Ярослав Стельмах – Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера

Розділ III

Озеро. Змії люблять сіно

Щось дзумить і дзумить мені у вусі, і од того в’їдливого звуку я розклепляю повіки. В кімнаті півтемрява. Митько спить поруч на розкладачці, а у вікно товчеться і товчеться головою і тому, мабуть, ще більше чманіє настирна муха.

«От капосна», — думаю я собі, коли це:

— Агов, Демидівно, — чийсь пронизливий голос. — Діждались-таки онучка?

— Діждалась, Дмитрівно, діждалась. Приїхав із приятелем своїм.

— А де ж то вони, чи вже подалися кудись?

— Сплять іще. Потомилися з дороги. Та й городські ж, люблять поспати.

— А он мій Василь теж городський, а ще зрання на свій велосипед, — найшла чим хвалитись! — та гайда з двору.

«Ага, так це баба того Василя, — подумав я. — Ану-ну», — і підскочив до вікна. Проте вікно виходило в город, і видно було лише картоплиння. Тоді я поторсав Митька за плече.

— Вставай, Митю, он Василева баба прийшла.

— Га? — сонно озвавсь той.

— Баба прийшла Василева, отого велосипедиста.

— Тю! То це треба мене будити, — позіхнув товариш. — Хай собі хоч сто баб, що тобі до них?

— Та нічого. Я думав, тобі цікаво буде.

— Ціка-аво, — знов позіхнув товариш. — Що там цікавого? — І раптом, мов оце не він щойно ледь одірвався од подушки, скочив на ноги. — Ну, збирайся швидше. Бери морилку, я — сачки, та й підемо.

— Зразу? — скрививсь я.

— А чого відкладати? За три дні назбираємо, а там гуляй собі, скільки хочеш.

— Ага, назбираєш за три дні.

— Хіба це довго? Сачком — раз, в морилку — два, в коробку — три, шпилькою — чотири. От і все!

— А курінь?

— Так само собою. А куди ж ми, по-твоєму, йдемо? Туди! Обладнаємо курінь, а як залишиться час, то, може, щось і вловимо.

— О, — полегшено зітхнув я. — Оце я тебе пізнаю. А то аж злякався спершу. Звідки, думаю, такий запал.

— А як же інакше, а як же інакше, — виспівував Митько, заглядаючи в піч. — О, щось вариться. Чудово! — вибіг із хати.

— Доброго ранку, бабуню, — чути було вже знадвору. — Погодуєте нас?

І ось на столі парує молода картопля, притрушена кропом, і сало, і сметана, і кисле й солодке молоко…

І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.

— А головне, — казав дорогою Митько, — ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: «Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!» А моя — ні слова.

— Так, — погодивсь я, — бабуня що треба.

— А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані — то город сапають, то по господарству… А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур’яни полишив. Тут такі бур’яни ростуть, зовсім на бур’яни і не схожі. Подивишся — ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров нарубати — поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із ґулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицалась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала.

— То ж позаторік! Ти ще малий був.

Ми відступилися з дороги, бо нею саме проїхало кілька колгоспних ваговозів. На одному стояла якась здоровенна частина од комбайна.

— Гадаєш, зараз краще вийде? Тут уміння потрібне.

— Отож-бо й є!

— А де ти його наберешся? Вдома без сокири і сапки обходимось.

Проминувши поле, ми наблизились до річки.

— Зараз над шлюзами перейдемо, а тоді вже лісом, — пояснив Митько.

— У вас тут і шлюзи є?

— Аякже! Не Дніпрогес, звичайно, але збудували років п’ять тому, щоб поля зрошувати. Бачив же дорогою — канави такі.

Ми ступили на хисткий і, здавалось, ненадійний місток, а внизу гуркотіла, вирувала, пінилася вода і били вгору, грали проти сонця різноколірні бризки.

— Ух, страшнувато! Ходімо, Митю, швидше, а то ще місток вломиться.

— Вломиться! Та він тисячу таких, як ми, витримає! Дивись! — і, вхопившися рукою за поручні, Митько став так вигицувати, підкидаючи ноги, що аж дошки піді мною заходили ходором, і місток затрусивсь іще дужче.

Добряче спітнівши, зате наочно довівши мені, що боятися нема чого, Митько зрештою вгамувавсь, і ми заглибились у ліс.

— Зараз беремо праворуч, — хвилин за двадцять мовив Митько, — і стежечкою до самісінького озера.

Тільки-но ми звернули, як навстріч, прямо на нас, із-за дерев вихопивсь велосипед, і хлопець, що сидів на ньому, гукнув знайомим насмішкуватим голосом:

— Гей, мухолови, з дороги!

Ще навіть не зметикувавши, що воно й до чого, ми швидко відскочили вбік і лиш устигли побачити, як промайнула мимо спортивна Василева майка.

— А щоб тобі колесо відпало! — кинув я вслід. — Ну чого він причепився до нас, Митю?

— А, — махнув він рукою. — Мало дурнів? Не зважай!

Проте настрій таки підупав, і решту путі ми йшли мовчки. Зате коло озера… Хіба можна лишатися в поганому настрої через якогось там пришелепка, коли бачиш перед собою мрію якщо не сказати всього життя, то принаймні трьох останніх місяців?

— Он звідки, диви, рибу ловити!

— А пісочок який!

— А поглянь, де у воду стрибати!

— Ух ти!

— Сила!

— Клас!

— Оце так!

І врешті, загорлавши «ура», ми кинулись одне одному в обійми. Так, певно, не радів жоден… жоден у світі учень шостого класу. Митько ступив назад і урочисто звернувся до мене:

— Від імені… Гм, від імені себе… Ні, від імені свого і громадськості вітаю вас, Сергію Стеценко, із відкриттям літнього сезону. Бажаю…

— Зрозуміло, — перебив я. — Мерсі. Взаємно. Радий старатись, — і, виструнчившись, узяв сачок «на караул», проте одразу ж опустив. — Поглянь, Митю.

Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед.

— Та це ж курінь був! — перший здогадавсь Митько. — Ось і двері, — вказав на дві прихилені одна до одної палиці. — А от поруч і місце для вогнища розчищене.

— А сіна скільки! — радів я. — Та ж цей курінь відремонтувати — раз плюнути. І місцинка яка зручна. Цікаво, хто тут жив?

— Не підходь! — гукнув Митько і заходився бігати навколо купи паліччя й сіна, штрикаючи в неї з усіх боків держаком сачка.

— Та що з тобою, Митю? — здивувавсь я. — Ти б відпочив!

— Нема! — вдоволено мовив приятель. — Тепер можна й ремонтувати.

— Чого нема?

— Змій! Вони знаєш як сіно люблять! Забереться й чекає, поки ти на неї сядеш. І все! Взагалі тут треба бути обережним, — говорив Митько, випорожнюючи рюкзак. — Ліс усе-таки, хоч яка, а все ж глухомань. Як щось укусить чи що скоїться — до села бігти далеченько. Ось диви, цим ми курінь накриємо, а згори ще й соломи накладемо. І ніяка злива не страшна!

— То це ж ваша клейонка з дому, — пізнав я згорток.

— Звичайно! А чим вона погана?

— Звісно, нічим. Але ж батьки…

— А що батьки? А коли дощ піде, та ми позастуджуємось, та запалення легенів підхопимо? То що батькам краще — наше здоров’я чи якась там нікчемна клейонка? Тим паче, їхатимемо додому — я її заберу.

На такий життєвий доказ я навіть не знайшов відповіді. Ми взялися до роботи, і за годину ніхто й не повірив би, що на місці нашого незрівнянного щодо зручності й природно-кліматичних умов куреня ще вранці було казна-що.