Розділ III
Зала, куди увіпхалася громада, відрізнялась од попередньої багато більшими розмірами. Тож усі бажаючі вдосталь намилуватися Вікою, а заразом і підобідати на дурничку вільно в ній розмістилися.
Із стін позирали на присутніх рогаті оленячі голови, шкірилися морди кабанів та іншої великої звірини — і мисливські трофеї; висіли щити й мечі, списи, всілякі воєнні обладунки, що, певно, дісталися від пращурів і передавалися з покоління у покоління.
А ще привертав увагу довжелезний стіл — тягнувсь через усю залу аж до дверей. Саме цей стіл, а точніше те, що було на ньому, і вбирало ласі погляди бояр та інших достойних мужів, які надивилися за свій вік і на зброю, і на дичину, а надто розвішану по стінах.
А було на столі і ще підносилося, розставлялось, дбайливо вкладалося і наливалося чимало: веприна, ведмежі шинки, качки, гуси, поросяча печеня, зайці, оленятина, в’ялена й копчена риба, осетри й коропи, солонина, гриби, квашені яблука, киселі та юшки, курячі стегенця й баранячі реберця, не кажучи вже про квас, пиво й меди.
Не одну годину смажилося, варилося, кипіло, мліло, шкварчало й шипіло все те на кухні, не один день в’ялилося, коптилося, солилось і маринувалося, та вже надходили останні хвилини усіх тих наїдків і напоїв.
Тим-то й витріщалися зголодніло на всю ту потраву князеві гості, та й Віка відчув — серед цього добірного товариства і він не пастиме задніх.
І вже готові були мужі ліпші кинутися на завчасно підготовлені позиції, та стався тут один випадок.
Поміж іншої челяді, що накривала на стіл, крутився і хлопчина, якого Віка вже бачив сьогодні,— це ж бо він одводив до стайні коня, на якому доправлено було нового княжого радника до терема за підозрою у шпигунстві.
І Віка з легким усміхом дививсь, як вправно пробирається його одноліток через юрмисько із дерев’яним підносом, повним коржів, коли це помітив, як Онисим ледь помітним рухом підставив хлопцеві ніжку. Коржі так і посипалися на долівку.
— То ти будеш князівське добро марнувати? — гарикнув боярин і замахнувся уже був своїм здоровенним ручиськом, але Віка не змовчав.
— Ану, стійте! — гукнув він голосно і повернувся до князя.— Скажіть йому!
— Облиш Линька, Онисиме,— проказав нетвердо князь.— Нехай собі.
Невдоволено щось бурмочучи, боярин одступив до гурту.
Протягом цієї коротенької розмови кругом, помітив Віка, чогось примовкло несхвально, але саме тут, очевидячки, поставлено на стіл було все, що могло ще на ньому вміститись, тож князь потягнув Віку за собою до чільного місця під стіною і звідти мовив:
— Дорогі други, шановна громадо, людіє! На честь дорогого гостя, на честь нового свого радника даю я сьогодні бенкет і скликав усіх вас сюди. Сподіваюсь завдяки отроку сьому, у мудрості й знаннях якого ми пересвідчились самі, зміцнити й прославити наше князівство, запровадити у ньому різні нововведення розумні корисні для нас із вами і для людей наших. Прошу всіх до столу!
У цей час у передпокоях задзвеніли цимбали, запищали сопілі — в залу під веселенький мотивчик зайшли кілька музик і всілися навскоси під стіною.
Полагіднішали обличчя, голосніше загомоніли за столом, а Онисим, перехопивши Вічин погляд, навіть підморгнув йому.
І нараз Віці стало чомусь дуже хороше… Він уже не позирав зацьковано на оцих дядьків у багатому одязі, котрі поглядали на весь світ зверхньо й велично. Дивився на них, мов на добрих знайомих, мов на рівних.
А й справді — чому він має ховати очі? Адже тепер він і сам поважна особа — радник самого князя, княжичів вихователь, власник терема на Заріччі і довколишніх земель. Це вам не абищо! І з-поміж усіх вас радником обрано саме мене, хоч я тут лише якусь годину. Значить, є в мені таке, чого немає у вас,— розум, знання, освіта. І хай Людмила Петрівна разом із батьками кажуть, що треба вчитися, виконувати завдання, ходити до школи. Хай тепер співають це комусь іншому. Він, Віка, залишається тут назавжди. Того, що знає, йому цілком вистачить. Із головою.
Віці навіть самому стало цікаво: які зміни відбудуться в князівстві за його безпосередньої допомоги. Як із кожним днем більше дивуватимуться жителі міста з його знань. А певно ж — їм таке й не снилося. Польоти в космос! Дослідження підводних глибин! А заводи, а тролейбуси! Кулькові ручки, пароплави! Усе впереміш спливало оце у хлопцевій пам’яті й виповнювало його відчуттям власної значущості.
«Ось дивіться, я,— гукав він подумки Людмилі Петрівні, мамі й татові, а заразом завпедові і директорові школи,— сиджу тут поруч із князем і думати не думаю про вашу математику чи природознавство. А англійська — ха! А фізкультура — ой, не можу! А історія — я сам тепер історія, і, може, ви ще вивчатимете колись у школі Віку Мудрого… ні, був уже Ярослав Мудрий… О! Віку Прерозумного. Так, ще отримуватимете двійки за епоху Вікентія Прерозумного і тоді згадаєте, як цей Віка… Як цього Віку…»
Але тут плин Вічиних мрій урвався, бо він і сам уже не міг второпати, яким чином Із тринадцятого століття знов опиниться у двадцятому, ще й вчитиметься у якійсь там середній школі…
Загуділи гуслі, наперед вийшов сивий дідок і стримано затягнув давню билину про мудрого Вольту, про те, як ріс він і набирався розуму.
…Матір сира земля захиталася,
Звірі в лісах розтікалися,
Птахи попід хмарами розліталися,
Риби по морю синьому розкидалися,
Та й пішов Вольта Всеславович
Вчитися всяких хитрих мудрощів…
— Ех, співає,— мовив до Віки князь.— Ну зовсім як про тебе.
Перейшов Вольта на семий рік,
А прожив немов двадцять літ,—
вів далі старий.
Понавчався хитрих мудрощів,
Мов усяких, язиків ріжних…
І гості навкруги слухали уважно той спів, хоч чули його, мабуть, уже не раз.
— Ну зовсім як про тебе,— повторив князь, коли втишилась музика.— А ти можеш,— запитав із раптовим занепокоєнням,— як Вольта, на вовка обертатись?
— Не можу,— відповів Віка.— І на сокола не можу, як він. А от літати — будь ласка.
— Літати?
— Не сам, звичайно, але є в нас такі машини спеціальні. Літаками звуться. Із крилами. Заходиш усередину — і лети собі куди забажаєш.
— Ц-ц! — прицмокнув князь.— А ти не той… Не бре?..
— О! Вже й ви мені не вірите! — образився хлопець.— Усе, про що я розказував сьогодні, чистісінька правда.
— Та вірю, вірю,— змахнув рукою князь.— Коли ж ти про все це нам розкажеш докладно? Поясниш коли, покажеш? Так хочеться зрозуміти!
— Тхе, коли! — мовив недбало Віка.— Коли хочете. Хоч зараз.
— Правда? Можеш? — зрадів князь.
— А чого ж. Запросто.
— Гей! Запаліть свічки! — гукнув князь, бо вечірні сутінки стали вже помалу загусати у стравниці, і підвівся зі свого місця.— Слухайте, слухайте всі! Зараз наш гість шановний пояснюватиме й показуватиме нам усі чудеса, ті речі нечувані, про які говорив уже сьогодні, але що їх ми по темноті своїй, не вповні зрозуміли. Побачимо оце на власні очі ті чудасії мудрі, що їх знає так добре і досконало мій перший радник Вікентій Прерозумний.
Сміх і гамір стихли за столом, з неприхованою цікавістю всі повернулися до Віки, і в запалій тиші він спитав:
— Я сидячи, гаразд?
— Як хочеш. Як тобі зручно,— сквапливо відповів князь і стрельнув поглядом убік, на писця, котрий і тут знайшов собі притулок за невеличким столиком неподалік од музик. Не подобався він чимось Віці.
— Про що ж вам почати? — наморщив він лоба.
— Давай про отой віз, що сам їздить,— запропонував князь.
— Про автомобіль? Ну, слухайте. Весь фокус тут у пальному, у бензині. Заливаєш його у бак, тоді повертаєш ключ запалювання — там же й стартер заодно, тиснеш на педаль газу — і вперед! — аж крикнув трошки Віка.— Зрозуміло?
— Не зовсім,— відповів хтось із бояр.— А як же він побудований?
— Ну, чотири колеса, кабіна, руль, мотор,— перелічував Віка.— У моторі цей бензин згорає і крутить колеса. Ага, ще там карбюратор є,— згадав.— І акумулятор. І сигнал — бібікати. Зрозуміло?
— То від чого ж колеса крутяться? — поспитав дружньо князь.— Поясни нам усе-таки.
— Ну, згорає там у моторі бензин,— не зовсім упевнено проказав хлопець,— і… якось їх там крутить. Не знаю…— стенув плечима.
— Не знає,— шелеснуло за столом.
— Буває,— посміхнувся розуміюче князь.— А нам те зміг би такий хтомобіль збудувати?
— Для чого він вам? — не дуже зрадів од такого запитання Віка.
— А щоб і собі на педалю тиснути.
— О-о, це дуже складно. Та й багато людей потрібно, робітників.
— Отакої! Робичів у мене вистачить,— запевнив князь.— Майстрів дам, теслів, ковалів… Ти тільки керуй. Зможеш?
Та Віка лише заперечно схитнув головою. Ні, автомобіль він зробити не зуміє. Надто складно.
— О! Не зможе! — пожвавішав Онисим і радо оглянув присутніх.
— Шкода,— запечалився князь.— Але як ні, то й ні. Що там у нас далі? — звернувся до літописця.
— Тіліфон! — з готовністю прочитав той у своїй книженції.
— А він що, усе записував, що я казав? — здивувався Віка.
— Аякже! Все для літопису. Щоб нащадки знали, як ми тут жили. А то як же вони довідаються?
— Гм,— скривився хлопчина.— Це вже даремно. Про мене можна було і не записувати. Ну, та гаразд уже. Значить, телефон? Я ж вам казав уже. Така невеличка скринька з трубкою. Знімаєш трубку, набираєш номер і можеш говорити з будь-ким хоч на тому кінці міста.
— То це я зможу перемовлятися, наприклад із прибрамною вартою? — запалився князь.— Не виходячи з дому?
— Звісно! Тільки дроти треба натягнути. Із заліза. Чи міді? І дротами ваш голос полетить хоч у кожен дім. В одну секунду.
— Дроти — це можна,— погодився князь.— То як, зробиш нам тіліфончик?
— Зробити? — одразу згас хлопець. Він згадав, як одного разу до них приходив лагодити телефон майстер з телефонної станції. Віка тоді з півгодини стовбичив у нього за спиною й безтямно дивився на різнобарвні дротики, клеми й детальки, запхані усередину, але, звісно, що до чого — так і не второпав.
— Зробити,— повторив він,— мабуть, не подужаю.
— Не подужає! — зловтішно підняв вказівний палець догори Онисим.— Не подужає чадо прерозумне!
— Хех! — видихнув розчаровано князь.— Шкода!
— Не зможе! Не зможе! — зашепотілося знадокола, і Віка завважив, як спадає з бояр і з мужів ліпших напруження, заціпеніння; он дехто вже посміхнувся, перемовився із сусідом, потягнувся до тарілки і ніби навіть весело, лукаво поглянув на хлопця.
«Що ж це таке? — подумав Віка.— Як це так: я нічого не можу пояснити?»
Але домислити до кінця йому не дали.
— Що там у нас далі? — знову звернувся князь до літописця, і той чітко й, здалося Віці, мстиво проказав!
— Електрика! Це та,— пояснив,— що світить.
— Ага! Ну дивіться,— почав Віка.— Висить під стелею така скляна лампочка, ніби груша, а від неї до вимикача теж дріт проведено. Клацаєш вимикачем — от вона й починає світитися.
— А вимикачем отим голосно клацати? — поцікавився хтось.
— Та ні,— непевно засміявся Віка.— Річ не в тім, голосно чи тихо, а в тому, щоб клацнути. Увімкнути. От електрика і йде до лампочки.
— Отже, електрика у вимикачі? — висловив здогадку князь.
— Та ні,— одмахнувся Віка.— До вимикача вона теж іде по дротах.
— А звідки? Де ж вона береться?
— На електростанції. Там її виробляють спеціальні машини…
— І як же її ті машини виробляють?
— Та хто його знає як! — мовив занепокоєно Віка.— Крутяться турбіни і виробляють.
— Ну от… Турбіни ще якісь. Як же вона по дротах тих?.. Біжить, чи що?
— Правильно, біжить,— кивнув Віка.
— То що ж це таке, зрештою, електрика? — нетерпляче вже згукнув князь.— Поясни ти до ладу.
— От-от,— докинув Онисим.
— Е-лек-три-ка,— роздумливо протягнув Віка.— Ну, це… Теє… Значить, е-е… Електрика,— проказав, напружуючи пам’ять, і раптом із жахом зрозумів, що якраз до ладу він нічого пояснити і не зможе.
Таке просте і звичне з дитинства слово, таке знайоме і, здавалось би, зрозуміле… І стало Віці гірко і образливо за те, що він, такий малий і немічний, сидить зараз серед усіх цих дядьків і не може стулити докупи хоч яке пояснення.
— Телевізор! — урочисто оголосив літописець.
— Можеш зробити? — вихопивсь із підступним запитанням Онисим.
— Ні,— промимрив.
— Радіо! Ліфт! Холодильник! Кавомолка! Трактор! — мов удари гарапника падали на Віку слова, такі давні в цьому столітті і такі зрозумілі і, виявляється, складні для нього самого. І за кожним словом, за кожною назвою все нижче й нижче схилявся хлопець над столом, відчував, як пекучий сором розливається по всьому його тілу, а щоками повільно котяться зрадливі сльози.
Спроквола звів голову. Із залою коїлося щось дивне — вона клекотіла сердитими голосами, і неприємні за змістом вигуки на Вічину адресу боляче били хлопця по вухах і по самолюбству. І ще Віка із прикрістю відмітив — думки присутніх щодо його особи дуже розбігаються з його власними думками.
— Брехун! Самозванець! Зайдисвіт! Радником захотів стати! Щеня! — линуло до нього звідусіль. І під тими криками й лютими поглядами хлопець зіщулився, знепримітнився і крадькома зиркнув, шукаючи захисту, на князя.
Але й той почувався незаслужено введеним у оману — блимнув непривітно і навіть одсунувся трохи. Не дивився вже прихильно, та й ніяк не дивився — уп’яв очі кудись у стіну й мовчав.
— Я от що мислю,— нараз почув Віка Онисимів голос.— Гадюку ти пригрів, княже, на грудях своїх. Брехуна й базікала. Тільки й уміє, що побрехеньки справляти та язиком патякати. Понавигадував такого, що й на голову не налізе. «Лампочка-кнопочка! Карбюратор!» А ти його радником одразу. Я теж можу такого понарозказувати! І що мені снилося, і що бабуся розповідала, але ж не видаю те все за правду. А я його одразу розкусив, ошуканця! Авантюрист! У довіру ввійшов. Він нам такого в князівстві понаробив би! Гадаю, княже, не гріх би йому й голову стяти, вражому синові.
— Ну, це вже ти…— почав був князь, але голос його потонув у ревищі вкрай обізленого товариства.
— Правильно! Правильно! — згукнуло воно воднораз.— Голову йому стяти! Щоб думав надалі, кого обманювати!
Зацьковано розглядався Віка. Погляд його падав то на мисливські трофеї, розвішані на стінах, то на вікна, вже налиті темінню, то на пики обдурених ним людей шановних. А вони, в цей вечірній час, при світлі свічок, що кидали кругом химерні тіні, здавалися ще страшнішими.
— Що ж, княже, гадаю, ти й сам бачиш, хто сидить поруч із тобою. Тобі й вирішувати, як із ним повестися.
— Людіє! — важко зіп’явся на ноги князь.— Мужі славнії! Думаю, вам так само, як і мені, прикро пересвідчитись — ошукав нас цей зайдисвіт, котрого зустріли ми щиро і з дорогою душею. Так, покарати його ми повинні, зобов’язані, щоб неповадно було іншим чинити такі тяжкі злочини. Бо морочити цілий день голови кращим людям нашого князівства, одривати їх від справ державних — то таки злочин.
— Добре сказано! — відгукнулася радо зала на такі слова.
— Отже завтра,— повів далі,— зранку, на ясну голову, скличемо раду й вирішимо, яку кару заслужив оцей от…— гидливо вказав на Віку.— А поки що, гей, варто! — гукнув.— Киньте його в поруб!
І поки двоє дужаків з мечами на поясах крокували од дверей до столу, князь печально й серйозно дивився на Віку.
— Стривайте! — сказав лише, коли вартові спритно вхопили хлопця й потягли до виходу. Повільно простягнув руки й зняв із Вічиної шиї золоту гривню — свій недавній подарунок.— Ведіть,— дозволив тихо.
Повз довгий нескінченний стіл, повз примовклі люди, під пекучими, виповненими презирства поглядами човп Віка з низько опущеною головою у супроводі двох боїв із стравниці.
Ех, не так він заходив до неї!
