РОЗДІЛ ІX. Отець Гога
І справді, мені вже зараз хотілося, щоб уся ця історія з привидом виявилась “юриндою”. Мене це вже гнітило. Особливо ота баба Мокрина з її розмовами.
Баба Мокрина була в нашому селі церковним начальством (у бюро їхньому, чи що). Всі богомільні баби й жінки гуртувалися навколо неї. Церкви в нашому селі не було. Церква була у Дідівщині, за чотири кілометри від нас. Правив там отець Георгій. І баба Мокрина була його заступником по нашому селу — збирала на храм гроші, скликала бабів на збори тощо.
Отця Георгія з легкої руки діда Салимона всі атеїсти звали Гога. Це колись у нашому селі відпочивав художник Георгій Васильович, якого дружина називала Гога. І відтоді дід Салимон охрестив так отця Георгія. І воно до нього пристало — не одірвеш…
Дід Салимон, як вип’є, любить вести з батюшкою антирелігійні розмови. Він тоді каже: “Поїду з Гогою побалакаю… Хай мені Гога розкаже про бога”. Бере пляшку, сідає на велосипед і, виписуючи кренделі, їде в Дідівщину.
Отець Гога випивки не цурався і антирелігійних розмов не уникав. Випити він міг, як добрий молотник, і не п’янів. Після тих диспутів дід Салимон казав:
— Спеціаліст! Ну й спеціаліст отець Гога! Хитрий, як змій! Він же сам у бога не вірить. А говорить — як співає. Просто должность йому, видно, подобається. Спе-ці-а-ліст!
“Должность” у отця Гоги справді була нічогенька. Спершу він мав просто мотоцикла, потім мотоцикла з коляскою, далі “Запорожца”, тоді “Запорожца” поміняв на “Москвича”, а тепер, кажуть, записався у чергу на “Жигули”.
З парафіянами налагоджувати контакти він умів. Службу божу правив по-прогресивному. Визнавав науку, всі її досягнення, передплачував журнал “Знання та праця” і дванадцятого квітня щороку служив молебень за космонавтів.
І ті розмови баби Мокрини — то все, звичайно, від отця Гоги.
Я не встиг навіть ще поснідати, як у двір наш зайшло троє мало мені знайомих, не з нашого кутка, восьмикласників:
— А розкажи, що там було і як…
Виявляється, Бардадим розмножив фото і пустив по селу.
І почалося…
Рип-рип!..
Рип-рип!..
Рип-рип…
Хвіртка наша не зачинялась.
Тільки я кінчав розказувати, як одразу доводилося починати все спочатку.
Нарешті я не витримав. Схопив удочки і втік — гайнув у плавні.
Коли увечері повернувся додому, побачив, що біля наших воріт стоїть машина. Я не одразу збагнув, що то за машина, бо до моєї мами—депутата часто приїздили з району і навіть з області. І тільки зайшовши на подвір’я, я так і присів: під яблунею, поряд з дідом Варавою, сидів… піп Гога. Я хотів чкурнути назад, але було вже пізно — мене помітили.
— А-а, рибалка, — привітно усміхнувся до мене отець Гога — Здоров був!
Я завмер. Ну, зараз почне, як баба Мокрина, — “славен єси, отроче… видіння, що тобі явилося… Варвара-великомучениця, сохрани, спаси і помилуй…” Та ще й при дідові. Хоч хрестись і тікай.
Але він не починав.
— Ану показуй улов, — сказав він весело і, взявши в мене лозину з нанизаною на неї рибою, почав розглядати. — О, три чехоні, підлящики, устірочка, йорші… носачі й звичайні… краснопір, язьок… О! І линок один навіть є… Молодець! Знаменита буде юшка. Добре клює? На що ловив? На черв’яка, мотиля, на ощитку… чи, може, на тісто? Га?
— На черв’яка… червоного, — ледве видушив я з себе, напружено дивлячись на нього — коли ж він почне?
Але отець Гога тільки глянув на мене пильно сірими примруженими очима і раптом підвівся:
— Ну, поїду. Спасибі за воду. Бувайте здорові.
І пішов до машини.
Коли він од’їхав, я здивовано зиркнув на діда:
— Що таке? Чого він хотів?
— Хто його зна… Води попросив… у радіатор залить. Каже, википіла в його…
Дивно. І чого саме до нас? Неподалік на вулиці криниця стоїть, і відро біля неї.
Неспроста. Ой, неспроста той Гога заїхав. І як він глянув на мене! Наскрізь поглядом прошив. По очах видно було, що все-все він знає.
І від того, що він нічого не сказав, ще якось тривожніше стало. Таке в мене враження було, ніби він не хотів говорити при дідові. Якось так він дивився на мене, наче в нас з ним було щось спільне і від діда таємне. І своїм поглядом він ніби сказав: нічого, ми потім побалакаємо.
О господи! То це виходить, що я заодно з попом Гогою. Заодно з бабою Мокриною і всіма богомільними бабами. Заодно з отими чорними брудними алкоголіками, які старцюють у Дідівщині біля церкви, які невідомо де живуть і яким справді, крім бога, може, ні в кого вже випросити на похмілля.
А коли я заодно з попом Гогою, то, значить, проти рідної мами, депутата і передовика, яка завжди сидить у президії, проти вчительки Галини Сидорівни, котра провадить у селі атеїстичну пропаганду, проти всього прогресу і науки на чолі з академіком Келдишем.
І все завдяки тому, що я, бовдур, сфотографував привид — дідько б його вхопив зовсім!
І тепер піп Гога не одчепиться від мене. І може заплутати і зловити мене у свої тенета, як заплутав і зловив він десятикласника Валерія Гепу з Дідівщини, який, не пройшовши по конкурсу у гідромеліоративний, поступив у духовну семінарію і тепер вчиться на попа. Так і я… Павлуша стане художником. Гребенючка теж, Карафолька академіком, Коля Кагарлицький артистом, Вася Деркач фінінспектором, а я… ченцем. З довгими брудними патлами і ріденькою борідкою. У чорній засмальцьованій сутані і з хрестом на шиї.
Думки роїлися і гули у моїй бідній голові, як бджоли у вулику. Це ж іще й маму можуть через мене з депутатів викинути… А що ж! Який же вона депутат, коли в неї синок з хрестом ходить! Добре, хоч вона не бачила попа Гоги у своєму дворі. Сьогодні партійні збори, і вони з батьком прийдуть, мабуть, дуже пізно.
Сидить собі у президії і не знає, бідненька, які чорні хмари клубочаться над нею.
Ні!
Ні-і!
Треба рятуватися. Треба щось робити. Треба людей кликати на допомогу.
Перш за все треба йти до діда Салимона. Поговорити з ним, розпитать, може, він щось бачив, помічав, це ж усе—таки біля нього, майже попід хатою, у його садку. Не міг він нічого ніколи не помічати.
І взагалі треба, може, якусь комісію створити — хай вирішує гуртом це складне наукове питання. Це врешті справа усього суспільства. А то чого воно таке хитре, суспільство, — хоче, щоб настільки важливе загальнолюдське питання вирішував якийсь шминдрик малограмотний із сьомого класу. Чортзна-що! Зіпхнули все на мене одного. Неподобство!..
Але передусім — з самого ранку — до діда Салимона.
З таким твердим рішенням я заснув.
