Був собі пан та лакей. То як були ще вони малими, так укупі грались і усе у них зарівно; а як став панич паном, то так зненавидів того лакея, що давай вигадувати та приказувати, щоб він зробив те й те, та усе таке, щоб його можна було знищити.
Усе те лакей поробить, живим і вернеться.
От раз загадує йому:
– Принеси мені,– каже,– Видимо й Невидимо.
Той іде – плаче, та й прийшов десь у ліс, та такий страшенний, що господи! Дивиться – стоїть хатка, він і пішов у ту хату та й заховався під припічком. Коли це був обід, приходить дід та й гукає:
– Видимо й Невидимо, подай стіл!
Тут відразу де не взявся стіл, а на ньому усякі напитки і наїдки. От дід напився, наївся та:
– Видимо й Невидимо, прибери!
Зараз де все оте і поділось.
А той лакей з-під припічка усе те бачить. От як дід пішов, лакей виліз.
– Ану,– каже,– і я зажадаю того собі. Видимо й Невидимо, подай стіл!
Зараз де що і взялось.
Він напився, наївся, тоді і питає:
– А що, Видимо й Невидимо, може, тобі у цього хазяїна набридло?
– Та набридло,– каже.
– Так ходім зо мною.
– Ходім.
Ото і пішли. Він що версту відійде – гукав:
– Видимо й Невидимо, чи ти тут?
– Тут, тут, хазяїне, не бійсь, я не останусь.
Коли це ідуть, бачить він, що покої будуються, людей нікого не видно, а один тільки топір: сам і теше, сам і рубав, а що треба підняти, топір устромиться – сам і нагору витягне. Видимо й Невидимо йому і каже:
– Поміняй мене на топір-саморуб, а я у тебе знов буду, як тільки гукнеш.
От то тільки сказано, а тут і дідок іде, він і каже:
– Проміняй мені, діду, цей топір на Видимо й Невидимо.
– Яке ж воно?
Він тоді зараз:
– Видимо й Невидимо, подай стіл!
Де що і вродилось. Дідок напився, наївся.
– Це,– каже,– добра штука! Чому не проміняти?
Та й віддав йому той топір.
От він вийшов за кряж та:
– Видимо й Невидимо!
– Тут, тут, хазяїне, коло тебе,– озивається.
От випало йому знову йти лісом. Іде він і бачить, що скаче кругом лісу ломачка, а в лісі ходить дідок.
– Що це,– питав,– діду, у тебе таке?
– Та це ломачка-самобійка, ось дивись.
– Ану,– каже,– ломачко-самобійко, ходи!
Та ломачка як почала скакати! Що не скочить, то дуба ізвалить, то ізвалить. Він тоді до свого:
– Видимо й Невидимо, подай стіл!
Зараз де що і взялось. Дід напився, наївся та й пристав до нього:
– Проміняй мені його на ломачку-самобійку та й проміняй.
А Видимо й Невидимо і каже йому:
– Та й проміняй, бо я знов у тебе, як гукнеш, буду.
Він проміняв, узяв ту ломачку-самобійку, вийшов з лісу та:
– Видимо й Невидимо!
– Тут, тут, хазяїне, коло тебе.
Ось приходять вони у місто. Зайшов він у трактир, зараз як закомандує:
– Видимо й Невидимо, подай стіл!
Відразу де що і взялось. Він напився, наївся та ще коло себе чоловік десять нагодував та тоді:
– Видимо й Невидимо, прибери!
Де що і поділось.
А у тому трактирі гуляв вояк, побачив та й каже:
– Це ще не штука, а от штука! Ану, прути, нуте!
Де не взялись прути, як заходились, так коло нього аж свистять.
– Ось проміняй,– каже,– мені на твоє Видимо й Невидимо.
А Видимо й Невидимо:
– Та проміняй,– каже,– я знов у тебе буду.
Він проміняв його на ті прути, та тільки вийшов за місто та:
– Видимо й Невидимо!
– Тут, тут, хазяїне, не бійся,– озивається.
От прийшов він до свого пана, а в нього саме гості були, та сусідів понаїздило такого! Пан як побачив, що він вернувся, кричить:
– Ей, подать канчук.
– Ні,– каже,– підожди! Бий гостей, ломачко-самобійко, та добре бий!
Як почала та ломачка гостей чистити! Що побила, а Що повтікали. Він тоді до прутів:
– Прути, нуте!
Як візьмуться ж ті прути коло пана! От як відчистив добре пана, що той йому нічого вже не каже, тоді давай будуватись. Ломачка-самобійка дуби валить, топір-саморуб сам таскав, сам рубав, сам і теше, а він тільки походжав і приказує.
