Одного разу сидів собі ведмідь у кущах і ласував упольованою дичиною. Аж гульк – підкрадається до нього лисиця і облизується, так їй кортить м’яса. І стрибає навколо, і заходить то з того, то з того боку, аби хоч трішки відкусити, якщо вже не вхопити більший шматок. Терпів ведмідь, терпів, а тоді клацнув зубами і відірвав лисиці кінчик рудого хвоста. Лисиця навтіки, а ведмідь і гукає навздогінці:
– Агов, лисице, не тікай! Я навчу тебе, як уполювати коня.
Зраділа лисиця й підійшла ближче, але так, щоб ведмідь її вже не досяг. А ведмідь каже їй:
– Як побачиш десь на луці коня, що лежить собі і гріється на сонечку, підкрадься до нього, добре прив’яжи коня його ж хвостом до себе, щоб кінь від тебе не втік, а тоді гризи собі його.
Лисиці не довелось довго шукати коня, що лежав собі на луці і грівся на сонечку.
Вона підкралася до коня, прив’язала його хвостом до себе, тоді вп’ялася зубами в стегно. Кінь схопився, як обпечений, і ну бігти. Лисиця
– Це ти сидиш? – запитав король.
– А хто ж? Певне, що я, – відповів Дурисвіт. – Я хочу на цьому місці побудувати стайню для своїх коней і худоби.
– Хіба ти так розбагатів у фіорді, куди я тебе зіпхнув? – запитав король.
– Так, ти зіпхнув мене у фіорд, – сказав Дурисвіт, – і коли я досяг дна, то побачив повно коней, худоби, золота і всякого добра. Його там цілі гори.
– Скільки тобі заплатити, щоб ти й мене зіпхнув туди? – запитав король.
– О, я зіпхну тебе задарма, – відповів Дурисвіт. – Адже ти з мене не брав грошей, то і я не візьму.
Дурисвіт посадовив короля в діжку, викотив її на високу гору і звідти зіпхнув у фіорд. А сам поїхав до королівського двору, одружився з королівною і став королем.
Який з нього був король, ніхто не знає, але обдурити його вже ніхто не міг, – недарма він сам був Дурисвітом.
