РОЗДІЛ VI. Іду до Бардадима. Бий! Нокаут! Мій тріумф
І дивно, незважаючи на такі страшні переживання, мені нічого-нічогісінько не снилося в ту ніч, і я спав як убитий. Тільки заснув, як одразу й прокинувся. Уже був ранок, і мати доїла Контрибуцію. Коли я заворушився, вона одразу побачила мене і не здивувалася. І не лаяла. Тільки спитала насмішкувато:
— Ну, як риба? Щось не бачу.
Дід таки повірив моїй брехні про нічну рибалку з Бардадимом, а той увечері так і не приходив.
— Та… — махнув я рукою: мовляв, не питайте, нема чим хвалитися, і, вибравшися з сіна, боком, ховаючи під сорочкою апарат, вишмигнув повз матір із сарая.
До Бардадима! Негайно! Поки він не прийшов. Бо подумає, що я таки насправді вкрав. Може, вмовлю. Все йому поясню. Все-все! Там же в апараті доказ. Ой, тільки б вийшло щось на плівці. Тільки б вийшло.
У голові в мене все крутилося, стрибало й переверталося…
Бардадим, пирхаючи, умивався на подвір’ї біля криниці.
Я важко зітхнув і рішуче підійшов до нього.
— Гришо!
Він підвів на мене мокре обличчя.
Я простягнув йому апарат.
— Бий, Гришо! Бий! Це я твого апарата вкрав. Бий! — Я підставив йому свою пику і замружився, чекаючи удару. Але удару не було.
— Для чого брав? — пробасив Бардадим.
— Привида вночі знімав… На Горбушиній могилі.
— Зняв?
— Зняв.
— Бре!
— О! — черконув я себе долонею по шиї.
— Ану ходімо проявимо.
— Ходімо, — писнув я, ще не вірячи, що так легко минулося.
На ходу втираючись рушником, Гриша повів мене в хлівець, де в нього була обладнана фотолабораторія.
Потім у цілковитій темряві, що аж очі боліли витріщати, він щось клацав, шарудів плівкою, хлюпав у якихось мисочках. Я тільки догадувався, що він дістає з апарата плівку і пхає її у проявник, промиває і знову пхає у фіксаж.
Я з трепетом ждав.
Невже нічого не буде?
Нарешті він одчинив двері хлівця і вийшов, тримаючи в руках мокру плівку. І одразу підніс її до очей, роздивляючись.
— Ну що? Що? Що? — аж підскочив я од нетерпіння.
— Та цить! — кривився він спершу і мружив очі, вдивляючись у плівку. І раптом вигукнув:
— Єсть! От чорт!.. Єсть!.. Щоб мене грім побив, щось єсть! От чорт!..
Обличчя в нього було по-дитячому розгублене.
— Дай! Дай! — схопив я його за руку.
І він, що іншим разом обов’язково дав би мені за таке ляща, покірно схилився, показуючи мені плівку.
Ой! Єсть! Таки єсть! Правда, не дуже чітко, навіть дуже не чітко, але єсть! Видно білий обрис Горбушиної каплиці (негатив же!) і на ньому темний силует — тулуб, руки, а голови нема…
Мене враз охопило таке почуття, що я й переказати не можу. Ото є російське слово “восторг”. Так ото саме той “восторг” мене охопив. Бо в ньому є оте “вос”, що ніби догори підносить. А мені здалося, наче я стою вже не на землі, а на якійсь повітряній подушці (як оті сучасні кораблі). І та подушка росте й підносить мене все вище й вище.
Матінко моя! Невже ж це я зробив таке, чого ніхто в світі ще не робив! Сфотографував привида, живого привида сфотографував!
— Ану, розказуй, як це було! Тільки не бреши, бо… — Бардадим підніс мені до носа свій кулачище. Але я спокійно одвів його від свого носа. Чого мені боятися? Чого б це я брехав?
І я розказав Бардадимові чистісінько все, навіть як наввипередки хропли племінник—москвич і льоха.
— Чортівня якась! Привид! — знизав плечима Бардадим — Який у біса привид? Нема ніяких привидів! Які можуть бути привиди? Люди в космосі літають, а ти — “привид”.
І тут я йому видав суть теорії про цілком наукове перевтілення за законами фізики розуму і душі людської у привиди.
— Тю! — сказав Бардадим. — Дурницю якусь верзеш — купи не тримається.
Але в очах його не було переконання. Швидше була непевність і збентеження. Бардадим, чесно кажучи, не був відмінником. Він більше вмів працювати руками, ніж головою. Що-що, а академіком він не стане — це точно.
— А що ж тоді це таке, як не привид? — спитав я.
— Лихий його зна! Може, хтось перевдягнувся, щоб тебе налякати.
— А голову куди подів? Одрізав на врем’я? І ніг не було. Він наче в повітрі витав… Я ж бачив.
— Ну, от хай плівка висохне, надрукуємо — буде видніше.
Зненацька із за тину вигулькнула голова Антончика Мацієвського.
— Га? Що? Є щось? Є? — криво усміхнувся він. Я кинув на нього вбивчий погляд і одвернувся.
— Ну чого їй? Чого? Мене мати не пустили. Клянусь. Що я — винен? Замкнули в хаті. Клянусь.
Я мовчав, не дивлячись на нього. Тоді, звертаючись до Бардадима, він знову спитав.
— Є щось? Є? Так? Гришо!
— Та є, — неохоче озвався Бардадим. — Схоже на привид, але хто його зна…
— Я гляну. Можна, я гляну? Ну, будь ласка, будь ласка! Я гляну. Можна?
Він так просив, що навіть у мене не вистачило духу відмовити йому.
— Іди, — сказав Бардадим. — Тільки руками не мацай. Отак бери двома пальцями за край.
Витягнувши шию, Антончик благоговійно глянув на плівку.
— У-у! Точно! У-у! Привид!
І раптом рвонув з усіх ніг з двору.
— Ти куди?
— Зараз! — уже з вулиці гукнув він.
Хвилин через десять у Бардадима на подвір’ї було повно люду. Всі хлопці з нашого кутка збіглися сюди: і Вася Деркач, і Коля Кагарлицький, і Стьопа Карафолька, і Вовка Маруня… Не було тільки Павлуші…
Горобцями стрибали вони навколо Гришки Бардадима і одпихаючи один одного, без угаву галасували:
— Ану-ну!
— А дай я!
— Та пусти, я гляну!
— Та я ще сам не роздивився.
— Ух ти! Оце так!
— Диви-и!
— Охти!
Нарешті плівка підсохла, і Бардадим пішов друкувати знімки. Я попхався у хлівець слідом за ним, хоч мені там і нічого було робити. Хлопці шанобливо розступилися, даючи мені дорогу. Вася Деркач сунувся було й собі за мною, але Бардадим, пропустивши мене, мовчки одіпхнув Васю і зачинив двері. Гордість сповнила мене по вінця і навіть перехлюпнулась через край. Я з Бардадимом, а ви всі — “отвалі!” (як казав Будка, наш київський приятель).
Бардадим заклав плівку у збільшувач, ввімкнув його — негативне зображення відбилося на фотопапері. Вимкнув і поклав фотопапір у ванночку з проявником. І у неприродному цирковому світлі червоного ліхтарика я бачу, як на фотопапері починає проступати справжнє зображення темної Горбушиної каплиці і білого привида на ньому. Серце моє на мить зупинилось, а потім забилося з подвійною швидкістю.
Є! Є фотографія привида! Хай тепер хтось скаже, що я брешу. О! О! Речовий доказ! Самому Келдишу, президентові Академії наук, покажу, як треба буде! Ур-ра!
Коли ми винесли ще мокре фото надвір і показали хлопцям — говорити хлопці вже не могли. Вони тільки мовчки перезиралися круглими півнячими очима і здивовано витягали свої мармизи.
У боксі це називається нокаут. Це коли противник від нищівного влучного удару гепається на землю і лежить догори ратицями, як неживий…
Такого тріумфу перед хлопцями я ще не знав ніколи. Навіть коли ми ото з Павлушею викамстролювали різні штуки, то я все—таки ділив славу з ним. І для мене то була не ціла слава, а півслави. Тільки тепер я зрозумів, що справжня слава неподільна. Справжня слава — це коли ти сам, сам один п’єш її повними барилами, не даючи нікому ні краплі. Ото насолода! Ото щастя!
Ех, який жаль, що нема зараз тут того іудського Павлуші! Ото б закрутився дзигою, ото б застрибав, як карась на сковороді. І де він ходить, чорти б його взяли? Мабуть, водить десь пензлякою по папері, мазило нещасне. Ну, нічого, він сьогодні все одно довідається рано чи пізно.
Все одно!
Я уявив собі, як це все буде, і мені стало щиро, від душі його шкода. Як він переживатиме!
Але — сам винен.
