Мав один цар красну дочку і надумав заміж її видавати. На весь край проголосив, що дасть царівну за найпершого брехуна.
В одного газди було три сини.
Старший, що вважав себе дуже мудрим, сказав до своїх братів:
– Царівна має бути моя, бо я можу найкраще брехати.
Прийшов до царя, а там брехунів видимо-невидимо. Входять один за одним до палати і виходять засмучені. Дійшла черга і до нього. Ввійшов, а цар попереджає:
– Міркуй, небоже, бо як добре не збрешеш, дістанеш п’ятдесят палиць.
Вислухав цар хлопцеву брехню і сказав:
– Могло таке статися. Підставляй хребет.
Вернувся хлопець додому, а батько питає:
– Коли будемо, сину, весілля твоє з царівною гуляти?
– Ой,– жаліється хлопець,– не будемо, бо цар найбільший брехун.
Вирішив спробувати щастя і середущий син. Та й він заробив п’ятдесят палиць.
А наймолодший, Іван, котрого брати вважали придуркуватим, і собі проситься до царя.
– Куди ти, дурню, підеш? – не пускають його брати.– Лише ганьбу нам принесеш.
Не послухався Іван і пішов. Заходить у палату, а цар наказує:
– Бреши, хлопче, добре, як не хочеш п’ятдесят палиць дістати.
– Я так збрешу,– каже Іван,– що ти, царю, підеш свиней пасти.
Цар ледве стримав гнів.
– Бреши, бреши,– каже він.– Але царівна не буде твоя, якщо я розсерджуся.
– Нас є три брати, а четвертий, наймолодший, няньо,– почав оповідати Іван.– Маємо велике поле. Надумали ми його взимку погноїти. Назвозили гною і розкидали по землі. Навесні сніг розтав і ми побачили, що погноїли чуже поле. Взяли ми тоді ниву за всі чотири кінці, перенесли і висипали з неї гній на свою.
Цар схвалив:
– Може бути!
– Посіяли ми на тій ниві пшеницю,– говорить далі хлопець.– І виросли з неї високі дуби, аж до хмар сягають. Покосили ми ті дуби, а жолуді склали в копиці. Накупив няньо багато свиней, більше, як у пресвітлого царя.
– А за що він міг купити більше свиней, як у мене? – заперечив цар. Та хлопець не розгубився:
– Не знаєш ти, царю, як бідняк уміє газдувати. Він годує воші і потім їх панам продає за великі гроші. Так і ми робили.
– Може бути,– видавив із себе цар.– Але до свиней і свинарів треба.
– Правду кажете,– говорить Іван.– Не могли ми самі доглянути свиней і найняли вашого батька за свинаря.
Як закричить цар:
– Брешеш! Мій батько був з царської сім’ї.
Та й замовк. Зганьбився, що простак його
перебрехав. Не хотілося цареві віддавати дочку за Івана. Та не міг він відмовитися від свого слова і наказав весілля гуляти.
Став Іван царем у тій державі. І тепер царює, коли не вмер.
