РОЗДІЛ XXVI. Знову троє невідомих. Ти мені друг? “Нічого не розбереш…” — каже Павлуша
Поки мені було дуже зле, я не відчував, як минає час. Часу ніби не існувало.
А як мені трохи покращало, отоді я відчув, що то за нудота хворіти. Я ніколи не думав, що години такі довгі, а день такий нескінченний. Раніше мені його завжди не вистачало. Не встигнеш, бува, що-небудь затіяти, започаткувати, як уже й вечір. А тепер до того вечора була ціла вічність. Вона без кінця й краю тяглася, тяглася, витягуючи з мене жили. Того вечора не можна було просто дочекатися. А заради вечора я тільки й жив на світі. Увечері приходив Павлуша. Правда, він забігав і вранці, і в обід, але то на кілька хвилин. А увечері він приходив години на дві, а то й три і сидів доти, поки я не помічав, що він уже клює носом від утоми, і тоді я гнав його спати. Він дуже втомлювався, Павлуша. І не тільки він, усі втомлювалися. Все село працювало на вулиці Гагаріна, гуртом ліквідовуючи ту страшну руйнацію, яку наробила стихія на одну ніч. Відбудовували хати, розчищали подвір’я, заново будували знесені, потрощені повітки, хліви й комори, розкопували льохи. Нарівні з дорослими працювали й учні, починаючи з сьомого класу. Та й менші не сиділи склавши руки, — кожен щось робив у міру своїх сил і можливостей. Бо рук тих не дуже й вистачало. Пора була гаряча, збирання врожаю — і фрукти, і овочі… Добре, що хоч віджнивуватися до дощів устигли. Всі працювали з ранку до вечора. Всі. А я лежав собі паном — пив какао, їв гоголь моголь і різні пундики смачні, що їх ночами пекла мені мати для зміцнення хворого організму. Пив, їв і читав собі різні пригодницькі книжки.
А хлопці трудилися і їли звичайнісінький хліб з салом.
І я їм заздрив несамовито.
Я ненавидів какао, гоголь-моголь і смачні пундики.
Я проміняв би всі ці ласощі на шмат хліба з салом у перерві між роботою.
Мій дід завжди називав мене “цілосвітнє ледащо”. Але якби він знав, як мені, “цілосвітньому ледащові”, хотілося зараз працювати! Я б не відмовився від найбруднішої, найпротивнішої, найважчої роботи. Тільки б з усіма, тільки б там, тільки б не лежати колодою в ліжку.
Лише тепер я збагнув одну істину — чим страшна хвороба! Не тим, що десь щось болить! Ні! Найстрашніша хвороба безсиллям, бездіяльністю, нерухомістю.
І я зрозумів, чого люди насамперед бажають один одному здоров’я, чого кажуть, що здоров’я — всьому голова…
Як я страждав від своєї бездіяльності, ви собі навіть не уявляєте. Коли нікого не було в хаті, я заривався в подушку і просто вив, як той собака голодний.
Один Павлуша по-справжньому розумів мої страждання і весь час намагався розрадити, заспокоїти мене. Та йому це погано вдавалося. Я був, звичайно, вдячний йому за співчуття, але жодні слова не могли мені допомогти. Які там слова, як я сам відчував, що нема здоров’я, нема сил. Походжу трошки по хаті — і в піт кидає, голова йде обертом, лягти тягне.
Здавалося б, і нога дедалі менше болить, і температури нема, а замість того, щоб видужувати, я чогось знову розклеївся. Вирішив, що ніколи вже не буду здоровим, і занепав духом. Втратив апетит, погано їв, не хотілося ні читати, ні радіо слухати. Лежав з байдужим виглядом, втупившись у стелю. і ніхто цього не бачив, бо з ранку до вечора нікого не було дома, а Яришка, дорога моя сестричка, якій доручено було наглядати за мною, хати не держалася. Та я її й не звинувачував, я й сам, як вона хворіла, не дуже сидів біля її ліжка.
Зранку, подавши мені сніданок, вона, як цуцик, дивилась на мене і покірливо питала:
— Яво, я тгошечки… можна?
Я зітхав і кивав головою. І вона, грюкаючи, тягла велосипеда з сіней надвір. І тільки я її бачив аж до обіду. Вона поспішала, поки я хворий, накататися досхочу. Вона відчувала, що, як я видужаю, не дуже вона кататиметься.
І якщо раніше вона каталася у дворі, то тепер виїздила за ворота і тікала далі від очей, щоб не чути моїх нарікань за те, що не так їздить. А мені вже й це навіть було байдуже. Я й на велосипед махнув рукою.
Інколи разом з Павлушею забігали хлопці, але вони були такі заклопотані, так їм було не до мене, що радості це не приносило.
Двічі заходила Галина Сидорівна, та мені чогось було соромно перед нею, що я лежу безпомічний, жалюгідний, і я напружено, з нетерпінням чекав, коли вона піде. Погано мені було, дуже погано.
Сьогодні я чогось особливо відчував себе нещасним і самотнім. Може, тому, що сьогодні день був напрочуд хороший — сонячний, ясний, ні хмарки на небі. І Яришка, витягаючи з сіней велосипеда, співала на все горло:
В путь, в путь, а путь,
А для тебя, годная,
Есть почта полевая…
Вороний мій продеренчав у дворі і, дзенькнувши вже за ворітьми, повіявся, несучи кудись невгомонну мою сестру.
Я зарився в подушку й завив.
І раптом почув, як щось стукнуло об підлогу.
Я підвів голову. На підлозі біля ліжка лежав камінець. До нього був прив’язаний червоною стрічкою якийсь папірець. Я здивовано глянув, нахилився, підняв. Розв’язав стрічку, розгорнув папірець. І аж дух мені перехопило — я одразу впізнав той самий почерк: чіткий, з нахилом у лівий бік, і кожна буквочка окремо… Від хвилювання ті буквочки застрибали в мене перед очима, і минуло кілька секунд, поки я зміг прочитати написане.
“Дорогий друже!
Нам усе відомо, що сталося з тобою за останній час. Ми задоволені твоєю поведінкою. Ти поводився, як справжній солдат. Нам дуже приємно, що ми не помилилися в тобі. Тепер ми ще більше впевнені, що ту секретну справу, яку ми маємо доручити тобі, ти виконаєш з честю.
Стихійне лихо і метеорологічні умови унеможливлюють проведення наміченої операції зараз. Операція відкладається. Сподіваємося, що до того часу ти видужаєш і нам не доведеться шукати іншої кандидатури. Намічувана операція секретна, державного військового значення. Розголошення таємниці карається за статтею 253 кримінального кодексу УРСР.
Цього листа треба негайно спалити.
Нагадуємо: умовний сигнал — білий прапорець на щоглі біля школи. В день, коли з’явиться прапорець, — треба прибути до доту у Вовчий ліс рівно о дев’ятнадцятій нуль—нуль. У щілині над амбразурою будуть інструкції.
Бажаємо найскорішого видужання.
Г. П. Г”
Коли я дочитав, у мене пульс був, мабуть, ударів двісті на хвилину. Аж у скронях гупало.
Вони! Знову вони! Троє невідомих!
Якраз сьогодні я згадував про них. Не те, що я забув. Ні. Просто події тої страшної ночі, а потім моя хвороба якось одсунули думки про це, заглушили інтерес, і все воно згадувалося так, ніби то було не зі мною, а десь читане чи бачене у кіно.
І дедалі частіше я думав, що, мабуть, усе це щось несерйозне, чийсь жарт, тільки незрозуміле чий і для чого.
Вже кілька разів я вирішував поговорити нарешті про всю історію з Павлушею, але кожного разу в останню мить щось заважало: або Павлуша піднімався, щоб іти, або хтось заходив у хату, або в самого мелькала думка: “А що, як це справді військова таємниця?” і момент минав, і я так і не говорив. До того ж мене бентежило, чого мовчав Павлуша. Я двічі намагався вивідати, куди це він їхав тоді “глеканкою” на велосипеді, але він од відповіді ухилявся. Перший раз він якось ловко звернув розмову на інше, а другий, коли я прямо сказав йому, що бачив, як він виїхав увечері з села і гайнув у бік лісу, він невинно закліпав очима: “Щось не пам’ятаю. Може, в Дідівщину… Не пам’ятаю…” — і так він це щиро, безпосередньо сказав, що, якби я сам не бачив його тоді на власні очі, то повірив би.
і от…
“Розголошення таємниці карається за статтею 253 кримінального кодексу УРСР”.
Тепер ясно, чого мовчав Павлуша.
Але… як же я знатиму, коли з’явиться прапорець на щоглі, якщо я лежу?
Ні, я мушу поговорити сьогодні з Павлушею. Врешті друг він мені чи не друг? Якщо вже на те пішло, я готовий разом з ним відповідати по цій 253–й статті. І в тюрмі сидіти з ним готовий. (Тільки щоб в одній камері). А чого обов’язково сидіти? Якби я якомусь ворогові розголосив таємницю, тоді інша справа, а то ж другові. Та й що розголосив? Я ще не маю чого розголошувати. Я ще сам не знаю, в чому полягає ця державна військова таємниця. Може, Павлуша знає, то хай мені розголосить. А якщо не розголосить, то він мені, виходить, не друг. Цікаво, чи розголосив він Гребенючці? Якщо їй розголосив, а мені не хоче, тоді все, між нами все кінчено.
Коли я й так не міг завжди дочекатися приходу Павлуші, то ви собі уявляєте, з яким нетерпінням чекав я його зараз!
І, почувши у дворі його голос, я аж підскочив на ліжку, Він завжди ще у дворі гукав на повний голос: “Яво-о! Го-го!” — сповіщаючи, що уже йде.
Павлуша вбіг у хату захеканий, розчервонілий і вже з порога почав збуджено:
— Старик! Тільки що Пашківський погріб одкопували. Не віриш! Одкопали каструлю, а там вареники з вишнями. Скуштували — свіжісінькі, наче вчора зварені. А більше тижня минуло. Скажи! Корисні копалини — вареники з вишнями! Викопані допотопні вареники з вишнями! Га? Сила! Головне — як вода туди не попала? Мабуть, землею одразу присипало, а кришка щільна і… Тільки трохи зверху підмочені, а внизу — абсолютно! Я п’ять штук ум’яв. Смакота! Що з тобою? Ти що — погано себе почуваєш?
— Та ні, — хитнув я головою. Я вирішив не відкладати, бо в будь-яку хвилину може прийти Яришка.
— Павлушо, — я пильно глянув йому в очі, — ти мені друг, скажи чесно?
— Ти що? Друг, звичайно.
— Скажи, а ти міг би… сісти разом зі мною в тюрму?
— Тю! — він розгублено усміхнувся. — Ти що — сільмаг обікрав?
— Ні, без жартів скажи — міг би?
Він насупив брови.
— Міг би… Ти ж знаєш.
— Ну, тоді на, читай, — і я простягнув йому листа.
Поки він читав, я не зводив з нього очей. Він спершу зблід, потім почервонів, далі почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звів на мене очі й зітхнув:
— Так… “Г. П. Г.” Значить, і тобі… Нічого не розумію…
— А тобі, виходить, теж? І мовчав…
Павлуша винувато знизав плечима:
— Ну, коли б же я міг сказати! Раніше — сам знаєш… А потім ти захворів, тобі ж хвилюватися не можна, так що…
— Не можна хвилюватися? Мені дуже прекрасно можна хвилюватися! Мені навіть треба хвилюватися! Мені не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю… Ану розказуй! — Я рвучко сів на ліжку, щоки в мене горіли. Я й справді відчув якийсь раптовий прилив сил, енергії і бадьорості.
— Ну що… Ну, іду я якось вулицею, раптом назустріч мені офіцер на мотоциклі. Спинився “Павлуша, — питає, — Завгородній?” і простягає конверт. І як газоне — тільки я його і бачив. У шоломі, в окулярах — обличчя не розгледиш.
— Точно!
— Ну, розгорнув я листа. “Дорогий друже… секретна справа… треба прийти у Вовчий ліс до дота… в амбразурі інструкція”.
— В розколині над амбразурою.
— Точно.
— А о котрій годині?
— О двадцятій нуль-нуль.
— А мені о дев’ятнадцятій.
— Бачиш. Отже, вони не хотіли, щоб ми зустрілися. Ну, й ти був?
— Аякже. Тільки давай спершу ти.
— Ну, значить, під’їхав я до доту, тільки туди, а мене — цоп! — за шкірки. Солдат Митя Іванов, знаєш. “Куди, — каже, — оп’ять лізеш. Зовсім здурів, чи що?” Ну, тепер я розумію, що це ж ти, певно, туди переді мною проривавсь, а тоді я здивувався, чого це він “оп’ять” каже. Ну, та не це мене найбільш здивувало, а те, що я ніяк до амбразури дістатися не міг. Самі писали: “Прийди”, — і самі ж вартового поставили, не пускають. До речі, на дорозі й мотоцикл стояв, і у кущах, крім Миті Іванова, ще хтось був, чи не той, що мені листа передавав… Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого мені голову морочите. “Ах так, — на повний голос крикнув. — Не пускаєте, то я додому пішов. Чуєте, додому! Раз так!” І тут із кущів голос: “Правильно!” Ну, думаю, раз так — бувайте здоровенькі! Сів на велосипед і поїхав…
— І що — і все? Більше нічого не було?
— Та почекай! Наступного дня пішов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свій альбом — а там лист. Знову Г. П. Г — “Операція переноситься… не хвилюйся… слідкуй за щоглою біля школи… Коли з’явиться білий прапорець — приходь того дня у Вовчий ліс до доту…”
— І знову о двадцятій нуль-нуль?
— Ага! Ти знаєш, мене аж у жар кинуло. Альбоми наші зберігаються в школі, додому ми їх не забираємо. Після кожного заняття староста збирає і Анатолій Дмитрович замикає їх у шафу. Як міг з’явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не інакше, як хтось уночі заліз у школу, підібрав ключа до шафи і підклав. Але ж школа влітку на замку і баба Маруся там завжди ночує, а вона, ти ж знаєш, яка — муха в неї не пролетить. Просто не знаю.
— Ну, це все дрібниці. Як треба, то й бабу Марусю присплять, і ключа будь-якого підберуть… Це не штука.
— Ну, а в тебе ж що?
— Ну, а в мене… — і я докладно розповів Павлуші про все, що трапилося зі мною: і про лист, і про “екскурсію” до військових таборів, і про розмову по телефону.
— Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш? — спитав Павлуша, коли я кінчив.
— Я, звісно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть—таки, це пов’язане з військовою справою. Я вже думав може, щось там у них зіпсувалося у якійсь гарматі чи в ракеті, куди дорослий пролізти ніяк не може, і треба хлопчака.
— Хтозна, може… — насупив брови Павлуша. — А чого ж тоді і до тебе, і до мене? і на різний час?
— Хіба я знаю… — знизав я плечима. — Мабуть, хтось із нас основний, а хтось дублер. Знаєш, і в космонавтів же завжди дублери, і, певне, в таких справах…
— Могло буть, — зітхнув Павлуша. — Виходить, ти основний, а я дублер.
— Чого це!
— Ну, тобі ж на годину раніше призначають.
— Ну й що! Це нічого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! — переконував я його, хоча в душі думав, що основний таки я, бо справді, чого б це дублерові призначали на годину раніше, ніж основному. Так і є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б і неблагородно, і нескромно. А Павлуша ж, пам’ятаєте, казав, що я люблю скромничати…
— А тепер, після моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним! сказав я ніби для того, щоб заспокоїти Павлушу. І раптом я усвідомив те, що сказав, і аж похолов. А справді! Який же я основний після такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо і в дублери не попаду!
Я нервово засовався на ліжку. Ні! Ні! Я таки почуваю себе краще. Значно. От і сила в руках з’явилася. Можу вже підтягнутися, узявшись за спинку ліжка. А позавчора ж не міг зовсім. Нічого, нічого! Все буде гаразд… Коли ніщо не перешкодить.
— А ти кому-небудь говорив про все це? — я пильно глянув на Павлушу.
— Звичайно, ні.
— І їй не говорив? — Я не хотів називати її імені, але Павлуша зрозумів.
— Та ти що?! — він почервонів.
І я чомусь подумав, що він, мабуть-таки, не знає, що то я оббризкав Гребенючку грязюкою з ніг до голови (вона не сказала), і раптом згадав таємничу постать у саду Галини Сидорівни того вечора. Я ж нічого Павлуші ще не говорив про того чолов’ягу.
— Слухай, — і тут же почав розповідати. Коли я кінчив, він тільки плечима здвигнув:
— Казна-що робиться у нас тут. Нічого не розбереш…
