їх анітрішечки, анікрапелюшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матеріалістичному ґрунті.
І я сміюсь, регочу разом з ними. Але сам відчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. І вони мені не вірять.
— Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли? — пересміявшися, нарешті спитав дід Салимон.
— Та! — махнув я рукою: не хотілося не те що згадувати — думати про це.
— Ну!
— Та! — не піддававсь я.
— От же ж проханий! То давай ти! — кивнув він Павлуші і, звертаючись до племінника та його дружини, сказав — То ж такі хлопці! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спеціалісти! Ну!
Павлуша знизав плечима.
— Ну що? І тебе просити треба? — скривився дід.
— А я тут ні при чому, — хмикнув Павлуша.
— Як? — здивувався дід Салимон. — Хіба ви не вдвох?
— Нє-а! — сказав Павлуша, почервонівши, потім повернувся і пішов геть.
— Отаке! Що сталося? Тю! — навіть розгубився дід Салимон.
— Та вони посварилися! Зовсім! Уже не дружать! — вихопився Антончик.
— Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такі друзяки. Незручня-ак! — протягнув дід Салимон.
Тут уже я почервонів, повернувся і теж пішов геть. Тільки у протилежний від Павлуші бік. Просто через кладовище, туди, у поле, де тільки вітер, далі від людей.
Ну, тепер усе! Кінець!
Якщо раніше, довівши Павлуші своїми подвигами, що він проміняв мене, героя, на якесь опудало у спідниці, я міг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже ні. Бо він при всіх, так би мовити, офіційно відмовився од мене.
Все!
Увірвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.
Все!
Нема в мене більше друга.
Все!
