РОЗДІЛ XX. Подвиг старшого лейтенанта Пайчадзе. Несподівана поява Павлуші
Дивно було бачити хати, по вікна занурені у хвилі, вони скидалися на незвичайну флотилію білих кораблів, що пливла не серед очерету чи комишів, а серед якихось дивовижних кущів, рясно всіяних жовтими, білими, червоними плодами (так незвично виглядали крони дерев напівзатоплених садків). Врожай на фрукти цього року видався добрий, і в садках зараз був справжнісінький компот, вода важко гойдалася, перемішуючи збиті плоди.
Всюди на хатах, на повітках, на хлівах, на клунях купчилися люди. Стріхи, покрівлі і дахи заставлені були різним хатнім скарбом. І по—чудернацькому виглядали на покрівлі швейна машина, велосипед або люстро. А вода несла якісь уламки, дошки, різний мотлох — ганчір’я, кошики, відра…
Побачивши нас, люди почали махати з дахів руками, підкликаючи до себе.
Але старший лейтенант Пайчадзе загукав:
— Не хвилюйтеся, зараз вас знімуть! Зараз вас знімуть, да! Не хвилюйтеся!
Авжеж, ми не могли зупинятися тут. Ми прямували до крайньої хати, туди, де найбільша вода, де найскрутніше.
Аж раптом, не доїжджаючи двох хат до крайньої, ми почули відчайдушне жіноче:
— Ой, рятуйте! Ой, швидше! Дитина в хаті на печі. Ой, потоне! Рятуйте!
То була хата Пашків, де жив отой самий гугнявий третьокласник Петя Пашко (Бетя Башко), що відкривав завісу під час “Ревізора”, на якому так здорово провалилися я — Бобчинський і Павлуша — Добчинський.
Мати Беті Башка була не звичайна мати. Вона була мати-героїня. В неї було одинадцятеро дітей. Четверо вже дорослих, а решта — дрібнота. І ота дрібнота сиділа зараз на даху круг матері, як пташенята в гнізді.
Потім уже Пащиха розказувала, що чоловіка її та старших дітей в ту ніч саме не було дома — поїхали до Києва влаштовувати у технікум середульшого сина. І бідній матері довелося самій рятувати дітей від повені. І, закрутившися, не встигла вона винести п’ятирічного Альошку, що з переляку забився на піч. І вода вже вікна залила.
— Ой, рятуйте! Ой, гине дитина! Ой, люди добрі!
Старший лейтенант Пайчадзе не вагався жодної миті.
— Повертай тачку до тієї хати, да! — наказав він водієві. І за якихось кілька секунд ми були вже біля хати Пашків.
— Ой, валяйте хату! Ой, що хочете робіть, врятуйте мені тільки сина! Ой, люди добрі! — голосила надриваючись Пащиха.
Пайчадзе роззув чоботи і одним рухом вискочив на борт машини.
— Прожектор на вікно! — скомандував він і шубовснув у воду.
За мить яскраве світло прожектора було спрямоване вниз, на стіну хати, де ледь визирала над водою верхня шибка вікна. Біля шибки з’явилася голова Пайчадзе. Пірнула у воду, тоді знову з’явилася. Видно було, що він висаджує ногами вікно. Та ось над водою на мить мелькнули босі ноги — лейтенант знову пірнув.
Є такий вираз “час зупинився”. Я раніше не розумів цього. Але справді бувають хвилини, коли час ніби зупиняється, коли перестаєш дихати, і серце не б’ється, і не відчуваєш, скільки минуло — секунда чи година. Ніби виключився десь у тебе всередині годинник, перестав цокати.
І так страшно. І порожньо. І нічого в тобі нема, окрім моторошного чекання.
І враз зацокало!.. З води біля вікна вигулькнули дві голови — Пайчадзе і Альощина, жива, пирхаюча. Це було так радісно, що я аж закричав. І мати закричала, і вся її дітлашня, і солдати на “тачці”. І руки солдатські вмить підхопили Альошку з води і передали на дах — матері. І Пайчадзе підхопили і втягли в машину. Все це сталося так швидко і так ніби просто, що нема про що й розказувати.
Обхопивши мокрого Альошку, пригортаючи й цілуючи його, мати не встигла навіть подякувати старшому лейтенантові. Ми вже відпливали. Пайчадзе тільки гукнув:
— Вас зараз знімуть! І справді — вже підпливала інша машина. До мене враз дійшов залізний закон армії: наказ є наказ. Найперший обов’язок солдата — виконання наказу. От Пайчадзе зробив щойно подвиг — врятував дитину, ризикуючи своїм життям (оно в нього навіть кров на руках і на обличчі — порізався, мабуть, об шибку у вікні), але він не думав зараз про це — він поспішав виконати наказ, поспішав до крайньої хати. І він ніби відчував себе винним, що через обставини змушений був затриматися для подвигу, і намагався надолужити згаяний час.
Я з захопленням, дивився на Пайчадзе, який по-хлоп’ячому стрибав на одній нозі, витрушуючи з вуха воду, і тільки тепер роздивився його як слід. Він був зовсім молодий, хоч і з вусиками. І вуха в нього відстовбурчені, як у Павлуші. І взагалі, як не дивно, він чимось нагадував мені Павлушу. І я подумав: “А де зараз Павлуша? Що він робить?” і раптом здригнувся, — я побачив його. Слухайте, це було просто неймовірно! Але я вже давно помітив: варто, на приклад, зустріти на вулиці когось схожого на твого друга чи знайомого і подумати про нього, як обов’язково незабаром зустрінеш його самого. Зі мною багато разів уже було таке… і я не знаю, чому це так, але це закон.
І коли я побачив Павлушу, я здригнувся від несподіванки, але майже не здивувався. Бо десь у глибині душі вже передчував, що побачу його.
У першу мить я побачив лише човен, що плив до хати назустріч нам від густих прибережних верб. І тільки потім роздивився постать, що навстоячки гребла на човні. І одразу впізнав Павлушу. Я впізнав би його навіть без прожектора, у темряві… На дні човна лежав добре відомий мені червоний надувний гумовий човник, якого подарував Павлуші торік його київський дядько. Цей ловкенький одномісний човник, що не тонув, хоч як перекидався, викликав заздрість у всіх наших хлопців. Ясно — Павлуша дістався на своєму надувному до верб, де в’язалися човни всього села, знайшов там човна, якого чудом не знесло і не потопило (бо, мабуть, довгий і міцний був ланцюг), і тепер пливе рятувати людей. От молодець! Ну молодець! Хвацький усе-таки хлопець! Що б він про мене там не думав, що б не балакав, як би не ставився до мене, а я об’єктивно…
Люблю правду! Молодець! Молодчинка! Справжній, геройський кадр!
А я?.. Ех!.. Катаюся собі на амфібії розчудесній, яку й атомна бомба не потопить. Теж мені геройство!..
Ми саме підпливали до крайньої хати. Власне, до двох крайніх хат, що стояли поряд, в одному дворі. Це було обійстя баби Мокрини. Одна хата була стара, похила, під стріхою. Друга — то був новий, недобудований цегляний будинок, на якому не було ще й даху, тільки біліли голі свіжотесані крокви.
На старій хаті верхи на стрісі, обхопивши руками димар, сиділа баба Мокрина. А дві її здоровеннецькі, немолоді вже, але незаміжні дочки, з якими вона жила, були на горищі недобудованої кам’яниці — стояли там, тримаючись за крокви, обабіч плямистої рудої корови.
Розсовуючи крони славнозвісних яблунь баби Мокрини (здорові, як кавуни, денешти, падаючи просто в машину, загупали об дно), ми запливли у двір і, розвернувшись, стали так, що носом уперлися в стіну хати, а задком пришвартувалися до кам’яниці.
— Корівоньку, корівоньку спершу! Корівоньку, люди добрі! — загукала баба Мокрина.
Водій скерував прожектора на кам’яницю. І всі ми посунули туди — і Пайчадзе, і солдати, і я з ними. Від горища до машини було метрів півтора, не більше, та корова — не кицька, стрибати не вміє, і за карк її не візьмеш, щоб зсадити вниз.
— А як ви її туди випхали? — спитав Пайчадзе бабиних дочок.
— Та по сходні ж, по сходні, — пробасила одна.
— Десь її змило, — пробасила друга.
Сходня — то такі дошки з прибитими до них поперечними планками, по яких, як по сходах, піднімаються на будівництвах робітники, коли ще сходів нема.
— Доведеться на вірьовках, товаришу старший лейтенант, — промовив один із солдатів, і тільки тепер я з подивом пізнав знайомого мені Митю Іванова. Тю! От же ж! Скільки їхав разом і не помітив, що то він. Темно, та й мовчали вони всю дорогу, не до балачок було. А онде ж і друг його, здоровань Підгайко. От же ж! Наче навмисне!
— Да, доведеться на вірьовках, да, — погодився Пайчадзе — Айда!
Один по одному солдати почали видряпуватися на горище Я сунувся був і собі, та Пайчадзе раптом узяв мене за руку.
— Сиди, сиди! Ми вже якось самі, да! Заважатимеш тільки…
Кров кинулася мені в обличчя. Хлопчаком мене вважає, оберігає, щоб чого, бува, не трапилось. І Павлуша ж, мабуть, чув. Оно темніє човен його попід стіною хати — підплив, дивиться: ніколи ж не бачив амфібії отак близько і в дії.
Замукала стривожено корова — солдати вже обв’язували її вірьовками.
— Обережненько! Обережненько! — зойкнула на стрісі баба Мокрина.
— Та не гавкайте, мамо! — роздратовано гукнула котрась із дочок.
— Без вас зробиться! Сидіть собі нищечком! — підкинула друга. — Спокою од вас нема!
— От бачите, люди добрі, які в мене діти! — забідкалась баба Мокрина. — Рідну матір за боже пошиття не мають!
І раптом голос її набрав сили й металу:
— Ото ж господь бог наслав кару на землю за те, що до мене діти погано ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзлися хлябі небесні. Потоп! Ото маєте, маєте!
“Щось баба явно передала куті меду, — подумав я. — Якби бог навіть і існував на світі, не став би він заради однієї баби та її сімейних стосунків витрачати стільки пороху і енергії. Дуже вже неекономно. Обійшовся б чимось скромнішим. А то чого це стільки людей має страждати через одну бабу”.
— Та цитьте, мамо!
— Без вас весело, а тут ще ви дзявкаєте! — знову закричали дочки.
Баба Мокрина замовкла, хлипаючи і постогнуючи.
І мені стало жаль її. Свинуваті-таки в неї діти. Щоб отак розмовляти з мамою, яка вона там не є! Хіба так можна? Якби я своїй матері таке сказав, я б собі язика відрізав!
Може, та баба Мокрина тому і в бога вірить, що в неї такі діти…
— І пожаліти, і захистити нікому — простогнала баба Мокрина і раптом зойкнула: — Ой, лишенько! Ой, забула! Забула! За іконою… О господи!
І вона тихенько заскиглила, підшморгуючи носом, як мала дитина.
Ніхто на її зойк не звернув уваги.
На кам’яниці було гамірно — кректання, тупіт, шамотня. Раз у раз чулися вигуки: “Сюди!”, “Давай!”, “Тягни!”, “Держи!”, “Пускай!” Обв’язану вірьовками корову ніяк не могли виштовхнути з горища…
— Пропало!.. Пропало!.. О господи! — розпачливо повторила баба Мокрина.
