Раптом Юрко розмахнувся і вдарив Меланку. Спершу не відчула болю, зіниці її застигли, наче позамерзали.
Ні, не зіниці, а дві ненависні, спопеляючі скалки. Якби скрикнула, чи що, то, може, він би її більше не бив, а то ж мовчала, вуста зімкнувши, — і Юрко, лихий, став бити її носаками. Меланка згиналась, згиналась, а потім і звалилась додолу. Німець в окулярах усе ще рожевим язиком лизав сніг. Староста дивився в небо, на хмари, що густою повстю нависли над селом.
Юрко зосереджено хекав. Знав, що добре допік чи не кожному в своєму селі, знав, що не буде йому пощади, — й від того не тямився. А коли йому кінець, то хай і всім. Він себе ще покаже, назавжди запам’ятають!.. Нарешті перестав бити — зняв шапку, витер спітніле чоло. Вже трохи заспокоївся і був задоволений. Поспитав глумливо:
— То в Нападівці?
Меланка щось прошепотіла, але ніхто нічого не почув.
— Ви зітхаєте, тітко, еге? — кепкував Юрко. Вона щось знову прошепотіла, і він нагнувся, щоб почути.
— Хай би я тебе… ще маленьким… була задушила, — ледь-ледь прохрипіла Меланка, і на її губах запухирилась кров’яна піна.
Знову озвірів Юрко, знову замірився, але стримав його староста:
— Побережи кулаки, бо день попереду. Та й чоботи пошкодуй свої, порватись можуть.
Меланка чула, як порипує під їхніми ногами… Усе далі й далі, вже за ворітьми. Сніг, на якому лежала, зцілював її, освіжав. Так вона лежала, хотіла було підвестись, але подумала, що це ж доведеться зі снігу вставати, і не зважилась. Тіла свого не відчувала, а в голові починала шуміти ріка. Бігла та ріка по камінню, дзюркотіла по піску, сплескували на ній хвилі, і Меланці здавалось, що біжить ріка з кожною миттю все швидше, дзюркотить усе гучніше, ось-ось підхопить її й понесе, закрутить.
Мотря з Торбою притомилась. Задишки в неї нема, ядухи також нема, а ти ж дивись — забиває дихання. Нема чим дихати, то хоч бери і святу землю гризи, щоб якось ту спрагу вдовольнити. Бувало, захлявши, зіпреться на костур, погибіє так, погибіє, то воно наче й відпустить, наче й полегшає. А це ж, як на зло, і костур свій забула в чужій хаті. А щоб сісти на землю, то не сядеш, бо сніг, зима… Зітхнула, а й зітхання не помогло… Хоч би деревце яке, хоч би пеньок поблизу — немає.
Нічого не росте між селом та Соболівкою, довгим, як мотузок, кутком, що відбіг од села.
Зійшла поволеньки в ярок, тут уже притулилась до поренчат на місточку. Та й задивилась перед собою — річка не широка, не хтозна-якої глибини, а проте своя вода є в селі, і ген млин стоїть під вербами. Вони позапинались білими хустками — старі й молодші, стрункі й дуплаві; й наче позажурювались, та все ж гуртом, немов укупі журитись легше. На горбку, біля чиєїсь клуні, ялина висока вродливо чорніє, зелене хутро на ній із сивим, сріблястим полиском, що так і вабить зір. І — безлюдно кругом, ніби повимирало все, ніби в норах попричаювалось. Тільки із Соболівки ось якийсь лемент чи то крик долинув — і знову вигулюється моторошний спокій. Мабуть, непереливки комусь… Заплющила Мотря з Торбою очі, а коли розплющила, крізь сльозовиння побачила, що наче хтось іде берегом. Приглянулась, а таки справді йде: і не чоловік, і не хлоп’як, а так, сказати б, півпарубка. Шапка з обірваним вухом, благеньке пальтечко з обшарпаним заячим комірцем. Та й сміхотливий, мабуть, бо під ноги дивиться — й усміхається, ніби щось веселе там бачить.
— Драстуйте, — сказав підійшовши. Та й дивиться на неї з цікавістю, як на якусь прояву, чи що. — Замерзаєте, еге?
Мотря з Торбою не відповіла, то він знову:
— Колядуєте чи щедруєте? Ану, яку щедрівочку знаєте? Чи просто руку простягаєте?
Еге, з балакучих оцей і не чоловік, і не хлоп’як, а так — півпарубка. Тільки чого це в нього лівий рукав метляється, немов там саме повітря? На війні начеб не встиг побувати, щоб там йому одчикрижило, але хіба під лиху годину не загубиш там, де й не сподіваєшся?
— Та не бійтесь мене, тітко, я не з клятих, — пожартував півпарубка, і на його татаркуватому лиці позміїлась гримаса.
— Захляла я… — мовила Мотря.
— Такі молоді — й захляли, — все ще намагався розвеселити півпарубка чи то її, чи то самого себе.
— Посидіти б…
— То ходімо до мене у млин, — запрошував. — Там хоч і не нагрієтесь, зате посидіти посидите.
А й справді, чому б не піти, коли добра людина просить. Дибала слідом, намагалася ступати у його протопти, але півпарубка йшов сягнисто, хоча й не швидко. Мотря помітила на кущі калини червоний кетяг, не скльований горобцями, і простягнула руку, щоб зірвати. Півпарубка зупинився й стежив за нею — не може дістати, хоч як тягнеться.
— Нащо це вам? — поспитав, зірвавши кетяг і подаючи їй.
— Скрізь ходжу, то, може, комусь знадобиться, — й поклала калину в свою стару, латану-перелатану торбу.
Уже переступила поріг у млині, коли півпарубка раптом зупинився. До його слуху долинув лемент із ближчого кутка, на якому тополі стояли високі й срібні, як палаючі свічки. І зразу ж по шляху прогуркотіла машина, за нею друга — й позникали в глибокій вулиці, за тинами та за хатами. Тільки димок синенький повився над повієм, та наче аж сюди смородом перегорілого бензину війнуло.
Хлопець надворі зостався, щось там видивляючись, а Мотря у млин зайшла. Сіла на старих мішках порожніх під стовпом, що підпирав стелю. Тихо. Зачаївся старий млин, завмер, — вода тобі не плесне, не шелесне. Це отак він спатиме аж до весни, поки крига скресне, а потім тут колеса загримкотять, вода заспіває і люди по-бджолиному загудуть. Запахне зерном, теплим борошном, що лоскотатиме ніздрі. Але ж… чи буде в людей принести що-небудь на помол?.. А зараз тхне мишами, холодом, злежаним порохном, і ген на вікні павутиння бахмате погойдується.
Аж до підборіддя підтягла баба ноги, зіщулилась, щоб затишніше було, й задрімала. Та зразу ж рипнув сердитий сніжок під ногами в півпарубка — і він уже до млина ввійшов. Занепокоєний, мабуть, украй був, бо пробігся з одного кутка в другий, на бабу й краєчком ока не скинувши, потім спинився, наче роздумував. Косоокий, з розтягнутою шворочкою довгих вуст, у млинових холодних сутінках він був схожий на людину, котра замишляє щось недобре. Бабу вразила переміна в його поведінці та й виразі обличчя, і вона, з обачності, полапала, чи близько її торба, й пошкодувала, що забула костур.
— Де ж ви були? — спитав, зловивши її погляд.
— Скрізь ходили мої ніженьки, і скрізь війна та холод.
— А в нашому селі що бачили?
— І тут війна та холод.
— Ет!.. Це ж ви із Соболівки йшли?
— Вигнали мене, окаянні, з хати. Добра жінка притулок дала, а собаки понабігали, гавкати почали, за ноги хапали…
— Які собаки?
— Я й пішла, бо не стану ж з ними гризтись, а в них автомати…
— Ага, німці й поліцаї, значить! — нетерпеливилось йому. — Ну-ну!
— Перед господом усі рівні. І настане час, що будуть вони гарчати й кусатись.
— Які ж ви! — тільки рукою махнув півпарубка. І вискочив надвір. Мабуть, знову роздивлявся по боках. Мотря торбу свою ближче підсунула й спідницею накрила — так надійніше. Тут зразу ж півпарубка назад ускочив. Лице його полютішало, перекривився, мов чемериці об’ївся, — й знову місця собі не знаходить. То туди скочить, то сюди, і все легко так, по-котячому. Врешті став — і до неї:— Що ж там, на Соболівці, га?
— І так мені ніженьки заболіли, так рученьки заболіли, що стала я на містку перепочити. Був би в мене костур, то…
— Ви скажіть, що там ті собаки робили?
В її зорі тремтіло по сльозливій жаринці.
— Чи не били нікого, чи з собою не забирали? — допитувався.
Жарини перемінили барву — із золотистих обернулись на зеленкуваті, та й годі.
— А до Меланки ви не заходили? Ніякої там дівчини не бачили? Говоріть, чи у вас мову одібрало? — вже сердився півпарубка.
Мотря, мабуть, злякалась, бо зморшки її затремтіли, стала бубоніти скоромовкою, наче слова пережовувала. Намагався щось зрозуміти з того бубоніння, проте нічого не втямив. Бо торочила прошачка про церкви, про храми, про геєну огненну, про ранкову росу на молодій траві. Зір її тьмянішав, застилався густою каламуттю, а руки тремтіли, ворушились, наче все ще розшукували хтозна-де забутий костур.
Півпарубка тільки плечима знизав.
— Ви тут сидіть! — крикнув, ніби вона глуха. — Можете й на шламбон отой запертись ізсередини.
Й пішов. Мотря сиділа з приплющеними очима. Поступово заспокоювалась, перестала бубоніти. Мертва тиша, пропахла старим борошном і курявою, огортала її. Тіло від холоду дерев’яніло все дужче, але вона вже перестала відчувати мороз, як і перестала чути свої задубілі ноги. Було в тій тиші щось п’янке, був солодкий хміль, — і мозок бабин став засинати, стало в ньому пригасати все, мерхнути, вкриватися гливим попільцем. Вронила зачамрілу голову на коліна й заснула.
— Я, Тетяно, ще не старий, — говорив Юхим, сидячи на ослоні й мнучи шапку. — Може, й підтоптаний, це так, багато ж випало ноги бити і на плечах носити, але не старий.
— А хто тобі каже…
— Я все наново хочу почати. Жити — наново, парубкувати — наново! Бо дурень був, думав — сьогодні не живу, то завтра поживу. А дзуськи! День минув — і дулю показав із маком. Не треба відкладати, бо прийде ота костомаха з косою — і дрантя не поскладаєш, щоб на той світ зладнатись.
— Авжеж, ти в мене парубкувати почнеш! — кепкує Тетяна, яка вже так добре знає свого чоловіка, як він і сам себе не знає. — Коли б я тебе не оженила на собі, то й досі б у старих дівках сидів та придане збирав.
— Ти? — ошелешено питає Юхим. На якийсь час у нього віднімає мову, він, вибалушившись, дивиться на жінку, і, крім великого здивування, на його лиці немає нічого.
— А хіба ж ні? — відчувши, що її зверху, далі кпинить Тетяна. — Огинався біля мене, як кіт біля сала, а зачепити не смів.
— Не смів?! — тільки й годен перепитати чоловік.
— Бо не смів!
— А хто тебе на вечорницях у Явдошки Дундички притиснув був у темному кутку, га?
— Хіба так тиснуть?! — кольнула жінка.
— А хто тебе лапав біля корівника?
— Хіба так лапають?! Одважився аж через два роки після отих вечорниць. І то якби не залив собі пельку сивухою, хіба осмілився б?
— Ех! — злісно видихнув Юхим.
— Ти все це так верзеш, ніби запам’ятала!
— Бо запам’ятала. Стільки доброго й було в моєму житті. Знаю навіть те, що ти попід вікнами ходив уночі. Батько мій усе хотів тебе дрючком оддухопелити, але я не дала. Знала, що коли такого дурня, як ти, прожене, то вже другого й на мотузку не притягнеш.
Вони сварились уже не раз, але таке він чув уперше.
— Ти… відьма! — прошепотів.
— Еге ж, відьма, — безпечно згодилась вона. — Причарувала, а відчарувати ніяк не можу.
— Віддавай мої штани! — крикнув.
— Зняти з тебе й тобі ж віддати?
— Тетя-яно-о! — протягнув погрозливо.
— Що, Юхиме? — вона із удаваною ласкою.
— Не крути з мене вірьовку, бо перекрутиш — і лусне.
— Ти вже, Юхиме, давно луснув.
— Віддай мені сорочку!
— А ти хіба без сорочки?
— Тетя-я-яно-о-о! — протягнув тонесенько, мало не зверескнув.
— О, кувікає!.. Ще, диви, з голосу спадеш, то що робитимеш?
— Який це тебе гедзь укусив? Ти ще ніколи такою не була! — тупав ногами. — Віддай штани! Віддавай сорочку! Віддавай усе моє, нічого не залишу, навіть найменшого лаха!
— А хіба в тебе щось є, крім лахів? Бери! — Вона скочила до скрині, вихопила якусь одіж і кинула до ослона. — Бери! — І в повітрі прошуміли, розметавши холошви, латані штани. — Бери! — І слідом за штанами на долівку впала біла полотняна сорочка з плямою на грудях. — Юхим вишняком залив, а відіпрати не встигла.
Він звик, що Тетяна ніколи йому нічого не віддавала, хоч скільки разів уже з нею розходився. Тому стежив за нею трохи здивовано.
— И очкур свій можеш забрати, і зелений пояс парубоцький, яким ти ніколи не підперізувався — боявся сам собі красенем здатись. І капшучок для тютюну забирай, який тобі вишила, — нічого не лишу, нічого не жалко.
— Ну-ну, — бубонів Юхим.
— Візьми й оце дрантя, — схопила із жердки свитину й кинула на купу. — Забирай і чуні, — дістала з-під ліжка зчовгані чуні з червоної гуми. — Будеш у цих чунях як гусак на морозі.
— А ти не дуже, — без тієї злості, що перше, промимрив чоловік. Гнів його раптом минув — саме тоді, коли Тетяна без довгих балачок почала збирати його набутки та прибутки. — Можеш капшук назад забрати, мені твої гостинці не потрібні.
— Гребуєш моїми гостинцями? Ха-ха! А хіба ж ту сорочку ти сам собі купив чи пошив? Я краму набрала, я своїми руками докупи стулила. А гуми хто на чуні дістав, га? А свитина за чиї гроші до хати припливла?
Юхим, побуряковівши, мовчав.
— Бач, од капшука відмовляється! Нове життя своє без мого капшука починатиме, ха-ха!
— А де мій портфель? — запитав чоловік. І раптом зір його спалахнув радістю, й лице також спалахнуло, наче під веселим промінням.
— Шукай сам, коли так тобі потрібен.
— Е-е, коли вже ти ладнаєш мене, то й портфель знайди.
Він наче аж зараз оговтався, знову сів на ослоні й навіть руки на грудях склав. Здавалось, треба журитись, а він вдоволений, бісенята в зіницях почали метушитись, навкулачки стусатись. Лукаво так позиркував, як Тетяна за тим портфелем по кутках нишпорить. До нього верталась утрачена гідність, уже почувався господарем, навіть командувати взявся:
— А в ковбашці подивись, може, там цибулею притрусила.
— Чого б це я в ковбашці тримала? — бурчала Тетяна, проте лізла в ковбашку, перевертаючи там лахміття, недопалки свічок, прибережене для праски деревне вугілля.
— Заглянь під лежак!
— Хіба ж він там коли-небудь валявся? Але лізла на піч, нишпорила під лежаком. Вже не мала тієї відваги в грудях, що перше, вже почувалася так, наче була в чомусь винуватою. А Юхим помічав те і прикрикував:
— За гладущиками подивись, там у тебе всякої всячини повнісінько.
