РОЗДІЛ XVIII. Стихійне лихо. Я приймаю рішення
Я прокинувся раптово вночі, хоч ніхто мене не будив, і одразу відчув тривогу. В хаті горіло світло і чулися приглушені, стурбовані голоси. Хоч і не видно було, але відчувалась якась метушня, якийсь нервовий рух. Так було, коли в тата зненацька серед ночі стався приступ апендициту і його відправляли в лікарню на операцію. Тоді мене теж ніхто не будив, я прокинувся сам. От і зараз. Я миттю підхопивсь і стривожено спитав:
— Що? Що таке?
Серед хати стояли одягнені, в плащах, батько, мати і дід. У діда в руках було весло. Мати повернулася до мене.
— Спи, синку, спи!
— Що сталося? — знову спитав я.
— Річка від дощів піднялася, з берегів вийшла. Греблю біля млина прорвало. Село внизу заливає, — мовив дід.
— А ти спи, спи, синку, — повторила мати. Я скочив з ліжка. Еге, спи! Там людей заливає, а я — спи!
— Я з вами! Я піду!
— Та ти що?! Он Яришка прокинеться, боятиметься, як нікого не буде. Лягай, спи зараз же! Це тобі не іграшки! — підвищила голос мати.
Але я вже одягався. Мене била нервова лихоманка, і я довго не міг утрапити ногою в холоші. Зуби вибивали шалений рок-ен-рол. Спи! Може, я все життя цієї ночі ждав, щоб щось геройське вчинити! А тут — спи! Ні! Піду!
— Хай іде. Щось поможе. Здоровий уже хлопець, — сказав дід.
— Справді, хай! — підтримав його тато. Світло враз блимнуло і погасло.
— Зірвало! А може, й стовпа звалило, — сказав у темряві тато.
Дід чиркнув сірника, запалив гасову лампу, що стояла на припічку.
— Вдягни оно татового ватника і чоботи взуй, — сказала мені мати.
— Ліхтарика свого візьми, — підказав тато.
— Лампу не будемо гасити Хай! Бо як Яришка прокинеться… От краще б ти не йшов усе-таки. У мене б душа спокійніша була, — мати зітхнула.
— Та що ви, їй-богу, мамо, з тою Яришкою! Здоровуща вже дівка, у школу пішла, а ви…
— Пішли, пішли, годі вже вам, — втрутився дід. Ми вийшли з хати у мокру, негожу, вітряну темряву. Гнаний вітром дощ періщив просто в обличчя.
— Головне, що човни, мабуть, позносило, потопило, — ледве почув я голос діда, який ішов поруч. Я хотів сказати, що плоскодонку нашу, може, й не знесло, бо вона на горбку лежить догори дном, але вітер затулив мені рота, і я тільки хавкнув.
То тут, то там, наче світлячки, блимали вогники, звідусіль з ліхтарями поспішали люди.
Ще здалеку крізь шум зливи було чути тривожний гомін, зойки та крики. Чим ближче ми підходили до вулиці Гагаріна, що вела в берег, тим виразніший і гучніший ставав отой гомін. Уже можна було вчути хурчання мотора, цюкіт сокир і розпачливі відчайдушні жіночі крики. “Ой лишенько! Ой пробі! Ой рятуйте!” Тужно ревла худоба, верещали свині, вили собаки.
Все це було чути вже зовсім близько, поряд, але як я не напружував зір, крізь дощ і темряву нічого не міг розгледіти.
Аж ось попереду спалахнули два світлих ока — фари.
І перше, що я побачив у світлі фар, — це тин і воду. Вода хвилею накочувалась і розбивалася об тин, а він хитавсь і хилився. Потім біля тину з’явилася постать по пояс у воді, з телевізором на голові. У світлі фар мокрий од дощу екран виблискував величезним страшним оком — лупатим і більмуватим.
Фари були тракторні — у провулку натужно хурчав колісний трактор “Беларусь”. Здоровеннецькі задні колеса буксували, розбризкуючи багнюку.
— Давай, давай, ну! — кричав хтось позад трактора: там світилися ще фари машин.
Кілька дядьків посеред вулиці цюкали сокирами — нашвидку збивали з колод плота.
Дід, батько і мати одразу кинулися до діла, дід помагати робить плота, батько до трактора, а мати просто у воду, до найближчої хати — виносити добро.
— Побудь поки що тут! — гукнула вона мені на ходу. І я не встиг опам’ятатись, як лишився сам.
З темряви раз у раз, наче водяники, вигулькували з води люди, тягнучи на собі різний домашній скарб. Он провели корову, що вже не ревла, тільки стогнала. Он бабуся, спотикаючись, тягне по воді за собою, наче човна, цинкові ночви з вузлами й подушками. І, плачучи, весь час примовляє:
— Ой що ж це робиться! Ой господи! Ой за що ж це така кара! Ой пропало все, пропало! Ой боже ж мій, боже!
— Найгірше внизу, в березі, — сказав хтось у темряві. — Гребенюків, Мазниченків, Пашків затопило зовсім. А стару Деркачку — так по самісіньку стріху. І дістатися ніяк. Човни потопило. Ще й трактор, бач, застряв колоди для плотів підвезти не можна.
— Це щось у природі таке, їй-богу, коїться. Самі стихійні лиха в усьому світі: урагани, землетруси, повені, смерчі. То в Америці, то в Японії, то в Голландії… Та й у нас… То у Закарпатті, а то на Кубані… Тепер оце в нас…
Заскрипіли колеса, захропли коні — люди під’їздили возами.
— Кладіть осюди! Давайте! Телевізора отут поставте, на сіно!
Я кинувся помагати вантажити на вози речі потерпілих. З темряви почувся голос Івана Івановича Шапки, голови колгоспу:
— Везіть до школи! Займайте школу, і клуб, і правління! Там усе одчинено!
А трактор усе хурчав і хурчав, аж звискував, та не міг зрушити з місця.
Мій тато командував там, вигукуючи:
— Переключай на першу! Ліворуч верни, ліворуч! Давай задню! Тепер вперед!
То було кляте місце. Там завжди калюжа і болото навіть у найсухішу погоду. І завжди застрявали машини. А тепер від дощу воно зовсім розкисло і просто засмоктувало, як драговина.
Зненацька здалеку, з берега, долинув відчайдушний пронизливий жіночий крик:
— Рятуйте! Рятуйте! Ой!
Люди безпорадно заметушилися. Хтось із дядьків кинувся просто в воду. Йому загукали:
— Куди ти? Що ти там поможеш? Зараз плота кінчимо.
Але він уже зник у темряві.
Тоді сердито закричали до тракториста:
— Що ти засів, панімаєш! Там люди гинуть, а ти!.. Трактором не можеш проїхати, герой!
Кричали, щоб зігнати своє безсилля. Тракторист хрипло відлайнувся:
— Що — трактором! Що — трактором! Тут танком не проїдеш, не те що трактором! Розумники!
“Танком…” і раптом в уяві моїй виник військовий табір, артилерійський двір, дивовижні незграбні машини із скошеними, як у човнів, носами… “Бронетранспортери-амфібії, да… Для подолання водних рубежів… для десантів, да.”
Я вмить згадав, що читав десь, як воїни допомагали людям під час стихійних лих…
І раптова думка пронизала мене.
— Іване Івановичу! Іване Івановичу! — загукав я в темряву. Але голова не відгукувався. Тоді я кинувся до тата:
— Тату! Тату!
Він, забрьоханий з ніг до голови, пхав трактора. З під колеса, що буксувало, просто на нього летіла грязюка.
— Одійди! Одійди, ну! — крекчучи від натуги, роздратовано прохрипів він.
Ех! Та що там питати, казати! Не можна гаяти ні хвилини. Самому треба рвонути туди.
І, не роздумуючи більше, я кинувся додому. Захекавшись, вбіг у сіни, схопив велосипед, прихилив динамку до шини, щоб світила фара, і скочив у сідло.
Їхати було ой як важко! Колеса в’язли у грязюці, буксували на глині. Доводилося раз у раз злазити і пхати велосипеда поруч себе. Добре, що то не трактор. Коли вибрався з села на биту польову дорогу, колесам стало трохи легше. Колесам, та не мені. Бо тут шугав дужий вітер, який збивав, просто клав на землю. Двічі я не міг втриматись і валився набік, на ногу, і якийсь час стрибав на ній, не можучи вирівнятись. А раз просто впав у болото. Але поспішав із останніх сил. І з тривогою вглядався уперед, у темне громаддя лісу, що наближалося. Шукав очима вишку, де прапор, і не міг знайти. І думав з острахом: “А що, як навчання ще не закінчилися і в таборі нема людей? Що робити? А навіть як є, чи послухають, чи повірять вони мені, пацану?”
Було б, мабуть, розшукати голову або хоч когось з дорослих намовити. Так ні ж! Вилетів кулею і помчав. Не подумавши навіть. Як скаженин!
І вже каявсь я, і картав себе. Та вертатися в село було б безглуздям. Люди гинуть. Кожна хвилина дорога.
Аж ось і посадка. Я в’їхав на “глеканку”. Вітер одразу відпустив мене. Він пішов верхом, з шаленим свистом чешучи настовбурчені чуби струнких сосонок. Але тепер увесь час мені доводилося пильнувати, щоб не наскочити на пеньки Бо як наскочиш та зробиш “восьмьорку” — тоді все. І, вшнипившись у “глеканку”, так я й не вгледів, чи є прапор на вишці, чи нема.
Десь тут уже дот на узвишші, за дубами, невидимий у темряві: я виїхав на “генеральську” дорогу. І як про щось далеке і примарне, подумав про ті інструкції, що лежать там у розколині над амбразурою. Та цю думку враз витіснив спогад про відчайдушний пронизливий крик: “Рятуйте!”, що й зараз дзвенів у мене в ушах. І я ще дужче натиснув на педалі.
Хто був у лісі вночі у негоду, коли гуде, завиває скаженим вовком у кронах вітер, коли стогнуть людським голосом дерева, коли десь щось гухкає, свистить, тріщить, ламається, падає, перекидається, реве, лютує і шаленіє той знає, що то таке. То страшне.
Але, присягаюсь вам, я не відчував того страху. Десь із глибини спливла навіть думка: “Чому мені не страшно?” Та я одразу забув про це думати. Я був весь якось націлений уперед і тільки вперед. Я думав тільки про те, щоб їхати швидше, швидше, швидше… Я думав тільки про свої ноги, що крутили педалі і вже страшенно боліли від напруження, і про дорогу, про оті нескінченні корчі, ямки, горбочки — щоб не наскочити, не натрапити, обминути.
