РОЗДІЛ XXVII. Події розгортаються блискавично. Невже один з невідомих — вона? Не може бути! “Він хоче вкрасти її!” Ми поспішаємо на допомогу… Асса!
Цікава штука людський організм. То він ледве дише, тане, як свічечка, людина голови підвести не може. А то раптом (звідки й сили беруться!) починає міцніти й бадьорішати з кожною годиною. І ви знаєте, що я подумав? Я подумав, що, мабуть, усе-таки головне для видужання організму — це бажання видужати, мета бути здоровим.
Коли є велике, жагуче бажання і ти всіма силами прагнеш до цієї мети, прагнеш бути здоровим — ти обов’язково і дуже швидко видужаєш. Я в цьому переконався на собі. Після нашої відвертої розмови з Павлушею я одразу почав видужувати швидкими темпами.
Їв я тепер, як молотник. Подвійні порції.
Медичка якось сказала:
— Хворим слід їсти головним чином те, що їм хочеться. Організм мудрий, він сам підказує, що йому треба.
Слава богу, мені хотілося їсти все, що давали.
Але одного разу я хитро глянув на діда і сказав:
— Діду, мій мудрий організм підказує, що йому треба… морозива.
Дід кахикнув і відповів:
— Куме Андрею, не будь свинею. Тільки з лихоманки видряпався і знову хочеш? Скажи своєму організмові, що він не мудрий, а дурний, якщо таке тобі підказує. Зовсім видужаєш, тоді їстимеш.
Це ще більше додало мені бажання швидше видужати. Ви ж знаєте, як я люблю морозиво!
На третій день після нашої з Павлушею розмови медичка послухала мене своїм лоскотним холодним вухом, помацала мою ногу і сказала:
— Можеш потроху виходити, але дуже не бігай, бо знову застудишся.
Як же то приємно замість стелі бачити над головою бездонно-голубе небо і дихати свіжим вітром, що лоскоче тобі шкіру ніжним дотиком, і чути, як привітно шепоче листя на деревах, і відчувати під ногами пружну землю, і чепуляти вулицею без усякої навіть мети, і усміхатися без причини, просто тому, що світить сонце, що муркоче на призьбі кіт, що рохкає у калюжі свиня — що життя прекрасне!..
І хоч ішов я, повторюю, без усякої мети, просто так, трохи пройтися (бо далекі прогулянки мені ще були строго-настрого заборонені), та ноги самі повели мене в бік вулиці Гагаріна. А мені ж на вулицю Гагаріна медичка навіть носа показувати не дозволила.
— Я знаю, всі зараз там дружно працюють, і тобі закортить, — мовила вона. — Так-от, якщо я тебе там побачу, то просто при всіх візьму за вухо й поведу додому.
Я добре знав, що медичка — жінка серйозна і слів на вітер не кидає. Але… я нічого не міг зробити з своїми ногами. Правда, я йшов не прямою дорогою, а робив добрячий гак. Бо спершу мусив же таки глянути на ту щоглу біля школи — як ви думаєте?! А що, як там… Хоча ми з Павлушею, звичайно, домовилися, що він уважно стежить за щоглою, кілька разів у день дивиться на неї і мені доповідає. Але що, як він запрацювався і…
На щоглі сиділа сорока і легковажно струшувала довгим хвостом. Побачивши мене, знялася й полетіла. Ніякого прапорця не було.
Тепер я міг спокійно чепуляти до вулиці Гагаріна.
Ще здалеку я почув веселу музику будівництва: дзвінко цюкали сокири, лунко перестукували молотки, і голосисто виспівувала циркулярка, яку притягли з колгоспної столярні й поставили під нашвидкуруч збитим навісом біля електричного стовпа. І вся вулиця смолисто пахла свіжою стружкою. Все навколо гуло й мурашилося — туди-сюди сновигали люди, несучи дошки, колоди, різне причандалля. Здебільшого то були молоді, гиряво стрижені здорові парубки, голі до пояса. Лише по зелених штанях і чоботях можна було впізнати, що то солдати. На підручних роботах у них були наші хлопці й дівчатка. Оно й Вася Деркач, і Стьопа Карафолька, і Вовка Маруня… Та й Павлуша десь там, мабуть.
Ремонтували хати, латали повітки, ставили нові тини й паркани.
І працювалося їм, видно, весело, з насолодою — хтось співав, хтось насвистував, хтось жарти відпускав, і враз вибухав дружний регіт…
Я став на розі за криницею з дашком і тільки заздро позирав на цю веселу, гамірливу метушню. Позирав і ховався за криницю. Не хотів, щоб мене бачили зараз тут — коли я не можу разом з ними, то навіщо… І раптом почув радісно-дзвінкоголосе:
— О! Ти вже видужав? Поздоровляю!
Позад мене стояла з відром у руках Гребенючка і привітно усміхалася.
Я почервонів і насупився. От же ж! І треба ж, щоб саме вона мене побачила!
— Дякую! — буркнув я і, не озираючись, пішов геть. Увечері я почав наступ на батьків.
— От, — тягнув я, скривившись, як середа на п’ятницю. — Скільки ще мучитимуся! Я вже зовсім здоровий, а мені нічого не дозволяють! Так я захирію і зовсім гигну. Я не можу більше. Ну, діду, ну, ви ж наймудріший, ну, поясніть їм, що я вже зовсім-зовсім здоровий.
Мені довго доводили, що я дурний, що я сам не розумію, який я був хворий, що краще зайвий день витримати, ніж потім знову лежати, і невже я, дурний, цього не розумію…
Словом, наша дискусія велася в одній площині: я доводив, що вони ж розумні й мусять мене зрозуміти, а вони казали, що я дурний і нічого не розумію.
Нарешті матері набридло, і вона сказала:
— Ну, гаразд! Домовимося так. Завтра останній день ти ще побудеш на карантині, а післязавтра, як усе буде добре, зможеш піти трошки попрацювати, тільки трошки, годинки півтори, не більше. І щось робитимеш легке, бо ти ж знаєш…
Останній день, коли чогось чекаєш, завжди найдовший, наймарудніший, найважчий. Це все одно, як оті останні хвилини на вокзалі перед відходом поїзда.
Уже попрощалися, поцілувались, уже радіо оголосило:
“Провожающие, проверьте, не остались ли у вас билеты отъезжающих, и освободите вагоны”. Уже вкотре сказано:
“Так ти ж дивись, обережно! І одразу напиши, добре?” — а поїзд стоїть…
Я тинявся по подвір’ю, по безлюдних вулицях і нуднівся, нудився… Вулицю Гагаріна я обминав десятою дорогою. Я тільки здаля слухав веселий гамір будівництва. Зате до школи я підходив разів з десять. Мене мов на налигачі тягло туди, до тієї почорнілої від дощів, розсохлої і трохи скособоченої вітрами щогли, яки стирчала посеред шкільного двору. Під час піонерських лінійок на ній весело й урочисто майорів прапор, а в інший час вона втрачала своє високе призначення, і хлопці намагалися закинути на її вершечок чию-небудь шапку. Це вдавалося дуже рідко, але коли вдавалося, то робило щасливчика у той день славним на всю школу, а хлопцям завдавало великої втіхи, бо тоді влаштовували незвичайне змагання — хто зіб’є шапку грудкою. Кидали по черзі, кожен три грудки. Порядок при цьому був “залізний”, і хто намагався його порушити (чи то кинути більше як три, чи то кинути поза чергою), той діставав потиличника! Якось мені здорово пощастило: я не тільки закинув шапку на щоглу, а й збив її, і шапка була не чия—небудь, а Карафольчина. Він нею дуже хизувався — біло-зозуляста кепочка з пиптиком зверху. Цей день я завжди згадував, як один з найшасливіших у своєму житті. От і зараз, дивлячись на щоглу, я згадав той свій тріумф, і стало мені тепло на серці. І захотілося раптом закинути що-небудь на щоглу. Нишпорячи довкола очима, я пройшов подвір’ям, потім — за школу, туди, де був сад, пришкільна ділянка. Баба Маруся завжди на старій яблуні розвішувала сушити ганчірки. Та, звернувши за ріг, я враз забув про ті ганчірки. Увагу привернули малюнки, виставлені у вікні піонерської кімнати. То була постійно діюча виставка робіт гуртка малювання. Анатолій Дмитрович виставляв кращі малюнки своїх гуртківців у вікні піонерської кімнати, і ця виставка весь час поновлювалася.
Тепер усі малюнки були нові і всі присвячені тому, як рятували село від повені. Затоплені хати, амфібії, навантажені різним скарбом, солдати знімають людей з дахів і т.ін.
А один малюнок… У мене перехопило подих, коли я глянув на нього. На тому малюнку був намальований я…
Темна, майже під стелю затоплена хата, у кутку ікона, перед якою горить лампадка, а посеред хати, тримаючись за дріт від лампочки, у воді я…
Ну, звісно, то був малюнок Павлуші. І так здорово, так точно було намальовано, наче він сам перейшов це. От що значить художник. Молодець! Ну ж молодець! Він таки стане художником. Є-таки в нього здібності. У мене щодо цього — жодних сумнівів.
І вперше я подумав про це без заздрості, а з щирою радістю.
І я вперше відчув, яке це чудове почуття — гордість за друга.
Я довго розглядав малюнки. Були там кращі, були гірші, але з Павлушиним не міг зрівнятися жоден. І мовчав же, сатана, ні слова мені не сказав. От я зараз піду, прямо скажу йому, що він талант, і… дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантів головне — це не задаватися, їм обов’язково треба час від часу давати у вухо.
Я рішуче попрямував на шкільне подвір’я. І раптом зупинився як укопаний. Біля щогли стояла… Гребенючка. Стояла і причіплювала до дротини, на якій піднімають на щоглу прапор, білу хустку.
Це було так неймовірно, так фантастично, що я просто отетерів.
Тю! Так, значить, один з трьох невідомих — це Гребенючка!
Тю! А чого з трьох?
Може, вона сама все це й придумала! “Г. П. Г.” — Ганна Петрівна Гребенюк. Але ж вона не Петрівна, вона Іванівна. Її ж батько Іван Гнатович. І почерк же зовсім не її, дорослий почерк. І по телефону говорив басистий дядько. Вона ніколи в житті так голос не підробить. І листа ж дав мені таки офіцер на мотоциклі. І мені, і Павлуші.
Павлуші?
А може…
Може, Павлуші взагалі ніхто ніякого листа не передавав і нічого, а просто він з нею заодно.
Мовчав же, не признавався, аж поки я перший не почав.
І “Г” — це Ганя. “П” — це Павлуша, а “Г” — це хтось третій — Гришка Бардадим абощо.
А я дурний…
Ні! Не може бути!
Павлуша не може бути таким підступним! Тоді взагалі нема правди на землі!
Ні!
Єдине, що Павлуша міг, — не втриматись і розказати їй про листа (ми з ним тоді у сварці були). А може, вона сама того другого листа прочитала. Вона ж староста гуртка, збирає альбоми, а той же лист був у альбомі. Точно!
Прочитала й вирішила пожартувати. А може, навіть вирішила щось підстроїти, щоб посварити нас. Бачить, що ми помирились, і це їй муляє. У-у, кирпа поганська!
Мені дуже кортіло підскочити зараз до неї і дзизнути добряче. Але я стримався. Це ж значило б визнати себе переможеним. Ні! Треба щось придумати таке, щоб аж. Вона ж не знає, що я бачу, як вона чіпляє хустку. І цим можна здорово скористатися.
Спокійно, Яво, спокійно, дорогий! Дихай глибше і тримай себе в руках!
Гребенючка потягла за дротину, і біла хустка поповзла вгору на верх щогли. Коли хустка вже була вгорі, Гребенючка злодійкувато озирнулась і дременула на вулицю. Мене вона, звичайно, не помітила, бо я стояв за рогом школи, ще й за кущем.
Я ще кілька хвилин стояв отак, не рухаючись У голові роїлися безладні думки. Я ніяк не міг придумати, що б же ж таке вчинити Гребенючці, як би її провчити.
Ич, вирішила насмішки з мене качати! Ну, стривай! Будеш ти бачити!
Перше, що треба зробити, — це негайно зняти цю білу хустку. Павлуша не повинен її бачити. Якщо він не в спілці з Гребенючкою, то подумає, що це правдивий знак. А якщо в спілці, то мусить якось виказати себе, почне непокоїтися, чому нема на щоглі хустки, де вона поділась, і я таким чином дізнаюся.
Півхвилини — і хустка була у мене в кишені.
Сонце звернуло вже на обід, скоро Павлуша прибіжить додому.
Я подався чекати його під хату.
Його чогось довго не було. Вже батько й мати Павлушині пообідали і знову пішли на роботу, уже всі сусіди з вулиці пообідали й порозходилися, а його нема та й нема. Я хвилюватися почав — чи, бува, не трапилося з ним чого. Коли це бачу — біжить. Захеканий, скуйовджений якийсь, а очі, як у зайця, що з-під куща вискочив, аж світяться.
Кинувся до мене і слова промовити не може, тільки хекає:
— Слу-хай!.. Слу-хай!.. Слу-хай!..
— Що таке? — питаю. — Горить десь чи знову повінь?
— Ні… Ні.. Але… Слухай, він хоче її вкрасти!
— Хто? Кого?
— Галину Сидорівну! Вчительку нашу!
— Хто?
— Лейтенант.
— Тю! Що вона — військовий об’єкт, чи що? Який лейтенант?
— Грузин отой з вусиками, що ти з ним на амфібії їздив.
— Він що — здурів?
— Закохався! А ти знаєш, які в них звичаї? “Кавказьку полонянку” пригадуєш? Сподобається такому дівчина, він її хапає, зв’язує, на коня і в гори!.. Пойняв?
— А звідки ти взяв? Розкажи толком!
— Чув! На власні вуха чув! Розумієш, почався обід, усі порозходились. І я вже збирався… Коли бачу, той грузин біля нашої Галини Сидорівни крутиться і щось їй нашіптує, а вона одмахується сердито і хоче йти, а він їй дорогу перепиняє. Це на подвір’ї у Мазуренків, за хатою, там, де груша напівусохла, знаєш. Ну, я сховався на городі в кукурудзі, дивлюсь, що ж воно буде. А вона йому: “Ну одійди, ну одійди, я тебе прошу!” А він: “Нэ могу болше! Я тебе вкраду, понімаєш, да! Вкраду!” Вона щось йому сказала, я не почув, а він: “Сегодня в одинадцать, після відбою”. А вона як вирветься, як побіжить. Він рукою тільки так — мах! — роздратовано і не по-нашому щось джерготнув, лайнувся, мабуть, а очі — як у вовка просто — зеленим вогнем палають… От!
— Ти диви — знизав я плечима. — А такий вроді добрячий дядько. Хлопця Пашківського урятував… і взагалі…
— Просто відчайдушний. А бачиш — дикий чоловік. Від такого усього можна чекати. Ще й заріже. В них у всіх кинджали, ти ж знаєш.
Мене враз огорнула гаряча хвиля рішучості. Після стількох днів вимушеної бездіяльності і нудьги душа моя прагла гострих відчуттів і дії.
— Треба рятувати! — твердо сказав я.
— Самим? — недовірливо глянув на мене Павлуша. — А чи посилимо?
— А чого там! Візьмемо добрячі дриняки, а як що, такий галас здіймемо — все село збіжиться. Ніде він не дінеться!
— А тебе ж з дому не випустять так пізно. Ти ж іще хворий вважаєшся.
— Та. Який там хворий! Сьогодні останній день. Я, знаєш, до тебе в гості піду, а потім ти мене вийдеш провести, і ми — фіть!
Мені аж самому весело стало, як я здорово придумав.
Ми домовились так: коли Павлуша прийде ввечері з будівництва, зайде до мене і запросить до себе, а я зарані приготую добрячі замашні бойові дрини і сховаю в саду під парканом.
По тому Павлуша побіг швиденько пообідати — боявся, щоб на будівництві не подумали, що він сачкує. А я зразу пішов у ліщину вирізати палиці.
Про Гребенючку я Павлуші так нічого й не сказав. Не хотілося псувати йому настрій. Крім того, у мене майнула думка: “Ану ж як Гребенючка з тим грузином заодно…” Не те, що заодно, а просто він її залякав і примусив допомагати. І всю цю історію з листами вигадав для того, щоб мене й Павлушу випровадити з села на той час, поки він викрадатиме Галину Сидорівну. Щоб ми йому не заважали. Бо я чомусь подумав, що то ж він був тоді ввечері у вчительчиному саду. І він знає, що ми з Павлушею такі хлопці, що… і якраз сьогодні, коли він збирається викрасти Галину Сидорівну, Гребенючка вивісила на щоглі умовний білий прапорець.
Я довго вибирав у ліщині, але вирізав два таки добрячих дрини.
Обидва з такими балабухами на кінці. Просто тобі справжнісінькі довбні.
Я був сповнений рішучості битися до останнього. Я рвався в бій. А що? Якби вашу вчительку збирався хтось красти, ви б сиділи склавши руки? Ага! Всидиш тут! Хоч вона й двійки нам ставила, і з класу вигонила, але ж… і ВХАТ разом з нами організовувала (Васюківський художній академічний театр), і в Київ з нами на екскурсію їздила, і співала разом з нами, і взагалі…
Якби завпеда Саву Кононовича хтось крав, я б і пальцем не ворухнув. Або математичку Ірину Самсонівну. Будь ласка, крадіть, на здоров’ячко! Ще спасибі сказав би. Ще допоміг би зв’язувати… А Галину Сидорівну — ні! Не дозволю! Голови не пожалію!
За обідом я з’їв здоровеннецький шмат м’яса — з півкгло, не менше. А на картоплю навіть і не глянув. Дід тільки крякнув, дивлячись на те. Але я на дідове крякання не зважив. Що мені його крякання, як мені сили були потрібні. А на картоплі сили не набереш, для сили м’яса треба. Це всі знають.
Увечері ніяких ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив мене до себе, я пішов до нього, ми до пів на одинадцяту грали з ним у шашки, а потім він пішов мене провести. Ми забрали дриняки і подалися до Галини Сидорівни. Зайшли, звісно, не з вулиці, а від тієї стежки за городами, якою я тоді на велосипеді їхав.
Пробралися в сад і зачаїлися в кущах, там, де колись лейтенант Пайчадзе від мене ховався. І як я тоді не втямив, що то він! На стежці ж навіть слід від мотоцикла був… Кущі смородини, де ми сиділи, були трохи на узгір’ї, і звідси добре видно було і сад, і двір, і вчительчину хату.
Ми бачили, як Галина Сидорівна двічі виходила у двір, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге — у погріб. І щось не видно було, щоб вона хвилювалася.
— Слухай, — прошепотів я Павлуші. — Може, ти наплутав? Може, він сьогодні не крастиме?
Тільки-но я це прошепотів, як на стежці почулося дидиркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного і завмерли.
Мотоцикл чмихнув і замовк, не доїжджаючи до вчительчиного саду.
“Конспірація! — подумав я. — А що, і я б так зробив”.
За якийсь час на стежці з’явилась постать лейтенанта. Він рухався безшумно, ступаючи м’яко, мов кицька.
Пройшов повз нас, став біля крайньої з двору яблуні і раптом затьохкав по солов’їному. Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжній соловейко.
Рипнули двері. З хати вийшла Галина Сидорівна. От ду… От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так…
Він почав їй щось тихо, але запальпо доводити, потім раптом схопив за руку.
— Пусти! — рвонулася вона.
Ну, все! Треба рятувати!
Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущів і кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями.
Він випустив руку Галини Сидорівни і, мов дерево на лісозаготівлі, упав.
— Тікайте! — гукнув я щосили Галині Сидорівні.
І…
І тут сталося неймовірне.
Замість того щоб тікати, вона кинулася до лейтенанта, впала біля нього навколішки і обхопила руками. і закричала одчайдушне:
— Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?!
Я не бачив у темряві, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка.
І тут лейтенант, усе ще лежачи на землі, раптом пригорнув нашу Галину Сидорівну до грудей і вигукнув щасливо:
— Галю! Я живий! Я ніколи не був такий живий, як зараз! Ти сказала “любий”! Я—любий?!
Вай! Как хорошо! Вона відсахнулася од нього, а він враз підхопився з землі і, як вихор, пустився танцювати лезгинку, одставивши вбік руки і вигукуючи:
— Асса!.. Асса!.. Вай! Как хорошо! Асса!
Я не раз бачив, як радіють люди, але щоб так хто-небудь радів, не бачив ніколи, слово честі.
Потім він підлетів до нас, згріб нас в обійми і почав цілувати:
— Хлопці! Дорогі мої! Як ви мені помогли! Спасибі! Спасибі вам!
Далі так само раптово одпустив нас і став серйозний.
— Хлопці, — сказав він якось хрипло, приглушено. — Хлопці! Я люблю вашу вчительку! Люблю, да, і хочу, щоб вона вийшла за мене заміж. А вона… Вона каже, що це… непедагогічно! Понімаєте, любов — непедагогічно, га?.. Значить, ваші мами не должни були виходити за ваших пап, да, бо це непедагогічно, га? У-у! — він жартома зробив загрозливий рух у бік Галини Сидорівни, потім ніжно поклав їй руку на плече. — Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. І тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе!
Галина Сидорівна стояла, опустивши голову, і мовчала. Я подумав, як їй, нашій учительці, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати її з цього становища, але в голові було порожньо, як у старця в кишені, і я не міг нічого придумати.
І тут Павлуша звівся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, і сказав:
— Вибачте нам, будь ласка, але… але у вас онде кров на лобі. Мабуть, подряпались…
— Де? Де? — стрепенулася враз Галина Сидорівна. — Ой, справді! Треба перев’язати зараз же! Молодець Павлуша!
— Нате, нате ось! — вихопився я, висмикуючи з кишені оту білу хустку, зняту зі щогли.
Галина Сидорівна, не роздумуючи, схопила її.
— Ходімо швидше до хати. Тут нічого не видно. Треба промити, зеленкою змазати.
Ми з Павлушею нерішуче затупцяли на місці, не знаючи, іти нам теж до хати, чи лишатися надворі, чи зовсім забиратися звідси.
Але Пайчадзе підштовхнув нас у спини:
— Ходімо, ходімо, хлопці! Ходімо!
У хаті Галина Сидорівна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бігала з кухні в кімнату, з кімнати в кухню, грюкала дверцятами шафи і буфета, щось у неї летіло з — рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося — і ніяк вона не могла знайти тої зеленки.
Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими очима.
А ми дивились на лейтенанта.
Ми дивилися на нього винувато і з каяттям.
Знайшовши нарешті зеленку, Галина Сидорівна заходилася перев’язувати лейтенанта.
І, дивлячись, як обережно, з якою ніжністю промивала вона йому ваткою чоло і яке при цьому блаженство було написано на його обличчі, я подумав: “Які ті вчителі все-таки наївні люди. Вони думають, що ми діти, що ми нічого не розуміємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розуміємо. Прекрасно!”
— Вибачте, будь ласка, — зітхнув я.
— Будь ласка, вибачте, — зітхнув Павлуша.
— Та що ви, хлопці! — радісно усміхнувся лейтенант. — Це найщасливіші хвилини, да, у моєму житті. і це зробили ви, да!
— Ми думали, що ви хочете вкрасти… — промимрив я.
— І думали рятувати… — промимрив Павлуша.
— Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! — загримів на всю хату лейтенант. — Слушай, Галя! Слушай, які в тебе геройські ученики, да! Вай, молодці! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нізащо не можна сваритися! І ви ніколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди міцною, як граніт того доту! Ви на все життя запам’ятаєте, да, той дот! І ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? “Г. П. Г”. Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогодні прочитали там, свята правда Павлуша вирячився на мене:
— Д-де… що прочитали? Я знизав плечима.
— Як? Ви хіба не були сьогодні біля доту? — тепер уже здивовано промовив лейтенант.
Він глянув на Галину Сидорівну. Вона розгублено закліпала очима.
— А… а ця хустина? — Галина Сидорівна підняла руку з хустиною, яку я їй дав. — Це ж… це ж… та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Гані. Ой хлопці, не той…
Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову:
— Це я… зняв. Він навіть не знає. Я випадково побачив, як вона чіпляла. Я думав, що вона якось дізналась і хоче покепкувати. Посварити нас знову.
— Та що ти! Що ти! — скрикнув лейтенант. — Таке скажеш — посварити! Совсем наоборот! Це ж вона все придумала, щоб помирити вас. Помирити, понімаєш! Вона замічательна дівчинка!
Павлуша почервонів і опустив очі.
І я раптом згадав, як я оббризкав Гребенючку грязюкою, а вона сказала, що грузовик і що сама винна…
І я теж почервонів і опустив очі.
Боже! Невже ж я такий бовдур, що весь час думав на неї казна-що, а вона зовсім не така?! Невже?! Що ж тоді вона про мене думає? Вона ж таки думає, що я справжнісінький бовдур.
І це таки правда!
І ніхто цього не знає так, як я знаю!