Давним-давно жили три брати. Уже ніхто не пам’ятає, як їх було звати, тому назвемо просто: старший, середній та найменший. Два брати були одружені, а найменший ще ні.
Від пошесті батько й мати їх померли, і господарювати став старший брат. Він добре знався на господарських справах, знав, коли, де і що сіяти. Такий досвідчений господар міг прогодувати сім’ю хлібом з власного поля. Але першого року було зібрано значно менший врожай, ніж збирали раніш. Життя в сім’ї стало скрутніше. Середній брат мовчав, але його жінка не стерпіла і почала лаяти жінку старшого брата, що вона, мовляв, не вміє порядкувати. Щоб уникнути сварок, старший брат погодився передати господарювання середньому братові.
Середній брат також був досвідчений хлібороб. Він усе добре розміркував, підрахував і впевнився, що тепер справи підуть краще. Але в цей рік вони зібрали ще менший врожай. Нічим було виправдуватися середньому братові перед сім’єю, мовчала і його жінка.
На третій рік господарювати став найменший брат. Це був кремезний юнак. Він працював з старшими братами по господарству, а вільний час приділяв любимій білій гусці та червоному півню. Сусіди, глузуючи з нього, говорили, що гуска—сестра йому, а півень—брат. Крім того, він любив стріляти з лука і стріляв так влучно, що на всю округу не було другого такого стрільця. Тепер старші брати вирішили, щоб найменший брат став господарем. Він згодився.
„Коли старший брат господарював,—думав він,—то врожай зібрали менший, ніж раніш, а коли середній брат взявся за справу, то врожай був ще гірший. Так може продовжуватись і далі. Але ж мусить бути якась причина. Мабуть, дощової води замало”. І він вирішив збудувати на своєму полі колодязь. Старші брати підтримали його.
От і почали вони копати колодязь. Копали день, копали другий. На третій день вони докопалися до каменя. Цей камінь лежав під землею і висмоктував з неї всі соки. Від цього він з кожним роком більшав і більшав, а земля все дужче виснажувалась. Розгнівався камінь на братів, що вони порушили його спокій, та як зареве на них:
— Як ви сміли копати землю наді мною?
Але брати не злякалися і наступного дня пішли на поле рано-вранці, взявши з собою молот та залізні клинки, щоб продовбати камінь наскрізь і дістатись до води. Прийшовши на поле, вони побачили на місці колодязя величезний камінь.
— Чудо!—сказав старший брат.
— Дійсно чудо! —погодився середній. —Мабуть, краще його не чіпати.
— Чудо не чудо, а треба цей камінь знищити!—рішуче заперечив наймолодший брат.
Тільки він промовив останнє слово, а камінь піднявся над землею на три аршини, виставивши свою страшну зубасту личину, від одного погляду на яку можна вмерти. Старші брати покидали вс та давай тікати.
— Чого ви тікаєте?—крикнув на них найменший брат.
Вони зупинились, оглянулись. Наймолодший брат узяв молот і почав бити по каменю. Коли брати підійшли, він уже поламав на личині зуби. Брати посмілішали.
Цілий день вони довбали камінь. Під вечір камінь-чаклун зрозумів, що йому не минути біди, раптом зник під землею. На тому місці, де він лежав раніше, виникла глибока яма.
Ніч минула спокійно. Коли вранці брати зібрались іти на поле, червоний півень підійшов до найменшого брата і мовив:
— Будь обережний. Сьогодні камінь-чаклун хоче на вас випустити отруйних змій.
Старші брати злякались і відмовились іти на поле, а найменший запитав півня:
— Півнику, братіку мій, що ж мені робити?
— Піди на східну гору і попроси допомоги в орла. Орел і камінь-чаклун—смертельні вороги, бо камінь заховав змій, яких орел любить їсти.
Послухав найменший брат півня і пішов до орла. Орел вислухав його і пообіцяв покликати інших орлів на допомогу. Наймолодший брат пішов на гору, що була недалеко від поля, сів під деревом і став спостерігати.
Над полем з’явилася зграя орлів і почала кружляти. З ями вилізла величезна змія, а за нею безліч менших. Змія підняла голову і висунула язик. Орел зі свистом ринувся вниз і схопив дзьобом велику змію. Інші змії злякалися, наче миші, углядівши кота, і збилися в клубок.
За великим орлом на змій накинулись й інші. Через деякий час вони піднялися в повітря, тримаючи в дзьобах по дві-три змії. Пролітаючи над горою, вони переможно вітали найменшого брата.
Тим часом камінь-чаклун сидів у ямі і чекав звістки про перемогу, надіючись, що змії обплутають цього зухвалого юнака і притягнуть до ями. Він з’їсть його і тоді заспокоїться. Але скільки він не чекав, звістка не приходила. Нарешті він не витримав і показався з ями. Земля навкруги була закривавлена. Зрозумів камінь-чаклун, у чім річ, розгнівався і закрив своїм тілом усе поле.
„Однією силою нічого не вдієш,—подумав найменший брат.—Піду додому, поміркую”. Всю ніч він не міг заснути, все думав, як знищити цей клятий камінь. Коли заспівали треті півні і надворі вже почало сіріти, в кімнату ввійшла біла гуска. Вона щодня приходила у цей час поклювати рису, але сьогодні вона злетіла на ліжко і мовила:
— Брате, бери лук і стріли.
— Навіщо?— запитав найменший брат.
— Стріляй каменя-чаклуна в очі. Якщо влучиш, то все піде на лад.
Подякував наймолодший брат гусці за пораду і спокійно заснув. Вранці він прокинувся, одягся, попоїв і став збиратися. Покликав старшого брата з собою—не пішов старший брат, гукнув середнього—не пішов і той. Тоді він узяв лук та стріли і пішов сам.
Підійшовши до каменя на сто кроків, він зупинився і почав роздивлятися, де у каменя очі. Але на лиці у каменя було багато великих і маленьких очей. В яке з них стріляти? Вибрав найбільші очі і вистрелив двічі: одну стрілу в праве око, а другу—в ліве. Стріли влучили прямо в ціль.
Раптом щось загриміло, загуркотіло страшно. Камінь розколовся, і, на диво, з тріщини виповзла велика золота черепаха.
Ця золота черепаха ще в давні часи проживала тут, а потім з’явився камінь-чаклун і втиснув її своїм тілом в землю.
Сьогодні вона нарешті звільнилась. Зелені світлячки її очей сяяли радісно. Вона приповзла до найменшого брата і мовила:
— Ти, юначе, дійсно хоробрий. Я дякую тобі і схиляю перед тобою свою голову. Для такого хороброго, розумного юнака я зроблю все, що він захоче.
Золота черепаха мала велику силу і могла виконати будь-яке бажання хороброго юнака. Захотів би він мати палац — і палац з’явився б перед його очима, виграючи на сонці коштовними оздобами. Але не про палац думав найменший брат.
— Я хочу, щоб тут був колодязь,—сказав він,—а з колодязя бігла медовосолодка вода і цією водою зрошувалось наше поле і поля всіх селян. А на полях щоб росли багаті врожаї, розквітаючи на щастя всім людям.
І в ту ж мить на його полі з’явився колодязь, зроблений з коштовних каменів, які мінились на сонці всіма барвами. З колодязя била вода. Краплі води, високо здіймаючись у повітря, розбризкувались по нивах, на яких зеленіли багаті врожаї.
З того часу брати, та й не тільки вони, а всі селяни, збирали на своєму полі вдосталь хліба.
На цім і казці кінець.
