У стародавні часи жили були старий і стара. Дітей вони не мали. Старий орав землю, сіяв зерно, збирав урожай і зберігав його в коморі. При потребі він відвозив частину зерна на базар, продавав його і купував чай, сіль та солодощі.
Один раз старий зібрався їхати на базар, відкрив комору, дивиться — а там видимо-невидимо мишей. Все зерно в коморі виявилося зіпсованим гризунами. Ненаситні тварюки з’їли стільки, скільки змогли, а зерно, що залишилося повністю зіпсували. Старий і стара прийшли у відчай.
— Як ми житимемо? Адже ми тільки цим зерном і харчувалися,— засмутилися вони.
У цей час повз них пробігала кішка. Вона почула плач старих і підійшла до них і запитала:
— Чого ви журитесь?
— Як же нам не журитися? — скаржиться їй старий. Чи знайдеться на білому світі хоч один, хто покарав би кривдників?
— Я покараю ваших кривдників. Де ці злодії? — розлютилася кішка і забила хвостом.
— Тоді йдемо зі мною,— покликав її старий і відчинив перед нею двері комори.
Кішка побачила натовп мишей.
— Зачини за мною двері і йди,— сказала вона старому.
Багато днів кішка тинялася від одного будинку до другого, але ніде не знайшла, чим поживитися. Зголодніла так, що живіт у неї прилип до спини, і тому вона жадібно накинулася на мишей. Миттю кішка спіймала п’ять-шість мишей і проковтнула їх.
Кішка залишилася жити в коморі. Якщо раніше в негоду вона поневірялася без притулку, то в коморі завжди було тепло і сухо. Вона чесно справляла свій обов’язок. Через деякий час миші перевелися по всій окрузі. Кішка знову почала голодувати і звернулася до старого і старої:
— Чи немає у вас якоїсь роботи для мене?
Стара у відповідь ласкаво погладила кішку по її блискучій шерсті. Вона була рада, що завдяки кішці вони позбулися мишей.
— Проси в нас усе, що захочеш,— сказав старий кішці.— Ми виконаємо будь-яке твоє бажання.
Кішка каже:
— Я багато чого просити не буду. У мене лише одне бажання: відведіть мені у вашому будинку трохи місця в куточку.
Старий і стара виконали її бажання, пустили жити до себе в хату. Кішці було дозволено робити все, що заманеться. Вона могла валятися, де заманеться. І зажили вони втрьох у мирі та злагоді. Стара щодня наливала кішці миску молока. Та, наївшись досита, цілими днями спала. Тепер їй не доводилося добувати собі їжу та вести життя волоцюги.
Якось уночі в загін до старого заліз вовк. Він розірвав двох овець, а решту поранив. Побачили старенькі, що наробив хижак, і заплакали.
— Ми лише молоком і рятувалися. Як нам тепер жити? Чи знайдеться хоч хтось, хто б помстився за нас розбійнику? — сумно вигукнув старий.
Підійшла до нього кішка, підняла хвіст трубою, лагідно потерлася об його ноги і втішає:
– Є такий богатир. Я знайду його та приведу до вас.
Кішка побігла в безлюдний степ. Вона вирішила знайти собаку. Довго вона її розшукувала, доки не побачила, що та нишпорить по кущах, винюхує чиїсь сліди.
— Я прийшла до тебе,— помахуючи хвостом, поважно сказала кішка.— Хочу дати тобі одну пораду. Чим винюхувати чиїсь сліди та ритися в чужих норах, чи не краще тобі стерегти подвір’я у людини? Ти завжди будеш ситий і житимеш в теплі.
Собаці останнім часом не щастило, і в неї так звело живіт від голоду, що вона була згодна на все.
Веди мене до людини,— відповіла вона.
— Ходімо,— сказала кішка і привела собаку в село.
Коли вони прийшли, стара нагодувала собаку. Наївшись, та стала на варту. Всю ніч вона не змикала очей. Щойно з’явився світанок, до вівчарні підкрався вовк. Собака не дрімала, вискочила назустріч і вчепилася йому в шию. Вовк виривався щосили і ледве втік.
Старий і стара бачили, як собака розправився з вовком, і залишилися задоволені.
Так і стали жити вчотирьох старий, стара, собака і кішка, і досі живуть разом. Вони у всьому допомагають один одному, діляться останнім шматком. Зате старі не знають горя з мишами та вовками.
Так почалася дружба людини з кішкою та собакою. І ця дружба продовжується до наших днів.
