Колись давно-давно жив собака у тайзі сам-один. Прикро зробилося йому. «Недобре жити одному,– думає собі,– От коли б знайти когось найсміливішого, найдужчого! Я б став йому другом…»
І пішов собака в ліс шукати собі друга. Чув він од зайця, що немає в світі сміливішого, дужчого звіра, ніж вовк. Аж тут і вовк як уродився – іде назустріч, зубами клацає. Та не злякався собака.
– Давай, вовче, з тобою дружити!
– Давай! – згодився вовк.– Недобре одному!
Увечері полягали спати на м’який мох під деревом. Опівночі собака раптом почув якийсь шерех, схопився й голосно загавкав.
Вовк перелякався, підібгав хвоста й ну зацитькувати собаку:
– Тихо! Тихо! Цить, не гавкай, бо ще почує ведмідь, прийде й розшматує мене…
– Ой, який ти боягуз! – здивувався собака,– Я менший від тебе, а зовсім не боюся. Ану покажи мені ведмедя, бо я його ще й досі не бачив…
Пішли вони тайгою. Коли бачать – лежить у сушняку кошлатий бурий ведмідь.
– Онде він,– здалека показав вовк і втік, покинувши собаку самого.
Підбіг собака до ведмедя й каже:
– Здрастуй, ведмедю! Хочу подружити з тобою!
Ведмідь спідлоба блимнув на нього й пробурчав:
– Ну, гаразд!
І стали вони жити разом. Увечері полягали спати. Та собака знов почув шерех і загавкав.
Злякався ведмідь і забурчав:
– Ану тихо! Не гавкай, будь ласка, бо ще тигр почує! Наскочить і розшматує нас з тобою.
«Е, ні! – подумав собака.– Що ж то за товариш: якогось тигра боїться…»
– Покажи мені тигра,– попрохав ведмедя.
Вранці ведмідь тихесенько сказав собаці:
– Онде він іде, тигр…
Сказав і дременув у хащу.
«Оце-то справді великий звір! А який дужий! Він, мабуть, нікого не боїться. Краще дружитиму з ним!» – вирішив собака.
Підбіг до тигра й каже:
– Чуєш, тигре! Хочу з тобою дружити!
Подумав, подумав тигр і згодився.
Уночі, коли полягали спати, собака знов загавкав.
Тигр схопився й загарчав на нього:
– Ану тихо, бо лев почує! Прийде й зжере нас обох відразу!
– Покажи мені, де живе той лев! – попрохав собака.
Але тигр так злякався, що не схотів навіть показати собаці де живуть леви. Стояв і трусився од жаху.
Довелося собаці йти самому. Шукав, шукав аж д0 не знайшов лева. А вночі прокинувся від несамовитого реву – земля задвигтіла, ліс застогнав. То був лев… Собака підбіг до нього. Лев загарчав, грива йому наїжилася.
– Що ти за звір? – сердито спитав лев,– Чом не боїшся мене? Я ж тебе зараз на клапті роздеру!
Але собака не злякався.
– Чуєш, леве! Я хочу з тобою дружити!..
– Ну що ж,– загарчав лев.– Коли так, ходімо зі мною!
Цілий день вони блукали разом по лісах та степах, аж усі
звірі від них ховалися. А ввечері лягли спати в кущах.
Уночі собака прокинувся від якогось шереху, нашорошився й дзвінко загавкав.
Лев розлютився.
– Тихо, ти! Почує людина – вб’є нас обох! У неї є вогненна залізна палиця з громовим голосом…
Закортіло собаці дізнатися, що ж це воно таке – людина? Подалися вони вдвох з левом її шукати.
Незабаром зустріли на дорозі малого хлопчика.
– Може, цей? – питає собака.
– Цей! Тільки він ще не виріс,– каже лев.
Рушили далі. Коли бачать на дорозі старенького дідуся. Він поволі брів, спираючись на палицю.
– Цей? – знов питає собака.
– Цей… Тільки він уже постарівся. Бачиш – ходить трьох ногах…
Через деякий час зустріли вони молодого хлопця, який їхав верхи на коні.
– Оце він і є! – гукнув лев і стрімголов кинувся тікати. Підійшов собака до хлопця, пометляв хвостом і каже:
– Людино! Я шукаю собі найдужчого, найсміливішого друга. Давай дружити.
– Згода! – відповів хлопець, – Тільки знай: я не люблю боягузів!
Увечері лягли вони спати. Раптом собаці знову вчувся якийсь шерех, і він голосно загавкав. Хлопець миттю прокинувся, схопив рушницю – оту вогненну палицю з громовим голосом, що про неї казав лев, і побіг разом з собакою шукати, хто це шарудів поблизу.
– Нас удвох з тобою ніякий ворог не злякає! – сказав він собаці.
І збагнув собака, що знайшов нарешті справжнього друга – найдужчого, найсміливішого.
З того часу собака дружить з людиною і щиро їй слугує.
