РОЗДІЛ XІІІ. Недарма цей розділ тринадцятий, бо трапляється в ньому річ надзвичайна, незбагненна і загадкова. Таємниця трьох невідомих
Наступного дня я вже виїхав на своєму Вороному, як нічого й не було. Правда, тепер я їхав обережненько, об’їжджаючи кожну ямку, кожний камінчик, кожну калюжку.
Дід стояв біля воріт, ніби просто так собі, але я помітив, що він скоса позирає на моє переднє колесо, йому було цікаво, як воно крутиться. І він, видно, був задоволений своєю роботою.
Я проїхав до кінця нашої вулиці і повернув на центральну, Шевченківську, що вела через усе село в поле. Вже минав останні хати, як почув позаду дидиркання мотоцикла. Я звернув з колії, щоб дати йому дорогу, і обернувся. Мене наздоганяв якийсь військовий у шоломі і великих мотоциклетних окулярах-крагах, які закривали пів-обличчя.
Порівнявшись зі мною, військовий раптом загальмував.
— Рень? — коротко спитав він і, коли я кивнув у відповідь, простягнув мені якийсь конверт. І одразу дав газ і рвонув уперед.
Я так розгубився, що упустив конверта на землю. І поки піднімав, від мотоцикліста тільки курява на дорозі лишилася. Я встиг лише помітити, що то був офіцер: чи то старший лейтенант, чи то капітан (чи три, чи чотири зірочки на погонах). А обличчя — щоб мене розстрілювали — не впізнав би. Тільки й запам’яталося, як білозубо сяйнуло оте коротке “Рень?” на засмаглому, припорошеному обличчі… і окуляри на пів-обличчя, і зелений шолом…
Я глянув на конверт:
“Яві Реню. (Цілком, таємно)”
Занімілими пальцями розірвав конверт і витяг листа:
“Сьогодні, рівно о дев’ятнадцятій нуль-нуль приходь до розбитого доту у Вовчий ліс. У розколині над амбразурою знайдеш інструкцію, що ти мусиш робити.
Цього листа треба негайно знищити. Справа надзвичайно важлива і секретна. Нікому ні слова. Щоб тобі було легше зберігати таємницю, ми поки що не називаємо себе.
Отже, рівно о дев’ятнадцятій нуль-нуль.
Г. П. Г.”
У мене враз змокріли долоні. Я звів голову й озирнувся навколо. На вулиці не було ні кого. Тільки біля крайньої хати у дворі баба годувала курей, примовляючи: “тютіньки, тю-тю-тю, тютіньки, тю-тю-тю”. Але вона в мій бік навіть не дивилася. Здається, ніхто нічого не бачив.
Я сів на велосипед і погнав у поле. Листа я міцно тримав у руці, притискаючи до ручки керма.
У голові моїй було метушливе безладдя.
Що це? Жарт? Хтось із хлопців? Або всі разом? Вирішили покепкувати з мене? Помститися, що я їх задурив із тим привидом? Але ж вони бачили, що я сам пошився у дурні. Чого ж мститися?
І чи став би офіцер на мотоциклі встрявати у різні хлоп’ячі витівки, передавати листа? Ні. Навряд. Та й почерк у листі не хлоп’ячий, не учнівський. Учнівський почерк, навіть найкаліграфічніший, одразу можна пізнати. А це був зовсім дорослий почерк — дуже чіткий, розбірливий, з нахилом уліво і кожна буквочка окремо.
Ні! Це не хлопці! А хто ж?..
І що означають ці букви — Г. П. Г.? Що це? Ініціали? Чи зашифрована посада? Наприклад, гвардії полковник Герасименко (чи там Гаврилов, чи Гогоберідзе). Або — генеральний прокурор Гаврилов (чи знов-таки Герасименко, чи Гогоберідзе).
Але в листі стоїть “ми”. Виходить, Г, П. Г. — це не одна людина. Виходить, троє — “Г”, “П”, “Г”. І хто ж вони такі, ці троє невідомих? Хороші вони чи погані?
Не зупиняючись, я ще і ще раз перечитував листа. І нічого не зміг второпати. Вони просять порвати. Ну що ж, порвати можна. Навіть якщо це жарт — тим більше.
Я порвав листа на дрібненькі-дрібненькі клаптички і, їдучи, потроху викинув по дорозі.
Тепер того листа сам чорт не збере докупи ніколи в світі.
До семи годин вечора було ще дуже далеко. Але ноги мої механічно крутили педалі, а кермо само собою звертало у бік Вовчого лісу. І я незчувся, як був уже на узліссі. І лише тоді раптом подумав: “Чого це я сюди іду? Адже у листі сказано — о дев’ятнадцятій. І якщо я приїду раніше, може, це пошкодити спразі — хто його зна”.
Я крутонув кермо і звернув на дорогу, що вела попід лісом у Дідівщину — наче хтось невидимий стежив за мною, і я хотів його переконати, що й не збирався їхати в ліс.
“Заїду в Дідівщину в крамницю, куплю льодяників фігурних”, — вирішив я. У дідівщинській крамниці були фігурні льодяники на паличках дев’ятнадцять копійок сто грамів. У нашу таких чогось не завозили. І ми іноді спеціально їздили по них аж у Дідівщину.
Не доїжджаючи до села, побачив я на дорозі “Москвича” з відкритим мотором, у якому хтось длубався. Коли я наблизився, цей хтось підвів голову, і я впізнав попа Гогу. Побачивши мене, отець Гога сказав:
— О! Ану подерж мені отут трохи.
Я зліз з велосипеда і, тамуючи в серці неспокій, подержав йому в моторі якусь штуковину, що він її прикручував плоскогубцями.
— Спасибі! — сказав він, як скінчив. Потім, глянувши на мене хитро примруженим оком, промовив раптом загадкові, незрозумілі слова:
— Темна вода во облацех.
І усміхнувся.
Я здивовано кліпнув очима, тоді швидко сів на велосипед і поїхав. Мені стало якось не по собі від тих слів.
Я навіть забув про фігурні льодяники на паличках, а звернув на іншу дорогу і подався назад у Васюківку.
“Може, це піп Гога написав? — збентежено думав я дорогою. — Удвох з бабою Мокриною. “Г. П. Г.” “П. Г.” — це може бути “піп Георгій” абсолютно. А “Г.” Гаврилівна!.. Це по батькові бабу Мокрину. Мокрина Гаврилівна, її інколи так звуть — “Гаврилівна”. І це вони хочуть заманити мене до лісу і… вбити. За те, що я їх з отим привидом підвів. А що! Були ж такі випадки, коли релігійні фанатики вбивали людей. Навіть у газетах писали… Ех, якби був поряд Павлуша, нічого б не було мені страшно. І нащо то він зрадив? От уб’ють мене, тільки тоді він пошкодує, тільки тоді зрозуміє, що це він винен, бо лишив мене самого напризволяще. Та буде пізно…”
У селі я повернув вулицею Гагаріна до річки. Мені кортіло глянути, що зараз робить баба Мокрина. Її хата була крайня, майже біля води. Під соломою, але чепурненька, а сад великий, кращий у селі. Таких сортів яблук, як у неї, не було ні в кого. Та покуштувати їх нам не щастило, бо такого злющого Бровка, як у баби Мокрипи, теж не було ні в кого на селі.
Баба Мокрина саме трусила яблука, збираючи їх у пелену. Побачивши мене, вона аж вся виструнчилась:
— Га? Ти? По яблучка прийшов! Пашов вон! Бандюга! Щоб тобі чортів у пеклі фотографувати! Гайдабура! Геть!
Я тільки усміхнувся й поїхав. Мені одразу стало легше. Якби вони збиралися мене вбивати, вона б так не лаялася. Вона б, навпаки, солодкими речами очі мені замилювала, щоб я нічого не підозрював. Та й що це я вигадав! Кому я потрібен, щоб мене вбивали. І хіба міг офіцер на мотоциклі бути заодно з попом Гогою і бабою Мокриною? Тьху! Дурниця якась!
Я твердо вирішив нічого не боятись і о дев’ятнадцятій годині їхати у Вовчий ліс. Видно, справа таки серйозна, я комусь потрібен і можу стати у пригоді. І нічого думати. Мій дід завжди говорить, що, коли ти можеш зробити добре діло, роби, не задумуючись і не відкладаючи.
Але не думати я не міг і до шести годин вечора тільки про це й думав.
