РОЗДІЛ XII. Нудьга. Я відганяю спогади. Мій вірний друг — Вороний. Солдати. “Восьмьорка”
Минуло кілька днів.
Усього три слова, три невеликих словечка — “Минуло кілька днів…” Написав — і не видно їх. Ніби й не було нічого.
А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, ті кілька днів! І довго, і нудно, і сумно, й тужливо — наче в тюрмі, в одиночній камері.
Як на зло, погода знову зіпсувалася.
Дощ періщив з ранку до ночі. Не можна було носа виткнути з хати.
Сядеш біля вікна, вшнипишся у калюжі-хлюпалюжі надворі і тільки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринві вода. І так тобі кепсько, так тобі зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ — то суцільні сльози твої.
До чого дійшло — підручники торішні перечитувати став.
А тут ще й мати серце крає:
— Пішов би хоч до Павлуші — не нудився б так.
За тою своєю роботою, за тими громадськими обов’язками вона весь час забувала, що ми посварилися навіки.
А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.
Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалібної здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить… Краще б він уже тою скрипкою по голові мене луснув.
Уперше, мабуть, у житті збагнув я по справжньому, що то за безпросвітна штука — справжня самотність. Коли навіть думкою сягнути нема до кого.
І робити нічого не хочеться, і читати не хочеться, і гратися не хочеться — нічого не хочеться…
Павлуші добре — сидить собі, мабуть, і малює якусь собаку…
А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на голові стоїть — мені що! Мені до лампочки! Іуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!
А дощ періщить… А вода у ринві дзюренчить без упину… А калюжі—хлюпалюжі вже всю землю вкрили, і, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. І нема тому морю ні кінця ні краю — безмежне і безлюдне воно, мов за всесвітнього потопу. І здається, сонце вже ніколи не проклюнеться крізь густезні каламутно-сірі хмари.
А в голову непрохано лізуть спогади… Я їх жену, виштовхую, але вони все лізуть і лізуть…
Про робінзонівську епопею на безлюдному острові у плавнях, про мандри у кукурудзі, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кіностудію, про лаврські підземелля, про тореадорський бій з Контрибуцією, про ВХАТ з “Ревізором”, про атомну бомбу на транзисторах і т. д., і т. п.
І що б я не згадав, завжди — хай ти луснеш! — той Павлуша в голову лізе, завжди це з ним зв’язано, завжди там він обов’язково. Наче в мене і не було свого особистого життя. А тільки спільне з ним. Ніби сам я не ціла людина, а півлюдини. З одною ногою, одною рукою, півпуза і півголови. А друга нога, друга рука, другі півпуза і півголови — Павлушині. От же ж, їй-богу!
Я вже себе навіть по лобі кулаком бив, щоб вибити ті спогади, але марно. “Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на місці, без дії, нарешті вирішив я. — Треба рухатися, треба діяти, щось робити, і ті спогади самі вивітряться”.
Я скочив з підвіконня і почав рухатися — швидко ходити по хаті з кутка в куток, спершу просто так, а потім розмахуючи руками.
Дід Варава, який куняв на печі, розплющив одне око і спокійно запитав:
— Сверблячка напала? Чи вкусило щось?
— Зарядку роблю, — збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.
І все-таки ці кілька днів минули.
Якось, прокинувшись уранці, я побачив, що дощу вже нема і сяє сонечко.
Мені трохи полегшало. Я вивів надвір велосипеда, защепнув на правій нозі холошу дерев’яною прищіпкою для білизни (я завжди це роблю, щоб холоша між ланцюг і зубчики передачі не заскакувала), сів і поїхав.
Чисте сонце купалося у брудних калюжах і робило їх чистими.
Я з розгону врізався в калюжі, і вони розліталися врізнобіч сонячними бризками.
Виїхав за село і помчав польовою дорогою. Вітер свистів у вухах якоїсь веселої пісні без слів А потім зненацька з’явилися слова. То вже був не вітер. То назустріч мені ішли солдати. Ішли, дружно співаючи бадьорої похідної пісні:
Путь далёк у нас с тобою,
Веселей, солдат, иди,
Вьётся, вьётся знамя полковое,
Командиры впереди.
Солдаты,
В путь, в путь, в путь!
А для тебя, родная,
Есть почта полевая,
Прощай, труба зовет.
Солдаты, в поход!
І після цих серйозних слів вони раптом ушкварили на той самий мотив дитячого віршика, що ото вчать у дитсадках:
Наша Таня горько плачет,
Уронила в речку мячик.
Тише, Таня, Танечка, не плачь,
Эх, не утонет в речке мяч.
Солдаты,
В путь, в путь, в путь!
А для тебя, родная,
Есть почта полевая,
Прощай, труба зовет,
Солдаты, в поход!
Я з’їхав на узбіччя і став, пропускаючи їх. Вони всі були дуже молоді, ці солдати, більшість із них, мабуть, ще й не голилися, і той дитсадівський віршик був іще свіжий у їхній пам’яті. І вони так весело й дружно співали, що мені стало заздрісне. Добре, мабуть, бути солдатом і відчувати себе у такому гурті. Іти отак полем і співати.
Солдатів і взагалі військових ми бачили часто. Кілометрів за п’ять від нас, за Дідівщиною, у лісі були військові табори, а далі, в степу, артилерійський полігон.
І вже з рік, а то й більше в центрі села біля сільмагу на стовпі під репродуктором висіла дошка з об’явою:
ВНИМАНИЕ!
На полигоне постоянно днем и ночью производятся стрельбы. Красный флаг на вышках — на полигоне стрельба. Выпас скота, сбор грибов и ягод в районе полигона — только с разрешения начальника полигона.
І хоч гупало на тому полігоні далеко не щодня і не щоночі, випасати худобу і збирати гриби та ягоди ніхто туди не потикався, навіть з дозволу начальника. Тільки ми, хлоп’ята, кілька разів ходили туди шукати порох, гільзи та інші боєприпаси. Та й то більше “на слабо”, як хтось зачепить (“От слабо тобі!..”) і без особливих результатів.
Солдати через наше село їздили весь час, на всяких машинах, на мотоциклах, на бронетранспортерах, на гримотючих здоровеннецьких тягачах, для яких спеціально були одведені грунтові дороги поза селом.
А в суботу солдати приходили до нас у клуб на танці. І ми любили товктися біля них і слухати, як вони жартують. Особливо подобався нам невисокий, але весь якийсь ловкенький солдат із Рязані, на ім’я Митя Іванов, рудий і кирпатий.
Він невтомно кепкував зі свого друга, удвічі за нього вищого, вайлуватого здорованя Всеволода Підгайка.
Побачивши, наприклад, що повз них проходить якась гарна дівчина, Митя Іванов зненацька голосно вигукував:
— Солдат Підгайко, стру-унко! Рівняння на середину!
Підгайко червонів і махав рукою:
— Та ну тебе!
Тоді Митя Іванов починав йому вичитувати:
— Солдат є що? — суворо питав він і сам відповідав: — Солдат є військовослужбовець, який уміє — що? — відмінно володіти зброєю; який досконало знає матеріальну частину і який неухильно виконує — що? — накази свого командира. А Ти, Підгайко? Ти ледар, нехлюй і сачок. Ти думаєш тільки про їжу і про дівчат. Ганьба! До якого життя ти дійшов! Який приклад ти показуєш підростаючому поколінню? — широким жестом він вказував на нас, хлопчаків. — Ганьба! Мені соромно за вас, солдат Підгайко! Два наряди поза чергою! І три години стройової. Кру-гом! Від мене до наступного стовпа кроком руш! Пєсню!
Останні речення він вимовляв якимсь особливим голосом, видно, наслідував когось, старшину, чи що.
Солдати при цьому завжди реготали, мабуть, було схоже.
Взагалі вони були дуже хлоп’якуваті і подібні до нас, ті солдати. Передражнювали своїх командирів, як ми вчителів, розказували, що хтось із них ходив у “самоволку” (тобто без дозволу начальства — на зразок того, як ми прогулювали, “пасували” уроки).
І весь час жартували й сміялися.
А по-моєму, жарти в житті найголовніше. Життя, по-моєму, не може бути без жартів. Я от, наприклад, боюсь поважних дорослих людей, які не розуміють і не люблять жартів. По-моєму, це лихі, негарні люди. І навіть якщо вони й не зробили ще нічого лихого, то здатні зробити і колись-таки зроблять.
А веселі, дотепні люди — дуже, по-моєму, потрібні для життя, потрібніші за серйозних, поважних і суворих. Бо серйозні й поважні тільки наказують та покрикують. А якийсь жартун скаже дотепне слово, і одразу легше працювати людям, і робота спориться, коли серед людей веселий чоловік. А коли начальник веселий і вміє жартувати, то взагалі чудово. От у нас такий голова колгоспу Іван Іванович Шапка. А був колись головою Припихатий, поважний і суворий, увесь час тільки кричав і руками розмахував. І од того розмахування колгосп розвалився. А цей не кричить ніколи, тільки жартує, і колгосп — перший у районі.
І я певен, що і в бою отой Митя Іванов і той Підгайко швидше вчинять геройський подвиг, ніж хтось інший.
І то нічого, що Митя Іванов іде оно в строю останнім (бо найнижчий). Однак він не останній. Я певен, що оту “Таню” дошкільнячу він перший заспівав, а всі підхопили.
Проходячи повз мене, Митя Іванов підморгнув і всміхнувся. І так мені захотілося побігти слідом і, пристроївшись за ним, закрокувати і підхопити пісню. Але… якби ж то я був хоч у другому класі… А так…
Та однак зустріч із солдатами якось одразу підняла в мене настрій, і я помчав польовою дорогою з подвоєною швидкістю, і в душі моїй сама собою виспівувалася, вимулікувалась ота хвацька солдатська пісня: “В путь… в путь… в путь…”
Ех як я люблю отак-о мчати на велосипеді серед безкрайнього поля або степу, чи лісовою стежиною, чи понад річкою по мокрому піску попід самісінькою водою (то кравше, ніж асфальт!).
Молодчинка отой руський мужик Артамонов, що велосипед видумав! Що б це люди робили без велосипедів! У нас усе село на велосипедах їздить: і в поле, сапку до рами прив’язавши, і на базар, кошики до багажника й до керма приторочивши, і куди хочеш.
Взагалі велосипед зараз — це основний на селі транспорт. Так каже дід Салимон. У місті на велосипедах тільки діти й спортсмени їздять, а в селі усі. У місті ви старої жінки на велосипеді зроду не побачите. А в нас яка-небудь сімдесятилітня баба Палажка педалі накручує, аж гай шумить, і ніхто й не дивиться, ніби то не стара баба на велосипеді, а дівчина-спортсменка.
Я люблю своє вело, як колись, мабуть, козак-запорожець коня любив. Навіть уявляю, що це мій кінь бойовий. І я лагідно називаю його кінським іменем — Вороний. Бо в нього чорна рама.
І здається мені — ні в кого в світі нема такого баского коня, як у мене.
— І-го-го-о! — так голосисто заіржав він на все поле, що я аж захрип.
Хіба є для такого коня які-небудь перешкоди!
Гоп-ля! — з ходу перескочив він якийсь дрючок, що лежав на дорозі.
Гоп-ля! — перескочив вибоїну.
Го… Геп! Ляп! — перескочив я кермо велосипеда, пролетів кілька метрів у повітрі і з усього розмаху гепнувся пикою у рідке багно.
А щоб… Тьху!
Тьху!
То була не просто калюжа, як мені здалося. То був рівчак ущерть залитий водою.
Мій Вороний лежав на боці, якось трагічно, неприродно задравши вгору переднє колесо. Я підійшов до нього, і зойк розпачу й горя вирвався з моїх грудей. Переднє колесо було скручене у якусь страшну спіраль. “Восьмьорка”! Такої жахливої “восьмьорки” я ще ніколи не бачив.
А до села кілометрів зо два.
От халепа! І чого я такий нещасливий! Завжди так. Тільки мені трохи легше стане, тільки настрій покращає, тільки здасться, що життя усміхається мені знову, як доля одразу — лясь! — по пиці. І я в калюжі. Ех!..
Підвів я свого Вороного, обняв за кермо і пошкутильгав до села, тягнучи за собою. Як просто так ідеш, то рідко кого й зустрінеш. А як не хочеш нікого зустріти, то на кожному кроці:
— Ай-яй-яй!
— Що ж це ти іздєлав?!
— Ого-го!
— Оце “восьмьорка”?
— А-яй-яй!
А вже біля самої хати на Павлушу наткнувся. Він саме виходив з своєї хвіртки.
Побачивши мене, Павлуша не зміг втриматися від здивованої усмішки. Я спересердя тільки плюнув у його бік і тут же, як на зло, спіткнувся. Павлуша засміявся.
— Дурень! — крикнув я, нервово сіпаючи велосипеда, що застряв у хвіртці.
Він не відповів. Одвернувсь і пішов собі вулицею.
Дід глянув на понівечене колесо і спокійно спитав:
— Що — трактора на таран брав, га?
Я тільки зубами скригнув. З дідом сваритись я не міг. Хто ж мені тоді Вороного вилікує? Дід мій умів усе на світі. Що б я не зламав, не скрутив, не зіпсував, я завжди ішов до діда. І він мене виручав. Хоча завжди говорив при цьому різні погані слова. Але я до них звик.
От і зараз я зітхнув і мовчки з надією глянув на діда. Дід у свою чергу зітхнув і сказав:
— Принеси плоскогубці, обценьки й молоток.
Я не примусив його повторювати. Блискавично метнувся в сарай по інструмент. І дід одразу взявся до діла.
— Варвар! — дід любив перекручувати слова. — Тільки й знаєш золоті верби вирощувати… Вредитель! Колорадський жук! Не на велосипеді тобі, а на корові їздити. Багамот! Отак колесо іскрутить! Та це ж треба уміти! Десять злодіїв будуть спеціально крутить і так не скрутять. Коли б тебе так поперекручувало, щоб знав, як їздити. Уголовник!
Я мовчки слухав і тільки раз у раз зітхав, показуючи своє каяття. Дід любив, щоб я каявся. Коли я каявся, він робив для мене все на світі.
Провозився дід аж до пізнього вечора. Але колесо стало, як новеньке, ніби тільки що з магазину.
У діда мого були золоті руки. Якби мені такі руки. Мої тільки шкоду робити вміють. Ех!
