РОЗДІЛ XXIII. У хаті Гребенюків. Ой, нога, нога! Безславно додому. Все плутається
Через горищне вікно ми перебралися в човен.
— Я п-погребу, б-бо з-змерз т-трохи, — процокотів я і взяв весло.
— Ану стривай, — сказав Павлуша, знімаючи штормівку. На ньому була ловкенька брезентова штормівка на “блискавці”, з каптуром.
— Та ну… — почав я. Але він перебив мене:
— Вдягай зараз же, бо… — і силою натяг на мене штормівку.
— Н-ну д-добре, я т-трохи… а п-потім оддам.
Зашморгнувши “блискавку” до підборіддя, я взявся за весло.
Я так налягав на нього, наче хотів зламати. І вже через кілька гребків відчув, як пішло потроху тепло в руки і в ноги. Я гріб навстоячки, присідаючи і рухаючись усім тілом. Мені здавалося, що човен летить, як ракета. Але не встиг ще я і з саду вигребти, як навантажена, мов циганський віз, амфібія спокійнісінько “обштопала” нас і, показавши корму, з якої визирала плямиста меланхолійна коров’яча морда, зникла у тумані за кронами дерев. Ловка все-таки у нас техніка зараз в армії на озброєнні. Ич, як пре!
Я вигріб на вулицю і, вже не поспішаючи (бо трошки засапався), скерував човна попід садами вулицею.
Туман клубочився над водою, стаючи дедалі білішим, бо густішав і дедалі все більше розвиднювалось.
Зненацька з туману виринув, мало не наскочивши на нас, ще один бронетранспортер, на борту якого біліли великі майже метрові цифри: 353 (на бронетранспортері старшого лейтенанта Пайчадзе, я помітив, був номер 351).
Триста п’ятдесят третій теж був завантажений доверху різним хатнім скарбом. Там стояло навіть піаніно, а на піаніно сиділа… Гребенючка. Помітивши нас, вона стріпнулася і, здається, хотіла щось гукнути, але не встигла — бронетранспортер уже проплив. Я глянув на Павлушу. Він дивився вслід машині розгублено, і в очах його був розпач і якась досада. Такими очима дивляться вслід поїзду, на який запізнилися.
І раптом я зрозумів. Він же ж, мабуть, поспішав до неї, хотів рятувати, спеціально човна роздобув. Може ж, мріяв винести її на руках із затопленої хати. Усі закохані в цілім світі про це мріють. І була ж така можливість. Була. А через мене нічого в нього не вийшло. Запізнився. Через мене. Ото якби не рятував мене, може б, і встиг. А так — запізнився…
І я відчув, що я мушу зараз щось зробити.
— Слухай, — сказав я, — а давай завернемо туди. Там, напевне, ще щось треба забрати. Точно.
І, не чекаючи його згоди, я повернув човна туди, звідки тільки що виплив триста п’ятдесят третій — до хати Гребенюків. У Гребенюків була нова велика хата — торік поставили. Не хата, а будинок — просторий, гостроверхий, під черепицею, з широкими, на три шибки вікнами, з візерунчастою скляною верандою. І тому, що він був на високому фундаменті, залило його тільки до половини. Вікна були відчинені навстіж, і всередину можна було просто заїхати човном. Я так і зробив.
— Пригинайсь, — сказав я Павлуші і сам присів, скеровуючи човна просто у вікно.
Це було так дивно — запливати човном у хату. Ніколи мені ще не доводилося запливати у хату човном.
Павлуша, що сидів попереду, хоч і пригинався, але зачепив мимохіть головою за люстру, і скляні бурульки мелодійно задзвеніли, вітаючи нас у хаті.
Хата була майже порожня. Тільки великий буфет з голими полицями відсвічував у воді дзеркалами та посеред кімнати плавав догори ніжками зламаний стілець.
Гребенюк був, дуже хазяйновитий, енергійний дядько, до того ж мав, крім Ганьки, двох синів-парубків. І, звичайно, вони змогли дати собі раду. Випхали всі речі спершу на горище, а тоді повантажили на машину. І тепер я подумав, що Павлуші, чесно кажучи, ні на що було розраховувати. Ніхто б йому не дав виносити Гребенючку на руках з хати. Хіба б, може, човном скористалися (якби солдатів не було). І всю активну роботу по врятуванню робили б батько і брати, а мій Павлуша в кращому випадку подавав би речі з горища у човен. А то могли й відправити його додому на отому надувному човнику, щоб не крутився під ногами і не заважав. Отже… Але я, звичайно, нічого цього Павлуші не сказав і не скажу ніколи. Хай тішиться думкою, що він виніс би її на руках і вона обняла й поцілувала б його при всіх і сказала б якісь такі, такі слова, які тільки у хлоп’ячих мріях говорить дівчина хлопцеві… Хай тішиться…
Бідний Павлуша роззирався навколо з таким разчарованим кислим виразом, що мені аж шкода його стало. Як мені хотілося знайти хоч яку—небудь, хай навіть найдрібнішу фітюльку, потрібну Гребенючці, — щоб він її врятував!
Поклавши весло на дно і перебираючи руками по стінах, я провів човна у другу кімнату. То була спальня. З-під води стирчали нікельовані трубки з шишками і кульками — спинки ліжок — і стояла велика, на півстіни, порожня шафа з розчиненими дверцятами. На шафі в безладді валялися якісь коробки.
— Та ну, поїхали, нічого нема, — млявим голосом промовив Павлуша.
— Стривай, — сказав я і підвів човна до шафи.
Скраю на шафі лежали порожні коробки з-під взуття. Рятувати їх міг тільки дурень. Але попід стіною я помітив якусь темно-синю плескату квадратну коробочку, яка викликала до себе явну повагу. В таких коробочках у ювелірних магазинах продають різні коштовності.
Дотягтися до коробочки просто так я не зміг. Треба було лізти на шафу. І я це зробив, як мені здалося, дуже спритно. Сперся руками, підскочив і сів на шафу. От якби в тій коробочці та виявилась якась дорогоцінність!.. Але сподівання мої не справдилися. Коробочка була порожня. Колись у ній лежали, певно, срібні ложечки (про це свідчили спеціальні перегородки, обтяїнуті чорним бархатом), але то було дуже давно, бо і бархат той порудів та одклеївся, і кришка коробочки була одірвана й ледь трималася. Мабуть, і ложечки ті вже погубилися.
Тьху! Хай ти сказишся!
Я стрибнув назад у човен.
І тут…
Човен хитнувся, я підвернув ліву ногу і аж зойкнув від гострого болю. Унизу біля кісточки щось хруснуло. Я не встояв і шубовснув у воду. Зразу виринув і схопився за борт. Павлуша допоміг мені залізти в човен:
— Тю! Як же це ти?
— Та ногу підвернув, — з досадою сказав я і винувато глянув на нього. — Бач, і штормівку твою замочив.
— Та дідько з нею. Як нога?
Нога біля кісточки страшенно боліла, не можна було доторкнутися, не те, що стати. І буквально на очах почала пухнути, набрякати. Але я сказав:
— Та нічого, пройде. Заживе, як на собаці…
Але Павлуша по моєму обличчю бачив, що з ногою негаразд.
— Поїхали, — рішуче сказав він і взявся за весло. Коли ми вибралися з хати, Павлуша підвівся і почав гребти навстоячки. У нас майже всі на плоскодонках так гребуть. І весло для цього робиться спеціально довге. Таким веслом сидячи й не гребтимеш. Сидячи в нас гребуть коротким веслом на довбанці. А це була плоскодонка. і я б зараз гребти не зміг. Біль у нозі не припинявся. Він оддавав навіть у серце. “Невже зламав?” — з тривогою подумав я.
Вже зовсім розвиднялось. Туман рідшав, і стало видно жвавий рух на затопленій вулиці. Між хат, повіток і садків снували бронетранспортери, десь далі в глиб села гурчали тягачі й машини, розтягаючи завали й те, що було на їхньому шляху. І всюди майоріли зелені солдатські гімнастерки. Чим ближче ми підпливали, тим більше ставало людей. Здавалося, геть усе село зараз тут, на затопленому кутку. і ніхто не сидів склавши руки. Всі щось робили: щось несли, щось тягли, щось передавали один одному.
Он Галина Сидорівна у спортивному костюмі промайнула на горищі хати. А там дід Салимон. А он хлопці — Карафолька, Антончик, Коля Кагарлицький. На борту бронетранспортера їдуть, і в кожного в руках по дві курки. А обличчя такі геройські, що куди там…
А я. Це було так безглуздо — саме зараз, коли таке робиться, коли геть усе село, старі й малі, допомагають потерпілим — зламати ногу’ Так було безглуздо, що я мало не плакав і як я доберуся додому?
Ну, довезе мене Павлуша на човні до сухого, а далі як? На одній нозі стрибати? Не дострибаю — далеко. А людям хіба до мене зараз! Ще зі мною возитися. І тут я згадав про свого Вороного, про велосипед свій. Це ж він на триста п’ятдесят першому лишився. Мабуть, завезли його і скинули разом з домашнім скарбом баби Мокрини. Не те, що я боюсь, щоб не пропав. Не пропаде він. Нічого з ним не станеться. Баба Мокрина оддасть, звичайно. Просто, якби був, я б попросив, і Павлуша якось допхав би мене на ньому додому. А так…
Тільки я встиг подумати це, як побачив, що назустріч нам суне триста п’ятдесят перший, і старший лейтенант Пайчадзе махає мені рукою.
— Гей, забери своє добро!
Бронетранспортер був уже порожній.
“Як швидко вони обернулися, молодці!”, — подумав я. Порівнявшись з нами, бронетранспортер спинився. Пайчадзе, перехилившись через борт, спустив у човна велосипед.
— Держи свою тачку, да, — він підморгнув мені й усміхнувся.
— Спасибі, — сказав я й усміхнувся у відповідь. Хоч мені було зовсім не до сміху, бо, опускаючи велосипед, він зачепив мене колесом по нозі і так заболіло, що я аж зубами скрипнув. Але я не хотів, щоб солдати знали про мою ногу. Тільки тепер я роздивився, які вони всі втомлені, змучені. Очі у всіх червоні, губи обвітрені, потріскані, на щоках, три дні не голених, брудна щетина. Вони ж ото тільки-тільки були лягли відпочити після триденного важкого походу, а тут знову таке. Але трималися вони бадьоро, ці зовсім молоді ще солдати. І мені було соромно зараз перед ними за свою ногу, за своє безсилля. І я хотів, щоб вони швидше од’їхали, щоб нічого не помітили.
Пайчадзе кинув мені ватник, чоботи і сказав:
— Вдягни, бо ти оно синій, як пуп… Поєхалі! Разворачивай тачку і давай он до тієї хати!
Останні слова були сказані вже водієві. Все в того Пайчадзе було “тачка”: і велосипед, і бронетранспортер. Але чимось мені це подобалося, щось у цьому було симпатичне. Може, тому, що сам він був страшенно симпатичний, з отих хлопців, які в іграх завжди бувають Щорсами і Чапаевими. і командував він солдатами по хлоп’ячому просто, без начальницького тону. і я подумав, що як мені коли-небудь у житті доведеться командувати, я буду командувати саме отак.
Триста п’ятдесят перший од’їхав.
Через якусь хвилину човен черкнув дном об землю.
Про велосипед Павлуша додумався сам, не довелося йому й говорити.
— Сідай на багажник, — сказав він, ставлячи велосипед біля човна.
Тримаючи за кермо, він довів велосипеда до сухого, а вже там сів у сідло.
Павлуша довіз мене додому швидко і без всяких пригод. Ніхто на нас і уваги не звернув. У нас часто так їздять, особливо хлопці — один педалі крутить, а другий на багажнику, розставивши ноги, сидить.
Дома в нас не було нікого. Навіть Яришка, певно, прокинулась і побігла кудись.
Павлуша допоміг мені зашкандибати в хату, потім допоміг перевдягтись у сухе. Сам я й штанів, мабуть, не скинув би. Нога вже була, як колода, і Павлуші довелося тягнути ліву холошу хвилин з п’ять — обережненько, по сантиметру, бо так боліло, що я не міг не стогнати.
Поклавши мене в ліжко, Павлуша сказав:
— Лежи, я по медичку мотону.
Лікарні в нашому селі не було. Лікарня була у Дідівщині. А в нас тільки фельдшериця Люба Антонівна, яку всі звали “медичка”. Проте наша медичка важила більше, ніж уся дідівщинська лікарня. Така вона була тямуща у справі зцілення хворих. І за складних випадків лікарі кликали її на консиліум.
Була вона невисока на зріст, але огрядненька, як то кажуть, натоптувана, і дуже моторна, незважаючи на свої п’ятдесят з гаком. До хворого вона не йшла, а просто-таки бігла, і той, хто приходив її викликать, завжди відставав.
Але хіба її зараз знайдеш, ту медичку? Там таке робиться, стільки людей затопило, певно ж, не одному лікарська поміч потрібна! Чи до моєї ноги їй заразі
— Не треба. Не ходи, — сказав я.
— Та ну тебе, — махнув він рукою і побіг.
Я лежав, і мене тіпало.
Все тіло моє, всю шкіру з голови до п’ят трусила дрібна трясця. Поверх ковдри я вкрився ще дідовим кожухом, але тільки вагу відчував, а зігрітися не міг. Головне, що я не міг рухатися, бо кожен рух струмом бив мені в ногу, завдаючи гострого болю. І ця безсила, безпомічна нерухомість була гірша за все.
Ціле село, від сопливих дітлахів до найстарезніших дідів, було там, діяло, щось робило. А я один лежав і лічив мух на стелі. І було мені кепсько, як ніколи.
А що буде, як прийдуть мати, батько і дід! Навіть думати не хотілося. Перше, що скаже мати: “Я ж казала! Я ж казала!” І нічого їй не заперечиш, справді, вона казала…
А дід подивиться насмішкувато і кине: “Догрався! Доскакався!”
А батько нічого не скаже, тільки гляне зневажливо: — “Ех, мовляв, ти, дрібнота пузата!..” А Яришка захихикає, пальчиком показуючи і приспівуючи: “Так тобі й тгеба! Так тобі й тгеба!”
Ех, чому я не солдат?!
Сталося б таке, наприклад, з старшим лейтенантом Пайчадзе, чи з солдатом Івановим, чи з Підгайком. Ну що ж, бойові друзі віднесли б його на руках у медсанбат ибо в госпіталь, і лежав би він собі у мужній самотності, ніяких родичів, ніхто не докоряє, не наставляє, не читає мораль. Тільки забіжить інколи на хвилинку хтось із товаришів, розкаже, як іде служба, бойова і політична підготовка, почастує цигаркою, а може, й порцію морозива підкине… Краса!
А де ж це Павлуша? Щось довго його нема. А що, як побачив він свою Гребенючку і вилетів я йому з голови? Бо вона ж нещасна, потерпіла, її треба пожаліти. І він її жаліє, і заспокоює, як тільки може. і забув він і думати про мене. І не прийде більше, і будемо ми з ним знов у сварці.
Від цієї думки так мені стало тоскно, що світ потьмарився. І така мене взяла злість на Гребенючку, що я аж зубами скреготнув. Ну, все ж вона, все ж лихе через неї! Ну, не прискіпуюсь я. Ну, через неї, точно ж! Ну, через кого ж я ще лежу, потерпаю, як не через ту капосну Гребенючку! Через кого ноги збувся, ворухнутися не можу? Через неї. Хотів же врятувати для неї собаку якусь, щоб радість їй була. Коробочку, бач, ювелірну з коштовностями нагледів. Бодай би згоріла та коробочка, і та шафа клята, і та хата вся разом з Гребенючкою!..
І раптом мені зробилося жарко, так жарко, наче мої прокльони на мене обернулися, і не коробочка та, і не шафа, і не хата вся разом з Гребенючкою, а сам я горю синім полум’ям.
Хочу скинути кожуха дідового і ковдру з себе і не можу. Щось на мене навалюється, і давить, і пече несамовито, наче прес важенний. І щось у голові крутиться, крутиться, крутиться… І гуде. І я відчуваю якісь цифри у тому наростаючому руху, якесь шалене збільшення кількості, якесь неймовірне множество. І відчуваю, що нема вже мені виходу з того множества, і що ось-ось у мене щось лусне і буде кінець…
Але ні, мука та не припиняється. І все крутиться на тій граничній кінцевій межі. І крізь те кружляння чую я враз голос Павлуші, але не можу збагнути, що він говорить. І голос медички, і ще чиїсь незнайомі голоси…
А потім усе в моїй голові сплуталося, і я вже нічого не пам’ятав…
