Пустив його на долівку, а сам, кинувши в піч дубової кори, сів на ослоні. Півень, мабуть, розучився ходити — сидів посеред хати, розчепіривши крила.
— А-а, та ти ж, либонь, не бачиш після темряви, — здогадався дід. — Ти вже відвик од світла, песиголовцю, зовсім охляв. То й добре, менше кричатимеш, менше битимешся. Страх не люблю, коли курці відрізати голову, а вона ще скаче, ніби хоче знайти ту голову та приставити назад…
Найшов у ковбашці півжмені соняшникових зернят, сипнув на долівку, але півень і головою не ворухнув.
— О, таки засліпила тебе земля, висмоктала з тебе соки. Ну, так і бути… Ось поставлю зараз у макітру води, обпарю…
Тільки він заходився наливати води, як по дорозі стрімка гуркотнява прокотилась і наче й далі посунула на Соболівку, але й біля дідової хати не втихло. А ще через якусь хвилю в сінях загупотіло, двері полетіли назад, хряснули об стіну — і вже стояв на порозі білявий високий німець. Він поглянув на вогонь, потім, ставши на лежанку, заглянув на піч і, поморщившись, легко скочив на долівку. Щось запитав, і хоча дід нічого не зрозумів, проте відказав:
— Сам живу, старий уже, нікому не потрібен. І ніякого багатства в мене нема, і сала нема, і яєць нема. Що було — все позабирали, за вітром пішло. Кажу правду, бо вже старий, щоби вам брехати.
А сам собі думав: “Це вони, мабуть, Юрка шукають. Бо чого б на піч заглядали? Думають, що вбили, а тіло сховали…”
Нарешті німець глянув на долівку й побачив півня. Знову щось запитав у діда, і в голосі його вчулася погроза.
— Бо таки нічого нема, — й далі правив своєї Катеринка. — А хіба це півень? Здохлятина, а не півень, саме пір’я та кістки. І якби хоч співав, а то й не хрипить. Ні в борщ його, ні на печеню. Ото колись були в мене півні…
Проте німець не став слухати, що в діда колись було. Підняв півня з долівки, спершу погладив, а потім роздмухав на грудях пір’я — білий чи синій. В сутінках видалась йому та птаха не такою вже й пісною, і німець, муркнувши “гут”, склав губи так, наче вже ласував свіжою курятиною.
— Та їй-богу, що не “гут”, — наче аж сердито заперечив дід Катеринка. — Ось дай сюди, я дмухну.
Німець з підозрою глянув на простягнуту старечу руку, скривився — і хутенько подався геть, залишивши двері навстіж відчиненими.
— А в своїй хаті ти теж не зачиняєш, га? — кинув йому навздогін дід Катеринка.
Хотів вийти надвір, але на сінешні двері хтось накинув клямку. “Ото ще вар’ят, — бубонів дід, — украв півня, а мене замкнув, щоб не побіг і не відняв крадене… О, ще, диви, на обійсті смалити заходився, бо ж звідки цей дим сотається? Що такому — насмикає сніпків зі стріхи, а на порозі багаття розкладе…”
Взявся грюкати кулаками, але хоч би голос тобі у відповідь! Гайнув у хату, припав до шибки — стоїть біля воріт блакитноокий зайда з півнем під пахвою, всміхається. Смійся, щоб ти на кутні сміявся, але звідки ж тоді дим оцей, що клубочиться під вікном, косами стелиться по подвір’ю? Може, привіяло його звідки… Але звідки?..
Коли біля шибки, вгорі, пролетіло охвістя вогню, Катеринка відсахнувся, рука його мимоволі потяглась до лоба, щоб перехреститись, але на півдорозі завмерла. Дід знову визирнув у вікно — тепер курохват був уже не сам, біля нього стояло ще два — мабуть, ті, що підпалювали, — і всі дивилися сюди, на дідову хату. Холод і млість пронизали дідові груди, але він усе-таки зібрався на силі, щоб рогачем вибити скло. І зразу ж звуки пострілів сіконули по вухах, і кулі з чмоканням повпивалися в глиняву стіну.
— Свят, свят! — прошепотів дід Катеринка і задки відступив до печі. — Що ж це вони коять?.. І півня мого вкрали, і зі мною… Під дібровкою під зеленою чи я у вас не молодець… тьху… верзеться…
У печі догоряла дубова кора. Катеринка дивився на неї як заворожений. Вже на черені зосталася недотліла купка, пойнята попелом, а з неї зрідка вискакували швидкі іскри. Злетівши вгору, вони зразу ж гасли, на коротку мить освітлюючи челюсті. Хата сповнювалась задушливим димом, од нього стали сльозитися очі. Знову золотисто дзизкнула іскрина — і тут Катеринка, наче його збудили, кинувся до вікна, плечима вибив раму й, обдираючи лікті та коліна, почав виборсуватися з хати, аж поки звалився біля призьби. Встав, розкуйовджений, у подертій сорочці, хотів уже за причілок шаснути, але почув регіт.
Сміялися німці. Вони дивилися на нього і дуже весело сміялись. Один з них держав каністру з бензином, другий — дрючок із обгорілою ватою, а курохват, звісно, тримав півня. Гнів збурив діда Катеринку. Одним оком шукав дрючка, а другого не спускав із тих, біля воріт.
Катеринка, стиснувши кулаки, пішов на них. І чим ближче підступав, тим веселіше їм було. Пострілів дід не почув. Не побачив і того, як півень випав із-під німцевої пахви на землю і, змахнувши крилами, з густим лопотінням полетів між вишнями. А може, почув? А може, почув і здалось йому, що то його душа знімається в небо?
Стоячи в сінях. Вільгота бачив, як увесь Чернежин виводок вигнали надвір, вигнали й Луку, вигнали й Катерину з немовлям на руках. Німці підпалили загату зразу в кількох місцях. Вогню спершу не було видно, тільки синій димок закурівся, зав’юнився, а потім уже блиснуло білими язиками, замиготіли похапливі верчики, веселі крутені полум’я, погустішало диму. Діти чередою оточили свою матір і, попритулювавшись одне до одного, стежили за тим, що відбувається. Лука теж дивився непорушне і, спираючись на палицю, зігнувся, голову ввібрав у плечі. Вогонь уже чіплявся за стріху, прагнув вище забратись і нарешті виліз, язики його побільшали, стали червонуватими…
“Добре, що вітру нема, — мимоволі подумалося Вільготі, — тихо, то полум’я не перекинеться…”
Німці поставали віддалік і перемовлялись між собою. Мабуть, вогонь не дуже їх і приваблював, бо вони й не дивились на пожежу. Раптом почали штурхатись, і один — банькуватий здоровань з круглими плечима — взявся натирати снігом свого товариша. А той, непоказний, майже зовсім нікчемненький, з ряботинням та лишаями на запалих щоках, упав і, сміючись до сліз, не міг підвестись.
Мало не схлипуючи від реготу, усе-таки встав і, спотикаючись, одбіг до тину. І тут його погляд упав на дітей, що з закам’янілими лицями дивились на нього. Німець часто закліпав повіками й затих. Урешті по лишаях звинулась ображена гримаса. Твердим кроком підійшов до Катерини і, показуючи пальцем на немовля, запитав:
— Малтшік?.. Дьєвотшка?..
Жінка дужче пригорнула дитину до грудей. У її розширених зіницях ворушились відблиски вогню.
— Дьєвотшка — карашшо! — сказав німець і хотів погладити немовля.
Але Катерина злякано відсахнулась. Це вразило молодика, і він різко вихопив дитину з материних рук. Катерина кинулася до нього, але німець одтрутив її плечем і, раптово розмахнувшись, кинув загорнуту в пелюшки дитину на хату, де вже прогоріли сніпки. Вона зникла в полум’ї, наче й не було, тільки матері вчувся кволий зойк, — але, може, то її душа зойкнула? Катерина кинулася в хату, почала лізти по драбині на горище. Висковзували з-під ніг щаблі, на плечі й на руки сипались іскри, але це її не спиняло. Вже ковтала дим, вже сама вона, здається, тліла, не тільки одяг, проте кинулася до димаря, туди, де…
— Тікайте! — крикнув Чернега своїм дітям. Але вони немов поприкипали до землі. То він аж палицею замахнувся, аж вирячився од люті:— Розбігайтесь!
Діти приснули по городі врізнобіч, ніби горох. Й одразу ж одне дивно підскочило на бігу і впало обличчям у сніг. Чернега пострілу не чув — він тільки бачив, як падає його дитина. Та, врешті, постріл таки долинув до його слуху — і дядько обернувся до паліїв. Крутоплечий здоров’як знову прицілювався на город. Чернега, майже не кульгаючи, кинувся до нього, вчепився обома руками за горло — й страшно спотворилось його обличчя. Тут підскочив лишаюватий і, піднявши автомат, вдарив Луку по голові. Чернега здригнувся раптово, й тут ще один удар примусив його поволі зігнутись і важко впасти, вгрузнувши в сніг.
“Господи, — думалося в цей час Вільготі, — і хату його спалили, й самого порішили, а хто ж мені за корову заплатить! Ех, якби знаття, то я ще зранку відвів би рябу на сусіднє село…”
Чернега не вставав. Ще одна його дитина спіткнулась і зарилася з головою в замет. Але решта вже докочувалась до яру, вже й зникала. “Хай би жили, — само собою думалося Вільготі. — Повиростають, то я безпремінно стребую із них те, що батько заприсягався віддати. Тільки де ж це Юрко бариться? Невже й справді не прискочить, щоб захистити, щоб порятувати? Що ж, він їм і сам розкаже і за себе, й за сина, вони повинні зрозуміти”.
Ось вони йдуть.
Холодно, а вони всі розгарячілі, спітнілі, навіть з рум’янцем. Бо робота така. До якої роботи приставлять чоловіка, то такий у нього й вигляд. Піти назустріч чи сховатись? Коли сховається, то подумають, що боїться, що ворог. Е-е, ні, хіба ж він ворог, хіба ж він їм лиха якого зичить… Ішов назустріч і землі під собою не чув, так обважніли ноги.
— Заходьте…
Хотів голосно сказати, а й сам не почув свого голосу. Це його налякало, і Вільгота вклонився, але очей у землю не опустив, ні, а все їх з німців не зводив. А ті поставали навколо нього, приглядалися з цікавістю.
— Правильно палите, — зміцнілим голосом мовив Вільгота. — Усі вони активісти й більшовики. — І однією рукою показав на Меланчину хату, ще незачепану, а другою — на Чернежину, охоплену полум’ям, буйну.
— К-караш-шо! — підохотливе обізвався лишаюватий. Вільгота відповів йому вдячним поглядом — ай справді, не такий він виродок, як здаля могло показатись. Хіба посеред нашого брата мало таких, що доля обійшла вродою, наділила такими парсунами, що й удень, не тільки вночі, ліпше обминути, щоб не перелякатись?!
— А Юрко мій, мабуть, теж десь палить, еге? — зовсім уже повеселів Вільгота і, помітивши, що його не зрозуміли, пояснив: — Поліцаєм мій Юрко, помагає вам, бо хіба ви самі справилися б?
І зразу язик прикусив — навіщо ото говорити, справилися б чи не справилися б? Не його це діло, а їхнє. Проте вони, либонь, не втямили нічого, бо лишаюватий знову підохотливе кинув:
— К-караш-шо!
— Еге, харашо, — згодився Вільгота.
Німці перезирнулись між собою. Відчувши непевність, Вільгота заспішив:
— Коли хочете, я вам усе тут покажу… Де хто ховається… Все покажу… В оцій хаті, — показував на свою, — безпечно… Та куди ж ви йдете? Кажу, що це моя, а мій син Юрко…
І закляклими од жаху очима дивився на ствол автомата, який наставляв на нього лишаюватий. І вже не міг видобути з грудей жодного слова — там усе більшала та більшала гаряча пустка, а в голові раптово зашуміло, немов у ній зненацька пустився рясний весняний дощ, залопотів по широкому листю, закльокав по калюжах і все густішав, краплини падали більші, билися лункіше…
— Ха-ра-шо… — видихнув Вільгота.
Почали з окопів розходитись. Зразу йшли гуртом, так безпечніше здавалось, а тільки до села наблизились — тут уже хто куди, кому як додому ближче. Йшли й оглядались — одне на одного та на німців, що зостались позаду, не поспішали ні в машини сідати, ні на мотоцикли. Вже сутеніти почало, все примеркало, люди також потроху пригасали, наче з них вибігало та виціджувалося світло. І здавалось, що не сніг лежав довкруг, а синюватий смуток.
Юхим спершу надумав іти на Балабанівку — на цьому кутку в нього жив далекий родич, з яким вони оце були на окопах. Родич казав, що має флягу німецького спирту, можна б погрітись, бо хто зна, коли ще доведеться пити. Він був не з пропащих п’яничок, та й скупуватий удався, але захотілось йому зараз щось добре зробити для Юхима, бо хоч скільки вони жили в одному селі, скільки були родичами — ніколи він нічого і не дав йому, й не порадив добре.
— А на закуску теж найдеться щось, — говорив, ховаючи холодні та розсудливі очі. — Там крапля олії, цибулина.
— І не кажіть! — вигукнув Юхим, відчуваючи голод. — Сьогодні так виробився, набігався, як бездомний пес, а в роті нічого не мав. Коли кличете, не відмовлюсь.
— Уже й бараболя якась звариться.
— Це ж і бараболю можна підсмачити олійкою, еге? — збуджено допитувався голодний Юхим.
— А чого ж… — невиразно мимрив далекий родич, якому було шкода тратити олію ще й на варену картоплю. — Можна з олією, а можна й так. Бо спирт — це ж і закуска, і жири.
— От би на став заглянути, може, тамки під кригою риби надушилось. Нічого, що душена, їсти можна.
— Е-е, якби ж то… Дочекаємось весни, а там і гранатою можна глушити. Я вже запас із тих гранат маю на мій вік вистачить.
“Ти бач, який кебетливий, — подумалося Юхимові, — Треба й собі назбирати всякого залізяччя, а то війні ось-ось амба, а я ніякої хороби й не прибережу собі. А треба, треба — в людей не допозичаєшся”.
— Слухай, — майже пошепки мовив Юхим і озирнувся, хоч біля них нікого не було. — І чого наші ждуть? Вдарили б — та й усе.
— Вдарять…
— Уже той фронт і чуєш, тільки не бачиш.
— Коли стемніє, то видно.
— А може, цієї ночі?.. — і не доказав.
— Може, й цієї… Тільки б у нас не було колотнечі ніякої, бо тоді — не обібратися лиха.
— Гірше не буде, ніж в… О, горить! Це ж на Соболівці. Що б могло зайнятись? Ген як славно дим валить.
Зупинились і вбирали зором ту пожежу. Та коли спалахнуло ще в одному місці — стояти вже не могли. Отже, і їх не минула та гірка доля, яка погибеллю прокотилася по сусідніх селах, залишивши згарища й задерті в небо бовдури. Не встиг іще Юхим і отямитись, як родича поруч уже не було — ген-ген чимдуху потягнув на Балабанівку… А куди ж йому?.. Ноги самі рушили, ноги самі понесли додому. Вже добре бачив, що горять хати. Ген ще одна закурілася, легеньке сіре клоччя загойдалось над нею, під тим клоччям в’юнко заметушились вогники. Чия ж то? А то чия?
Врешті почув постріли і припав за горбком. Що ж це коїться? Невже і його хату палитимуть? А в чому ж він житиме? А де житиме Тетяна? Господи, скільки вона з ним, Юхимом, натерпілася, а тепер ще й таке горе? Скільки ж та жінка може терпіти?
Зараз він ненавидів увесь світ, а найдужче себе. Гнів бухтів у ньому, й від того гніву стало так гаряче, ніби він не до снігу припадав, а серед палаючих хат стояв.
— І нащо мене земля носить? — шепнув. — І чого вона досі не запалася піді мною? Щоб провалився я…
Гадалось, що якби зараз був удома, що якби ліпше поводився з жінкою, то не було б цього… Спомин про Тетяну підстьобував, не давав сидіти. Схопився і спершу неквапно, а далі все хутчіш став наближатися до Соболівки.
— Треба їй сказати, — бубонів, — що хочу з нею помиритись. Що не такі вже ми молоді, щоб сходитись та розходитись. Бо сміялися з нас і сміятимуться, а ми хіба не люди?
