Жив колись на Алтаї добрий чоловік, звали його Солдатас. От якось надумав він посіяти ячмінь. Випалив у лісі латку землі і щойно заходився пні корчувати, як з лісу несподівано вийшов ведмідь бурий:
– Що ти тут у моєму лісі робиш, Солдатасе?
– Пні корчую.
– А мене чому на допомогу не кликав?
У Солдатаса душа в п’яти втекла, серце, ніби риба, викинута на берег, тріпотить. Піт з чола по щоках тече, язик від страху висох.
– Простіть мене, шановний дядьку ведмедю, – ледве ворушачи губами, сказав Солдатас.– Пні корчувати – робота не з легких, а ви вже в літах. Не посмів я турбувати вас.
– Так,– зітхнув ведмідь,– я вже немолодий. Але поглянь, який ще спритний!
І взявся до роботи: штовхне передньою лапою – пень через три гори летить, штовхне задньою – пень через п’ять гір летить.
Збирався Солдатас викорчовувати поле завбільшки з дві кошми, а ведмідь викорчував з версту. Довелося висіяти не лише той ячмінь, що був у торбі, а й той принести, що дома в засіку лишався.
От виколосився ячмінь, колоски обважніли, зерно налилося.
Пора вже косити.
Вийшов Солдатас на своє поле з косою, разів зо два змахнув, коли бурий ведмідь уже тут:
– Ти що робиш, Солдатасе?
– Ячмінь кошу.
– Про мене, однак, ти не згадав, не покликав. Давай косу!
У Солдатаса коліна аж торохтять, волосся під шапкою
ворушиться. Що робити? Дати косу ведмедеві в лапи – страшно. Відмовити? Ще страшніше.
– Ви, мій старший дядьку, самі знаєте, коса тупа не буває.
Ця коса гостра, ви себе ненароком до крові полосонути можете. Ось коли ячмінь скошу, висушу, приходьте молотити, зерно в мішки зсипати, солому скиртувати.
А ведмідь як ревне:
– Сіно-солому сушити, в копи складати? Сіноскладалка я тобі, чи що? Давай косу!
І косою так розмахався, що аж упрів.
Солдатас думав за тиждень упоратися, а тут сонце ще за гору не сіло, земля ще не засиніла, врожай уже весь зібрано:
А ведмідь ніяк не вгамується. Косу поклав, лоб і щоки травою витер і знову вимагає:
– Ну, кажи, яка ще робота буде?
– Коли ячмінь висохне, молотитимемо, казав я вам, але ви розсердились.
А сам косу підхопив і, задкуючи, боячись спину показати, обережно вибрався з лісу.
Настав час, і зібрався Солдатас молотити. І ведмідь, виявляється, з величезним дрюком притюпав. Як заходився своїм дрюком вергати, так зерно з колосків струмком і потекло.
Солдатас зсипав зерно в мішки, солому, як водиться, в скирту склав.
– А тепер що? – сопе ведмідь.
– Треба б нам урожай поділити. Ви мій старший дядько, вам першому й вибирати належить.
– Гаразд, якщо так треба, я згоден. Ти, значить, собі зерно бери, а я солому візьму. Притягну до барлогу, і буде мені всю зиму тепло на сухій соломі спати.
Привіз Солдатас зерно додому. Такого врожаю він ще ніколи не мав, стільки хліба ще ніколи не напасав.
Добре став жити. Щодня суп кочо з ячменем варить, уранці й увечері чай з толканом – ячною мукою досхочу п’є.
«От спасибі бурому ведмедеві,– думає Солдатас, – як-то він сам зимує? Самою соломою ситий не будеш, схуд, мабуть, треба б його пригостити, доброю їжею почастувати».
Заколов Солдатас свою останню вівцю, засмажив її і поніс до лісу. Ноги грузли в снігу, спина від важкої ноші згорбилася, живіт захолов, але Солдатас усе йшов і йшов, доки нарешті не прийшов до ведмежого барлогу. Вона була занесена снігом, і тільки маленька шпарка в снігу протанула, звідти соталась пара,–ведмідь спав мщним сном і продихав у снігу шпарку.
– Гей, дядьку,– гукнув Солдатас,– прокиньтесь! Смачна їжа до вас сама прийшла.
А ведмідь спить, не чує.
Солдатас зломив гіллячку, полоскотав ведмедя.
– Хрр… Не встану… Як солодко на соломі сп-а-ти…
– Та ви тільки понюхайте, сон одразу пропаде.
Ведмідь висунув морду з барлогу, зжер баранину й розлютився:
– Якщо твоя вівця така жирна, який же ти сам?
Вискочив з барлогу й погнався за Солдатасом.
У Солдатаса ніби крила в ногах виросли, мчить – куди тій птасі, ледь ногами снігу торкається. Та чим швидше він утікав, тим дужче лютішав ведмідь. Ось він ухопив лапою по^у Солдатасової шуби, другою лапою шапку йому збив з голови, пащу роззявив…
Та в цей час раптом голосно загавкав Солдатасів пес.
– Чого галасуєш? – ревнув ведмідь.
А собака відповідає:
– Рятуйтесь, дядьку ведмеде, рятуйтесь! Син Карати-каана хоче ведмежу шубу собі пошити. Йому якраз отакий ведмедисько, як ви, потрібен, аби шкуру з нього здерти.
– Але спочатку я Солдатаса з’їм. Навіщо він мене з барлогу виманив?
– Гав-гав, – знову загавкав собака.– З вашим Солдатасом ще стрінетесь, помститися йому ще встигнете, а зараз своє життя побережіть. Мисливці вже зовсім близько, на лижах вони біжать. Списи з бронзовими навістрями, послухайте, як дзвенять. Лягайте мерщій.
Ведмідь повалився на сніг.
– Ой, Солдатасе, врятуй мене, скажи мисливцям, що я дрючок.
А собака знов загавкав:
– Ой, Солдатасе, візьми сокиру й рубай!
– Мисливці запитають, чому Солдатас не рубає такого товстого дрючка.
– Ой, Солдатасе, візьми сокиру й рубай! Ну чого стоїш, оглух, чи що? Кажуть тобі, рубай!
Вихопив Солдатас сокиру з-за пояса, а ведмідь як скочить – і навтіки.
