Розділ IV
У супроводі двох воїв брів Віка з низько опущеною головою довгими й неширокими передпокоями. Отак і скінчилось неждано-негадано його тріумфальне життя в хоромах. Не вернеться він більше сюди — хіба для того, щоб вислухати присуд. Що то буде за присуд — Віка не знав, та й замислюватися поки не хотів. Зрозуміло одне — безславний кінець, остаточний провал усіх задумів, омріяних звершень. Не гадалося Віці, не уявлялося навіть, що поява його в XIII столітті завершиться так приголомшливо.
Та хоч який засмучений — Віка все ж помітив: його ведуть не тими переходами, що вдень. І це відкриття ще більше пригнітило хлопця. Проте швидко він збагнув — путь його лежить через чорний хід.
Важкі кроки Вічиної варти глухо відлунювали у темряві коридорів. І ще поворот — і всі троє виходять у двір.
Ступнули з ґанку у темряву, та враз хряснули позаду двері, і слідом вибіг розпашілий Онисим.
— Стійте! — гукнув.— Велів князь тут його, замкнути, поблизу. За стайнею є прибудова. Отуди й ведіть нашого радничка колишнього,— засміявся радо.— А то ще застудить горло гість дорогий — не зможе про хто момбілі розказувати.
Знов хряснули двері, і Онисимові кроки загупали вже ізсередини.
Віддалялися музика й веселий гамір. Натомість вловлювало вухо нове — сюркнув коник, вдарила крилом сонна курка, гавкнув собака… Мирні звуки! І не віщують вони нічого поганого, а ще гостріше пойняло хлопця нехороше передчуття.
— Ось, мабуть! — зупинився воїн із смолоскипом і прочинив двері якоїсь комірчини. Зайшов до неї, звів смолоскипа над головою, розглянувся пильно, чи нема де віконця чи виритого собаками лазу… Тоді додав коротко: — Заводь!
Несильно та невідворотно підштовхнула Віку в спину дужа рука — ще встиг помітити при світлі оберемок старого сіна й розбиту бочку під стіною,— а тоді клацнув знадвору засув, і все поглинула темрява.
Віка лишився сам.
Чув, як зітхали й підфоркували за перегородкою коні, а часом котрийсь ще й тупав глухо копитом у землю й тривожно, здавалося, іржав; і Віці теж хотілося як не заіржати, то схлипнути, заплакати, заревти. Знав — ніхто його не почує.
Хлопчина опустився на сіно й занишк.
«От, Віко, і збулися твої мрії! — думалось йому.— Побував ти, де хотів, і сталося з тобою те, що сам собі намислив. Чому ж там, на лаві у скверику, не спало тобі на гадку, що сказав би ти людям минулого, з чим прийшов би до них, чого навчив би, чим був би корисний?»
Та в цей час якийсь шемріт знадвору порушив довколишню тишу, і подальший плин Вічиних думок, таких простих і справедливих, розчинився у темряві. Віка прислухався.
— За що мені така кара? — долинуло до нього неголосне схлипування.— Для чого я маю все це вчити? — белькотів чийсь знайомий голос.— Навіщо воно мені? Скнієш цілісінькими днями над підручниками, а кому воно потрібно, окрім мого батька і вчителя? Та й хіба може людина все оце вивчити, перечитати?
«Та це ж княжич»,— здогадався Віка.
— Ех, якби жив я у ті часи,— не вщухало знадвору,— коли предки наші не знали грамоти, не вміли лічити, не вчили грецької! Хіба не зміг би я прожити без усього цього?..
Давно вже княжичів голос подаленів і стихнув, а Віка все сидів і думав над почутими словами, такими співзвучними з його власними, ще зовсім недавніми думками, коли це:
— Віко! — почув.— Де ти?
Віка з надією заквапився навпомацки до дверей і озвався:
— Тут я, тут.
За дверима полегшено зітхнуло, скреготнув засув, і тоненький силует вирізьбився на тлі згаслого неба.
— Хух, а я тебе шукаю-шукаю, все оббігав,— усміхнувсь до нього Линько.— Тікаймо, Віко! Біжимо! Там щось бояри мудрують…
Не роздумуючи довго, Віка витнувсь із комірчини і скрадливо заспішив за своїм визволителем.
— Тут хвіртка для челяді є,— пояснив той дорогою.— Нею і вислизнемо. А тоді стороною — вуличками, городами… Тільки нас і бачили!
Йшли дворищем, поминали дерев’яні прибудови, клуні, притискалися до них, вслухались у ніч.
— Зажди,— застеріг Линько, коли дісталися зрештою до височенного паркану. Відкрив невидиму у темряві хвіртку й просунув у неї голову.— Тс-с! Назад! — потягнув Віку за якийсь курник.— Міська варта.
Тепер і Віка почув — вулицею наближався гурт людей.
Од палаючих смолоскипів посвітлішали гостро затесані шпичаки паркану, та й крізь шпарини щільно пригнаної деревини де-не-де, а проб’ється жовтавий промінчик. Кроки, голоси, бряжчання зброї — усе те сунуло зовсім близько.
Озвався десь на сусідньому дворі потривожений собака, і раптом тут же таки, поруч, завалував другий — басовито й роздратовано. А далі Віка, терпнучи од перестраху, втямив — зрадливий гавкіт ближчає… Ось і сам собака — біжить, шкірячись, просто на нього. Віка напруживсь, подався назад, та нараз Линько кинувся навперейми псові й зашепотів:
— Тихше, Онисиме! Це я, я. Тихше, ну!
І той зачув знайомий голос — враз умовк, навіть підскочив на задніх лапах, а тоді мов схаменувся, покосував недовірливо на Віку й загарчав. Але вже не злостиво, для годиться.
— Його що, звуть так — Онисим? — усміхнувся вспокоєно Віка.
— Еге! Дворові люди назвали на честь боярина нашого. Той дізнавався, хто таке вигадав, наказував нове ім’я дати. А собака на нове не відгукувався — то так і лишилося. Це ж Онисим і напався на мене сьогодні — думає, то я все вигадав.
Приятелі вислизнули за хвіртку, причинили її під носом кудлатого Онисима, котрий поривався, начхавши на свої обов’язки, податися слідом, і залопотіли нічними вуличками.
За півгодини забовванів попереду міський вал.
— Тут недалеко… по праву руку,— заговорив уривчасто Линько,— оті ворота, через які ти в’їхав. Через них не виберешся — зачинені. Ще й варта… А тут, хоча сторожа й ходить по верху, та рідко — прослизнути можна. У мене мотузок є — по ньому й спустишся у рів, а тоді на гостинець виберешся. До світанку далеко. Тільки обережно, бо й стрілою поцілять.
Обоє метнулися до валу й зачаїлися.
За кілька хвилин прочовгали вгорі чиїсь кроки.
— Сторожа,— пояснив Линько.— Поки назад повернеться — встигнемо. Давай за мною!
Пробралися земляним насипом, тоді камінними приступками все виїде й вище і ось уже стали на повен зріст на самому вершечку грубезного дерев’яного зрубу. Проте зразу ж присіли, обдивилися.
Нікого. Тьмяніє внизу поснуле місто, чорніє по другий бік валу бентежна прірва.
Линько витягнув з-за пазухи змоток мотузка, один кінець хутко прив’язав до дерев’яної опори, а другий кинув униз, у рів.
— Час. Не боїшся?
— Ні… Трохи. Прощай, Линьку. Спасибі тобі.
— Може, ще побачимося коли?
— Ні… Ніколи. Знаєш, я не можу тобі всього пояснити…
— Не треба.
— Але все, що я розказував…
— А я вірю тобі. Правда… І… Ось від мене на спомин, це я сам зробив,— простягнув глиняного, свистика-півника.— Дрібничка, правда…
— Ні-ні… Адже ти зробив його сам… Прощавай!
Віка затис у руках мотузок, тоді сів на краєчок валу і поволі сповз у темряву. Впираючись підошвами у тесані, кладені одна на одну колоди, перебираючи руками, став спускатися. І коли нарешті торкнувся ногами землі, одним духом перетнув рів, чіпляючись за траву, вихопився крутезним схилом нагору й подався кущами уздовж дороги. Може, якимось чином він знов повернеться додому, у своє століття, побачить маму й тата, піде до школи?..
Та враз з-від міської брами почулися крики, галас, шум. А тоді, холонучи, Віка вловив тупіт копит. Усе ближче! Так, немає сумніву — то погоня. За ним!
— Тут він десь, негідник! — голос Окисима.— Тут він, брехун! Роз’їжджайся по обидва боки від дороги! Втекти надумав! Зараз ми його, пройдисвіта!
З останніх сил рвонувся хлопець уперед і раптом відчув, що летить кудись донизу, і, вже падаючи, збагнув — удруге за день втрапив він у ту ж таки яму.
Недовго таячись, чийсь знайомий голос тут таки й гарикнув:
— А це ще хто там? — а тоді щось зашурхотіло, задзвеніло, задеренчало. Ніби чув уже Віка все те…
Розплющив очі і побачив, що знов оце знаходиться в напівтемній буді, геть переповненій ящиками із пляшками та банками, а поміж тих ящиків пробирається до нього Онисим… Але ж ні — без бороди, у ватянці… Та це ж прийомщик посуду! Не набагато краще.
— Та що ж це за день такий! Господи! Не дадуть посидіти помріяти спокійно, вірші почитати! Кину, кину цю роботу. Сама вредність для здоров’я. Так і лізуть, так і нишпорять. А от я тебе по шиї!!! — пізнав Віку прийомщик посуду.— По шияці так і трісну! То у двері ломився, а то вже тут!
Не тямлячи себе від перестраху, Віка кинувся щодуху до дверей і вмить опинився надворі. Хутко роздивився, щоб знов, бува, не трапити до ями та не опинитися іще казна-де, та не було поблизу жодної ями, лиш бралася вгору, до центру міста, знайома вуличка.
Хлопець ступив до неї, а тоді щось згадав і розчепірив пальці лівої руки — на долоні лежав глиняний свистик-півник…
Віка йшов дорогою, усе швидше й швидше, вже майже біг, і дмухав у свистик, і сміявся, і крутив над головою портфелем, і підстрибував у пречудовому настрої на одній нозі… Бо оце біг він додому, бо оце зараз побачить маму й тата, бо день видався напрочуд гарний і такий не по-осінньому сонячний і теплий…
Кінець.
