Гнів зникає, натомість з’являється спокійне п’яне співчуття до самого себе. Проте ненадовго. Бо скоро схоплюється і — сердитий, невтішний — знову викидає з грудей покалічені од поспіху вламки слів:
— Де мої діти? Чому не привела? Відповідай, бо я з тебе видеру голос.
В її очах густішає того вологого блиску, зіниці мало-мало не захлинуться, не погаснуть; і струменить із них така гостра просьба співчуття й ласки, що Юхим таки зривається нарешті. Те, що дрімало в ньому, що не пускало вгору живих болісних паростків, раптом прокинулось, закричало болем, душу йому посолило такою зернистою сіллю, що він махнув рукою, ніби відрубав своє минуле, й починає збиратись. Витягає зі скрині сорочку, з шафи — чоботи, бере іще сякий-такий одяг, котрий знадобиться якщо не взимку, то влітку, потім, подумавши, розбиває об долівку один-два горщики, макітру, розворушує в печі попіл, що аж груди собі запорошує, — і йде. Хряскає дверима, ніби й вони в чомусь винуваті, і, вийшовши надвір, почувається вільною людиною, яку ніщо не зв’язує: хоче — танцює, хоче — співає, хоче — на руках брикає. Він щасливий, все йому ніпочім, усе здається легким і досяжним. Люди, котрих стрічає на вулиці, з його вигляду розуміють — Юхим знову покинув жінку. А він кидає кожному безпечно:
— Лечу на всі чотири!
Дехто підморгує й цікавиться не без лукавства:
— Мабуть, просто неба тепер ночуватимеш?
Юхим б’є себе в груди, по обличчю скаче такий щасливий усміх, що позаздрити можна.
— Горобець не сіє і не ясне, а їсть і п’є. Хіба на світі одна жінка? У кожусі водиться бліх менше, ніж є жінок, що ладні вчепитися за чоловіка.
— Та ви ж не кожух!
— За що й дякую господу-богу.
— А якби кожухом стали?
— Теж дякував би! Тепер як? Скажуть, що ти розумний, — добре. Скажуть, що дурний, — теж добре.
Непоказний, наче якийсь аж зачучверілий, з кругленькою, як кавунчик, головою на короткій шиї, з бровами, що ніколи не знають спокою, а скачуть, здригаються, насуплюються, Юхим, здається, ні в кому не пробуджує співчуття, а тільки незлостиву насмішку. Проте незлостиву ту насмішку він сприймає як приязне ставлення — і ладен душу свою перед будь-ким відкрити, ладен про все розповісти.
— Що прив’язує до одного місця, коли ти не камінь? Ну хата, ну жінка. Хату не спалиш, бо рука не підніметься, а бабу покинути можна, баба — це хоча й набуток, але не прибуток. Є вона — податку не платиш, нема її — теж не платиш. А я літати хочу, на всі чотири! В горобця скільки того мозку, га? Скажіть, хіба в нього так багато мозку? А не сидить на одному місці, літає.
Розумніший од чоловіка. Ні свиней у нього на хазяйстві, ні городу нема, ні горшків… Не сіє і не жне, а їсть і п’є.
— То чого ж ви до жінки сватались? Було з горобейкою шлюб узяти, в неї мозку ж менше.
— Не пізно, ще не вмер, то й до горобейки сватів послати можу, аби охота була.
Працював Юхим до війни у школі їздовим, ходив біля двох конячок, які, крім того, що орали присадибні ділянки й возили паливо, правили для вчителя зоології за живу наочність. Юхим був задоволений своєю роботою: по-перше, за неї не писали трудодні, за які можна щось одержати чи й не одержати восени, а щомісяця видавали гроші на руки; по-друге, він в будні і в свята спілкувався з сільською інтелігенцією, завдяки чому набирав у своїх очах неабиякої вартості, і хоча не вважав себе за інтелігента, а й не за простого собі їздового, котрий знає тільки конячі хвости, поцвьохкує батіжком, та й годі.
Якось викликав Юхима до себе директор школи, їздовий наперед здогадувався, про що йтиметься, і наперед приготувався виправдуватись. Директор недавно демобілізувався з армії, любив дисципліну в усьому; завів, наприклад, що діти на перерву виходили правим боком коридора, а повертались у класи — лівим; завів також, що педагогічна нарада не може відбуватись, якщо на неї не прийде бодай один учитель, — це спричинялось іноді до того, що нараду скликали по шість, а то й більше разів, поки відбувалась вона аж у неділю, а деякі вчителі почали ворогувати між собою.
— Ви працюєте не в колгоспі, а в школі, — сказав директор. — Ви про це пам’ятаєте?
— А чого ж, — підтвердив Юхим.
— І пам’ятаєте про те, що перебуваєте серед дітей, що за кожним вашим учинком стежать сотні очей?
— А чого ж…
— Розпуста моральна, розпуста побутова — це не ваша особиста справа, це справа колективна.
— А коли надоїсть, то як?..
— Свобода — це усвідомлена необхідність. Зрозуміли?
— Вроді… ні…
— Маєте час, щоб зрозуміти. Йдіть.
Про ту “усвідомлену необхідність” Юхим чималенько думав. Охоплював руками голову, напружувався, ось-ось, здається, вхопить смисл, докопається, ось-ось вилущить горішок із шкаралупки — аж воно блисне й зникне, тільки нудний біль зостається в голові. Ніби й правду йому сказано, не обдурено, а почнеш міркувати — й нічого не зловиш розумом, от чудасія!
А тут ще й школярі — відрада й не відрада. Налетять, сипнуть йому в вуха сміху та крику:
— Дядьку, підвезіть!
— Найшли підкову, що гнідий загубив?
— Глядіть, глядіть, буланий вашого батога догризає!
А той буланий — і не збирався. А той гнідий — і не губив нічого. А сам дядько Юхим не їде зараз, а тільки йде, понурившись, по шкільному подвір’ю, та й годі…
Живе в сестри тиждень, живе другий. Виганяти — ніхто не виганяє, годувати — годують. Та все ж таки це не власна домівка, де захотів — уночі спиш, удень сидиш, а захотів — цілу ніч можеш мишей ловити, зате вдень відсипатись. Тут і ходиш якось не так, як завжди, а вдома й не думаєш про це, хоч і рачкувати можеш, бо ніхто не дорікне. У чужій хаті весь час пам’ятаєш, що ти в чужій хаті, а хіба в своїй власній треба про це пам’ятати? Хіба коли маєш волю, то щодня торочиш про неї, а не забуваєш, бо живеш тією волею?
І щоб до якоїсь молодиці подався Юхим, то ні. По-перше, на приміті такої не мав, по-друге, ніхто й не приманював його. А якби приманювали, то добре помізкував би, йти чи ні, бо, коли правду сказати і рідної сестри ж таки послухатись, — не молодий уже… З часом душа його в чужій хаті починає марудитись, щось у ній стогне — спочатку тихо, а потім голосніше, руки його хоч і працюють, а журяться, очі запечалені. Немов кореня мав якогось у житті — вирвали його, нема кореня, ходить Юхим викорчуваний, може зогнити — сліду не зостанеться. Як тут не зітхнути?
Здибає нарешті якусь сусідку чи сусіда на вулиці, говорять про всяку всячину, а потім Юхим і питає:
— Як там моя, бігає?
— Бігає, чого їй!
Відповідь неприємно вражає Юхима. Ти бач, не сталося нічого, хоч і пішов од неї. Він тут забути про неї не може, а вона — бігає! Казав якомога недбаліше:
— Ну, хай-хай!..
Після того ходив хмарою. Де не був, що не робив, а думки навертались до покинутої хати, до жінки, яка без нього живе, мабуть, не гірше, ніж із ним. Кортіло піти до неї, посваритись, щось побити, порушити її спокій.
Коли знову здибав когось із сусідів, то казав:
— Тетяні передайте таке: хай заколе отого кабанчика, що я в районі на покрову купив, горілки хай дістане для родичів — і шле до мене людей, щоб перепрошували. А коли не захоче свого кабанчика колоти, то щоб позичила м’яса в Киндяків, свіжину вони мають, на базарі всього не спродали. І ще передайте, що Киндякам пізніше віддамо м’ясо, зі свого.
На перших порах чекав, що жінка й справді пришле до нього людей з перепрошуванням. Уявляв собі, що говоритиме, як дорікатиме Тетяні, як відмовлятиметься повертатись додому, а потім нарешті згодиться. Проте посланці від жінки не приходили, не з’являлась і сама жінка, — Юхимові ставало ще марудніше, не знав, де себе подіти, як дивитись у сестрині очі. Не хотів, а воно само якось добре так думалося про жінку. Згадував, як побрались ще до колгоспу, в злиднях, тоді самим тільки духом теплим і годувались; згадував, як ходив у старих подертих черевиках, а зима, холодно, простудишся — й готово, дав дуба, та одного разу прийшов додому, а на лаві новісінькі чоботи стоять (“Чиї це? — запитав. “А твої”, — відповіла Тетяна вдавано спокійно. Справді, таки для нього вона постаралась ті чоботи — продала все своє ще дівоцьке вбрання, крадькома справила йому); згадував, як поспішав із далеких країв, із лісосплаву, в своєму селі вже, за горбком їхня хата, а дійти ніяк не може, ноги не несуть, відібрало з радості, і коли підійшов близько — Тетяна стоїть за ворітьми, чекає, ніби знала, що він повертається… Отже, всього випало на їхню долю, терпіли вдвох — горе від того було не таке вже й гірке, а щастя — солодше. Одного дня складав свої пожитки й казав сестрі:
— В гостях добре, але в мене ж і свій дім є. Бо як-не-як не сидів я склавши руки. Щось таки маю.
— Хто ж каже, що ти не роботящий чи з нехлюйського, роду? Своє маєш, аякже.
— Це ж і доглядати його треба, ніхто за мене цього не зробить. Чи там щось розвалюється, чи поламалось.
— Йшла, то бачила, як чиясь корова в садок ускочила — геть-чисто перевернула тин біля тієї яблуньки, що ти позаторік посадив.
— О-о, це ж доведеться наново тин городити, бо хіба то тин? Саме тьху, прости господи, від людей стидно.
Повертаючись додому, вибирав споночілу пору, щоб менше бачили. Не обходилось без того, щоб і не зустріти когось. Юхим ховав свої пожитки за спину й казав:
— Чого це я маю валандатися десь? Живу у сестри, далі можна жити, ніхто не виганяє, але ж є своя хата. Треба ж їй якусь раду давати, бо ж розсиплеться.
— Що правда, то не гріх, — ховали від нього насмішкуваті очі. — А як з горобейкою? — питали.
— А що — горобейка? — гнівався чоловік. — На хоробу вона мені здалась. Хоч яку-небудь, а жінку ще маю, о!..
Вона ж спочатку не знає, радуватись їй чи плакати, що він повернувся. Як і тоді, коли він сварився та гнівався, сидить у кутку на лаві, дивиться закам’янілим зором.
— І в сестри можу прихилитись, але ж свою хату маю, то чого тинятимусь, га?
Нема відповіді. І тому, що жінка мовчить, Юхимові аж легше стає. Він починає говорити й говорити, боїться, щоб жінка слово вставила. Там щось перекладе з місця на місце, там щось переставить — у рухах радість і хвилювання. І бубонить, бубонить — про все. А в очах — ляклива запобігливість.
Нарешті втомлюється балакати — залягає в хаті мовчання, як грім.
Довшає, розтягується, ось-ось…
— Вечеряти будеш? — питає Тетяна.
Він дивиться так, наче його проклинають: по обличчю повзе змертвіла хвиля, обвуглює зморшки.
— Що? — ледь-ледь розклеплюються тверді губи.
— Куліш у печі холоне, вечеряй.
Їсть він мовчки й неквапно. Лице винувато-рум’яне, лякливо-іскристе. Найдужче боїться тепер одного — стрітися поглядом із жінкою. І хочеться, щоб тій вечері кінця-краю не було.
Поки Юхим розказував ото про свої нові пригоди Меланці та Мотрі з Торбою, вже й дніти почало. Примарне, хворе якесь світло просіювалось крізь завішані ряднами вікна. Але ряден господиня не знімала. Хай собі висять, поки каганець у хаті блимає, висолопивши блідого язичка з віхтиком сажі вгорі. Лиця ставали жовтуваті, біля очей та біля ротів залягли темні провалля, а Юхимове обличчя то й зовсім споганіло — доля не дала чоловікові ні брів, ні чималого носа.
— Я тобі скажу, Юхиме, — обізвалася сестра, — те, що завжди казала. Не сміши людей та не муч Тетяну.
І чого ти казишся? Було б із жиру — так жиру ж того нема! Ну чого? Скільки ти уже сходився і розходився? Знову назад побіжиш.
— Не побіжу, — затято буркнув Юхим. — Навіть коли ти проженеш мене…
— Чого б це я тебе проганяла? Побудеш — і сам підеш.
— Не піду, — знову буркнув Юхим.
— Одному на старість розум у голову приходить, а другому…
— Буває, — встряла й собі Мотря з Торбою. Юхим вибалушився на неї. Мовляв, тут брат із сестрою розмовляють, а ти чого лізеш? Пустили тебе в теплу хату, скажи спасибі, а сама сиди тихенько, як миша.
Проте жінка вела далі, наче й не помітила того лихого погляду.
— Тому — те, а тому — інше. Сім раз одміряй…
— Скільки ж можна міряти! — сердито заперечила Меланка. — Він уже двадцять сім років міряв, а різав — то все по серцю та по печінці.
— Людині ніхто вгодити не може. Ото хто в неї найближчий та найрідніший? Вона сама ж. Але живе так, що й з душею своєю не мириться, що сама собі ворог найлютіший.
— Це ж хто для мене ворог найлютіший? — поспитав, нічого не втямивши, Юхим. — Це я собі ворог?
— А то ж хто? — підтримала Меланка.
Проте Юхим наче й не чув її. Він сікався до прошачки.
— Я собі ворог? А хто ж тоді мій товариш? Чи не вчорашній недруг? Я всім лиха завдаю, я й сам себе поїдом їм, так? Усі милі та божі, тільки я один убоїсько несосвітенне!
Мотря з Торбою нічого не казала, тільки дивилась на нього переполошено. Губи її, два тоненькі мотузочки, здригались, але голосу не чулось. Її оторопіння ще дужче піддавало охоти Юхимові.
— Авжеж, я не вмію жити, не вмію слова сказати, не вмію ногою ступити! Дурний! Нічого не надбав, нічого не накрав! Ворог сам собі! А ви всі годні і жити, й ногою ступити. А ви і надбали, й наховали! Бач, яку торбу носиш! Це ж, певно, і напросиш, не буває порожня. Авжеж, ти собі не ворог. Бо такий час, людиська мруть, як мухи, а ти “алілуйя, алілуйя” — от уже й маєш яку цілушку. А я собі ворог, бо й здоров’я немає, бо й виробився, бо й дітей нема…
Груди його ходили ходором, з рота вилітали не слова, а гарячий присок. Зрештою замовк, тільки зіпав. Руки тремтіли, немов коріння, яке підмиває вода.
— А який тепер толк із тих дітей? — мовила Меланка. — Ти його доглядай, сама не спи, недоїдай, а тут загуркотіло, прийшли оці — та й забрали, та й погнали, нема, наче й не було.
— Не в кожного забрали, — Юхим на те.
— А в кого не забрали, то стеряє здоров’я по ямах та льохах, куди воно буде судне! Оце як подумаю, що поженуть дитину, то ладна руки на себе накласти, щоб не відати й не чути…
