Був собі ведмідь, який не вмів нічого робити. Якось він побачив на узліссі лисичку. Такою смутною, такою зажуреною він її ще ніколи не зустрічав.
– Чого зажурилася, кумонько? – запитав.
– Ех, куме ведмедику, що мені робити – й сама не знаю. Хатка моя геть валиться.
Поглянув ведмідь – і справді: лисиччина хатка от-от в яр звалиться, на одній волосині тримається.
– Е, кумонько, тут роботи кіт наплакав, – раз-два, й усе буде як слід, – каже ведмідь.
– Справді? – зраділа лисичка. – Гаразд, кум-чику, зроби, прошу тебе.
Ведмідь одразу взявся до діла. А лисичка так зраділа, що й не сказати.
– Працюй, працюй, кумику, – каже. – А я тим часом спіймаю тобі курочку, меду принесу.
– Оце добре, ото догадлива ти. Що ж, іди, іди, – аж усміхнувся ведмідь.
Пішла лисичка в село. А ведмідь ще завзятіше заходився коло хатки. Як розмахнувся та як ударив лапою, колода так і вилетіла з лисиччиної хатки. Ще розмахнувся і вдарив – ще одна колода вилетіла і впала неподалік. Опам’ятався ведмідь лише тоді, як усі стіни розкидав. Одна стріха тільки залишилася. Ведмідь почухав собі потилицю.
– Що ж його робити? Ось-ось лисичка повернеться… Що вона скаже?!
Думав-думав і придумав: розкидав колоди так, щоб їх і видно не було.
Прийшла лисичка, глянула – й аж обімліла. Тільки одна стріха ще держиться.
А ведмідь каже:
– Не лякайся, кумонько! Ось побачиш: я звідси піду – і хата мов з-під землі виросте.
Сиділа-сиділа лисичка, ждала-ждала, та хата мов крізь землю провалилася. А вже смеркається, вечір настає. Почалася холодна злива. Що робити? Довелося лисичці в нору втікати. Відтоді лисиці не будують собі хаток, а живуть у норах.
