Прийшов я вранці до школи, а назустріч мені з класу Генка вибігає.
— Іди,— кричить,— швидше! У Шашка шьогодні день нажодження. Там чукежки їдять. Я побіг водою жапивати, бо шолодко дуже.
Заходжу я в клас. Кругом плямкають усі — цукерки жують. Один Сашко за столом сидить, не жує.
— У мене,— каже,— від них уже щелепи зводить.
— Де ти ходиш? — Митько мені гукає.— Тут без тебе все з’їдять.
Я пропхавсь до столу, але цукерок зоставалось іще багато.
— Вітаю тебе, Сашку,— почав було я, але тут хтось поцілив мене скатаною в кульку обгорткою у вухо.
— Бажаю тобі…— продовжив я, і знову в мене влучила кулька.
Я тоді розізливсь, підкинув угору свій портфель і сказав:
— На кого бог пошле.
Усі кинулися врозтіч, а бог послав на Генку, який саме вбіг до класу із півлітровою банкою води. Тоді Генка линув на мене водою і попав іще на кількох чоловік.
Вони теж узялися за кульки, а дехто побіг по воду. Банок більше не було, і доводилося бризкати прямо з рота. Сашко одійшов і казав:
— Ну, перестаньте, перестаньте, вже дзвоник був.
Дехто його послухав, а більшість продовжували кидатись і поливатись водою.
— От здорово,— кричав Митько.— Якби кожен день отак!
Я теж сказав:
— От здорово!
Коли підлога була вся засипана тими кульками і геть-чисто облита водою, до класу зайшла вчителька.
— Ой-ой-ой! — сказала вона. А потім: — Ай-ай-ай! Що ж то у вас таке?!
Ми відповіли, що це в Сашка день народження.
Тоді вчителька опустилася на стілець, але одразу ж підскочила, бо виявилось, що він мокрий.
— Як вам не соромно! — розсердилась вона.— У вашого товариша день народження, а на що ви його перетворили?! Треба ж думати, що робите. Як це негарно і ганебно!
Ми почали думати і вирішили, що й справді це не так уже й здорово.
— Даю вам п’ять хвилин,— мовила вчителька,— щоб ви негайно ж привели до порядку і себе, і клас.
Ми дуже швидко все прибрали, і вчителька стала пояснювати урок, але ходила трохи дивно — якось боком і так само боком вийшла у двері за хвилину до дзвоника.
— Це їй соромно,— засміявся Генка.
— Це їй за вас соромно,— озвалась Ловецька.
— Не за “вас”, а за всіх нас,— виправив її Сашко.— Хочете цукерок? У мене ще багато.
Але ніхто цукерок не взяв, сказали, що вже наїлися донесхочу. А Генка сказав, що він взяв би, та несила більше пити воду. Але потім подумав, таки взяв одну і поклав до кишені.
Тоді і я взяв дві. Я ж бо прийшов останнім і з’їв найменше.
