Якось один вершник після довгої й виснажливої дороги прискакав разом зі своїм конюхом до незнайомого міста.
Було це по заході сонця, і їхати далі було небезпечно. Мало доброго обіцяла й ночівля серед незнайомих людей, де, як виявилося, злодій сидів на злодієві і злодієм поганяв.
Що буде, те й буде,— вирішив вершник.— На все Божа воля! Доведеться заночувати серед злодіїв. Це набагато краще, ніж стати здобиччю хижих звірів, десь серед поля.
Повечерявши, втомлені подорожні почали міркувати, як устерегти коня й трохи відпочити. Господар любив свого баского чотириногого друга, більше, ніж власне життя, тому вирішив зберегти його сам, а конюхові звелів спати. Але конюх, що був у нього за наймита, не погоджувався на те, щоб його господар не спав.
— Я краще вмру, ніж занедбаю свій обов’язок,— сказав він.
— Діло наймита — наймитувати, а лицарське — відпочивати.
Вершник поспав трохи, наче заєць під межею, і прокинувся у неспокої.
— Ей, Німоне!— гукнув він конюха.— Що ти робиш?
— Стережу коня, господарю! Не тривожся даремно, спи спокійно!
— Щось непокоїть мене,— признався- вершник наймитові.— Лягай-но ти спати, а я пильнуватиму скакуна.
— Бути на сторожі — моя, господарю, справа. А для турбот у тебе немає анінайменших підстав!
Хоч і не вельми покладався вершник на свого вайлуватого конюха, але, запевнений його словами, знову ліг спочивати.
Та невдовзі його чутливе вухо вловило якийсь шерех, і він знову запитав:
— А що ти зараз робиш, Німоне? Чи тіе хочеться тобі спати?
— Не до сну мені, пане. Я міркую над тим, як Бог простер землю між морями та океанами.
— Здається мені,— мовив господар,— що, поки ти вирішиш цю важливу проблему, злодії таки вкрадуть коня.
— Не турбуйся, пане мій,— заспокоїв наймит господаря.— Це не заважає мені пильнувати.
І знову заснув утомлений вершник. Не так заснув, як закуняв, і не з Богом, а з тривогою. Прокунявши отак кілька хвилин, знов питає конюха:
— Німоне, про що ти так тяжко задумався? Чи не про мого жеребця?
— Думаю, пане мій,— промовив конюх крізь зуби, наче крізь рядно,— як то зумів Бог спорудити небозвід без однісінького стовпа.
— Чує моя душа, що поки ти й це питання вирішиш, злодії приведуть мого коня на торг. Іди-но краще спати, а я вже початую,— сказав господар.
— Не перебивай собі дурними гадками солодкого сну!— порадив господареві конюх.— Твоє діло панське.
Після цих наймитових слів господар заснув аж до ранку. А вранці, прокинувшись, запитав:
— Німоне, надворі вже благословилося на світ. А над чим ти зараз сушиш свій розум?
— Міркую, мій пане,— мовив спокійно конюх,— кому з нас доведеться нести на голові сідло — мені чи тобі?
